Ми їм «Слава Україні», а вони на нас автомати і мовчать — бард В’ячеслав Купрієнко про концерти для військових

Історія про довгий шлях від війни в Афганістані до виконання афганських пісень на Донбасі.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

В'ячеслав Купрієнко

Ми їм «Слава Україні», а вони на нас автомати і мовчать — бард В’ячеслав Купрієнко про концерти для військових
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/12/hr-dalibude-2021-12-13_kupryenko.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/12/hr-dalibude-2021-12-13_kupryenko.mp3
Ми їм «Слава Україні», а вони на нас автомати і мовчать — бард В’ячеслав Купрієнко про концерти для військових
0:00
/
0:00

Випуск «Далі буде» про те, як одна кінострічка може вплинути на все життя людини, про переосмислення історичних подій та про пісню, як зброю.

Бард та розвідник В’ячеслав Купрієнко родом з Алчевська. Там закінчив школу. А у Києві — факультет розвідки командно-військового загального училища. Служив в Афганістані, працював перекладачем китайської, а нині — піснею підтримує українських військових.

Не десантник, але розвідник

У родині В’ячеслава Купрієнка не було військових. Батько — металург, матір — вчителька фізики та математики. Але у Радянському Союзі були, скажімо так, правильні книжки та фільми, з вже прописаними ролями для радянської людини. І підлітки, читаючи книгу або дивлячись фільм, приміряли ці ролі на себе.

«Чого у нас не вистачає, і що було гарно поставлено у радянській імперії, у Росії, так це пропаганда військових: фільми, книжки, музика, фестивалі. Це дуже впливає на молодь. Коли вийшов фільм про десантника „У зоні особливої уваги“, я був у 8-му класі. Мені це сподобалося. Я чітко вирішив, що вступатиму до Рязанського десантного училища», — згадує чоловік.

Але у військкоматі В’ячеславу відмовили. Конкурс був шалений. Люди по кілька років намагалися вступити туди. Не можна було, як зараз, обирати навчальний заклад і пробувати свої сили на вступі. Спочатку військкомат мав надати направлення. Тож йому запропонували кілька інших варіантів. Згодом він зупинився на київському училищі, де був єдиний на весь СРСР факультет розвідки.

«У мене так мудро називається російською „Командно-тактическая разведка. Китайский язык“. Ми вивчали різні мови, кому яка дісталась: англійська, німецька, французька, іспанська та китайська. З Китаєм завжди були напружені стосунки. Тому готували офіцерів польової розвідки», — розповідає В’ячеслав Купрієнко.

Училище В’ячеслав закінчив у 1985 році. Йшов 5-й рік афганської війни. Зазвичай у батальйон набирали дві роти курсантів, а тоді набрали аж три. Вже зараз він розуміє: це робили для того, аби підготувати якомога більше військових для війни в Афганістані. До прикладу, у 1984 році розпочалася операція із перекриття афгансько-пакистанського кордону. Для цього в Афганістані потрібно було розгорнути 8 батальйонів спеціального призначення.

«Ми вже розуміли, який там інтернаціональний обов’язок. Ми жартували з цього приводу, що ми нікому нічого не винні. Але була присяга. Ми виконували наказ. Тоді питань, що ми там робимо, не ставили. Хоча, ми розуміли, і зараз я чітко розумію, що був такий самий окупаційний режим. Нав’язували свою іделологію, марксизм-ленінізм. Так і виявилося. Крім того, якщо народ не хоче, то він нас і не сприймав. Ми були чужинцями із зовсім іншим світоглядом, історією, релігією — з усім», — впевнений чоловік.

Спілкування з місцевими — через приціл

Відряджаючи радянського солдата до Афганістану, йому видавали методичку з поясненнями, як він має поводитися у цій країні. Відповідно до неї, військовим було заборонено спілкуватися із місцевими. Хіба що, за потреби, через перекладача.

«Тому насправді ми спілкувалися з місцевими тільки через приціл. Ось так, якщо чесно. У переважній більшості тільки так», — згадує В’ячеслав Купрієнко.

Методичка також забороняла ходити до магазинів. Але військові все одно їздили до дуканів — там вони могли купити такі речі, про існування яких у Радянському Союзі ще не здогадувалися. До того ж, у 80-х у магазинах СРСР було порожньо, згадує В’ячеслав. У той же час в Афгінстані було все.

«Ми заходили до того дукану — у нас очі вилазили. Все блищало. Японські годинники, парфуми для своїх жінок купували, китайські ручки, ліхтарі, зубочистки. Я вже не кажу про такі коштовні речі, як відеомагнітофон. Тоді, у „совку“, їх просто не було. Це взагалі був інший світ. В Афганістані був вільний ринок, він працював. Там були телевізори „Panasonic“. До речі, у мене вдома є телевізор 1988 року. Я його взагалі не дивлюся, але він досі працює», — додає чоловік.

Все-таки не стрималась і спитала В’ячеслава, чи були у радянських військових стосунки з жінками. Каже — ні. Культури дуже різні, жінок не можна торкатися, одяг повністю приховує їхнє тіло.

«Інше діло, що одиниці, які потрапили у полон або втекли через неуставні відносини, залишались там. І це дуже цікаві та показові речі. Вони залишались там та приймали іслам, щоб вижити, заводили дружину, троє-четверо дітей. У 2000-х роках, через 20 років після війни їх знаходили, а вони навіть мову забували.

Я дивлюсь на обличчя, а воно у бороді, він там працює якимось водієм. Вони навіть анатомічно змінювалися. Ось у нас був реальний випадок на Донеччині. Хлопчину привезли сюди, бо батьки ж чекають. Він пропав без вісти. Живий, але ж невідомо де. І ось його знайшли. Він приїздить сюди. Він тут пообіймався, покрутився і повернувся назад. А, здавалося б, йому було 18-20 років. Він був дорослою людиною, зі своїм світоглядом, з мовою, з усім», — згадує він.

Історичні кадри

14 квітня 1988 року за посередництва ООН у Швейцарії міністри закордонних справ Афганістану і Пакистану підписали Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в країні. Радянський Союз зобов’язався вивести свій контингент у 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня. Почувши це, радянські солдати зраділи, але не одразу повірили. Втім, 15 травня Радянський Союз дійсно почав виводити війська.

«Я служив у Газні. Це 130-150 км на південь від Кабулу. Ось Гардез, Газні — ця гілка мала вийти в останні дні травня. Ми все для цього підготували. У тому числі техніку. Карти намалювали. Військові об’єкти передавали місцевим. І в останній день приїхав туди командуючий Громов, щоб перевірити усе (бо це дійсно складна військова операція, коли тисячі людей виходять одним маршрутом через Саланг).

Комбат пішов на нараду. Ми наступного ранку мали виїжджати. Громов увечері прийшов сумний, зібрав нас, офіцерів, зі словами: „У нас квиток тільки до Кабула“. Ми: „Як до Кабула?“. З’ясувалося, що коли малювали плани, зрозуміли, що взагалі не залишається спецназу. Тому в останній момент залишили наш та ще один батальон — Баракінський», — каже колишній військовий.

У Кабулі батальйон В’ячеслава Купрієнка пробув аж до 15 лютого 1989 року. Перший місяць у столиці вони не мали зв’язку із рідними. Офіційно, за планом, вони нібито вже вибули до Радянського Союзу. Тож, коли рідні писали листи, їх повертали із формулюванням «адресат вибув». І аж поки у верхівці командування виявили та, що важливо, виправили цю колізію, рідні військових були, без перебільшення, у розпачі.

Старший лейтенант В’ячеслав Купрієнко покинув Афганістан 15 лютого 1989 року на БТРі разом із генерал-лейтенантом Борисом Громовим. Ці кадри потрапили на шпальти радянських газет. Зараз їх легко знайти в інтернеті.

Фото ТАСС: «Генерал Борис Громов останнім покидає Афганістан»

«Так склалося, що я потрапив на ці історичні кадри. Я їхав на останньому бронетранспортері з командувачем Борисом Всеволодовичем Громовим. Нас було троє офіцерів. З прапором. Я був ассистентом прапороносця, тому і опинився у цьому історичному кадрі», — коментує він.

Дворова школа

Майже одразу після повернення з Афганістану В’ячеслав Купрієнко вирішив звільнитися зі Збройних сил. Зокрема, через те, що відчув: його військовий досвід нині нікому не потрібен. Коли процес звільнення майже закінчився, чоловік спитав себе: «А куди ж далі? Що я вмію? Тут я маю нагороди. Знаю, що робити в армії». Ось тоді і знадобилося знання китайської. Звісно, що за 7 років більша частина знань вивітрилася, бо практики не було. Тож одразу взявся за підручники, а зрештою переклав і видав книжку «100 питань по ушу».

«У 90-ті роки я їздив до Китаю від Бердянського тракторного заводу як перекладач. Пропрацював там кілька років. Я там не жив постійно, але приїздив то на тиждень, то на місяць. Згодом ще написав книжку про феншуй. Тож Китай мене не тільки годував певний час, але і вплинув на мою свідомість. Працюючи з такою цікавою мовою, ти по-іншому будуєш речення, по-іншому будуєш свій всесвіт, по-іншому думаєш», — зазначає В’ячеслав.

Закриваючи тему Афганістану, питаю, чи не було у нього дежа-вю влітку цього року, коли США вивели своїх військових з цієї країни.

«Я відпустив від себе Афганістан. Оскільки я там був, і трохи щось бачив, просто було цікаво. Я ж вам сказав, що ніякий світогляд туди не налазить. Глобальний світ так побудований, що раніше культури розвивалися локально, майже не перетинаючись. Тобто, Індія — собі, Китай — собі, Європа — собі.

Потім, коли почали плавати кораблі, почався обмін культурами, мовами. А зараз — інтернет, літаки. І в Афганістані вже є інтернет, мобільний зв’язок, телефони, телевізори. Але вони все ще доволі закриті. Не можна так перескочити через віки тільки тому, що там були Радянський Союз чи Америка. Там воно ще довго нікуди не полізе. Уявіть, зараз прийшли таліби і говорять, що жінки не мають права навчатися, співати, мають закрити все. Я не можу це сприймати. Ви, як жінка, можете це сприймати? А у них це нормально. І народ, хоч і не повністю, але підтримує», — вважає колишній військовий.

В Афганістані В’ячеслав Купрієнко написав близько п’яти пісень. Спеціальної музичної освіти він не має. У дитинстві два місяці навчався у музичній школі. Її закінчила його старша сестра. Відповідно, вдома був інструмент. Тож батьки вирішили, що не має піаніно просто збирати пил.

«Я пам’ятаю, як вступав. Комічна була ситуація. Мене вчителька перевіряє, чи є музичний слух. Каже: «Відвернись і нотку знайди». Я знаходив. Музичний слух у мене є. А потім каже: «Заспівай що-небудь». І я співав радянську пісню «Эх, тачанка растачанка — наша гордость и краса». Я пам’ятаю, що волав як німий. Батя засміявся, а вона, стримуючи усмішку, сказала: «Слух у дитини є, але треба співати багато, треба навчатися…», — посміхається чоловік.

Але ця вчителька кудись переїхала, а ходити до іншої В’ячеслав не захотів. Тож, решту знань отримав у так званій дворовій школі. Зараз зізнається, що не відмовився б знати музичну грамоту.

Афганські пісні та портрет Бандери

1 грудня 2013 року В’ячеслав Купрієнко пішов на віче Євромайдану. Людей було стільки, що він одразу зрозумів важливість подій, які розгортаються в Україні. Двічі виступав зі сцени. Зокрема, 6 грудня. Українських пісень у його репертуарі ще не було, тож співав російською. І вдруге — виступав 15 лютого вже 2014 року — у День виводу військ з Афганістану.

«Покійний Олег Михнюк, сотник афганської сотні мене представляв. Це ми згадували Афганістан, була 25 річниця виводу військ з Афганістану. Мені дали пів години. Я 30 хвилин співав афганські пісні. Там стояло з сотня тисяч людей. Це був вечір. 15 лютого. За три дні до розстрілів. Мені кричали „Молодець!“ українською, підтримували. Поруч висів величезний портрет Степана Бандери», — розповідає бард.

В’ячеслав згадує, що часто чує: частина військових, які захищають Україну, говорять російською. Він має свою думку з цього приводу.

«Коли стається пожежа, ми кидаємося гасити пожежу тим, що у нас є під руками. У нас була російська мова, автомат Калашникова, наші серця. Ми так працювали. Я кажу: „Ми переможемо, а що далі? Що ми будемо будувати? За що ми воюємо?“. Якщо ми знову будемо розмовляти російською, у нас обов’язково будуть Малоросія, Новоросія, якась Іншоросія. Буде Росія — тільки трошки інша — завдяки менталітету інших людей. І все», — впевнений чоловік.

У листопаді 2016 року у В’ячеслава була презентація альбому у Будинку офіцерів. Альбом вже був наполовину україномовним. І він вагався виходячи на сцену: а якою ж мовою говорити? І заговорив українською. Хоч, не заперечує, що і досі зловживає русизмами.

«Я розумію, що шлях до гарної української все одно лежить через погану українську. Треба не боятися і розмовляти, слухати пісні. Як говорив Юрій Шевчук, відомий мовник, який зараз викладає у Канаді: це мовна шизофренія. Ось, до прикладу, на радіо, коли один каже російською, інший — українською. Я вважаю, що треба приглушати, перекладати. І, наприклад, коли я буду російською, а ви мене будете перекладати, мені стане соромно — я почну розмовляти українською. Тому що ви все одно перекладете не так, ви не перекладете мою емоцію, мій натиск і так далі», — впевнений бард.

«Слава Україні!» та київський «Беркут»

Свою першу україномовну пісню «Онук і дід» В’ячеслав Купрієнко писав 5 років. Каже, що російською написав би у рази швидше. Але вже не хотів.

«А українською мовою я ще не володів достатньо добре. Я не володів її серцем, почуттями, пульсом, бо це поетика. Це не просто на базарі спитати, скільки коштує цибуля. Мені допомагали друзі. Я почав пости писати тільки українською. Рік це було каторгою. Кожне слово дивився у словнику. Думаєш, що ти ж наче — освічена людина», — говорить В’ячеслав Купрієнко.

11 червня 2014 року В’ячеслав разом із вже згаданим Олегом Михнюком та іншими знайомими вирушили у бік зони АТО. Чоловіки взяли якусь свою зброю, а В’ячеслав узяв гітару. Доїхали до Ізюма, а далі їх не пустили. Поїхали шукати найближчу військову частину, щоб підбадьорити військових, заспівати їм пісень.

«Під’їжджаємо, а там якась закинута двоповерхова будівля. Щось на кшталт дитячого садочка. І там вже оборона, мішки з піском і автоматники у чорному. Ми під’їжджаємо, виходимо і такі: „Слава Україні!“. А вони на нас автомати і мовчать. А тоді було незрозуміло, де лінія фронту. 2014 рік. Куди їхати? Сіра зона… Де ми? Де ворог? А ми такі: „Куди ми потрапили?“», — згадує В’ячеслав Купрієнко.

З’ясувалося, що це був київський «Беркут».

«Їх відрядили туди батьківщину захищати. А що вони? А для них „Слава Україні“, розумієте, що таке. Коли три місяці тільки пройшло. А той якраз київський був, Київська область. Ми цілий день із цим „Беркутом“ провели. Я їм концерт зробив, поспілкувалися за чаєм, кавою. Цікавий досвід. Я, як військовий, можу десь їх зрозуміти. Крім вбивств, знущань над людьми. Я розумію, що вони мали виконувати наказ, тримати оборону, але не треба робити речей, що за межею закону та людяності», — впевнений чоловік.

Саме той концерт для «Беркуту» В’ячеслав виконав російською. В основному, це були афганські пісні. І з першого акорду військові сприймали барда за свого. Всього ж за роки війни, у В’ячеслава Купрієнка було близько 50 подорожей на схід та близько 300 концертів.

«І у кожному батальйоні було по три, по два, по чотири афганця. Обов’язково. Особливо на початку. Зараз майже немає. Хоча, ще є. Вік же у них який — під 60 років. Наймолодшим. Та й навіть зараз мене просять: „Заспівай афганську“. Ось 6 грудня я був на Одещині у морпіхів. І молодий офіцер, підполковник, каже: „Я ж виріс на ваших афганських піснях. Я з 12 років знаю ваші афганські пісні“», — ділиться бард.

«До бою, хлопці, заряджай гармати»

І хоч В’ячеслав Купрієнко говорить, що відпустив Афганістан, все одно у розмові повертається до нього.

«Ми були окупантами, у нас був наказ. Ми не заробляли грошей, ми виконували наказ. Ми не їхали туди за своїм бажанням. Коли мені кажуть, що ми вбивці, я відповідаю так: „Винні у цій війні всі люди, громадяни Радянського Союзу, кому було 18+, починаючи із 1979 року. Якщо ти виходив у Москві із протестом „Нет афганской войне“, то я зніму капелюха, бо ти щось зробив для того, аби „не“. Якщо ти мовчав „у ганчірку“ на дивані, то до побачення», — впевнений він.

8 грудня В’ячеслав Купрієнко став лавреатом премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва. Нагороду він отримав за свою першу україномовну пісню «Онук і дід». Каже, є у цьому певна символічність. Адже найперша його пісня називається «8 грудня». Її він присвятив загиблому в Афганістані командиру групи спеціального призначення. Саме замість цього чоловіка на фронт і поїхав В’ячеслав.

«Я можу порівняти афганську пісню і пісню сучасної війни з Росією, як культурологічне явище. Це зовсім інші речі. В Афганістані пісні писали солдати і офіцери. Більше ніхто. Солдатам було 18 років, а офіцерам — 22-25. Тож пісні, чесно кажучи, були низькопробні з точки зору поетики, музики. Прості, примітивні. Кандагар, Афганістан, мама, друг, духи, набір слів і накал. Накал — да. Це було.

А зараз пісні співає і пише народ. На війну пішли готові музиканти, співаки. Василь Сліпак, зокрема. От мені, аби дійти до хорошої афганської пісні, знадобилося 10-20 років, щоб виспіватися, музично підтягнутися, зробити фонограму, нарешті навчитися грати на інструменті. А тут вони вже вміють. Вони одразу видають продукт. Моментально. Тож у нас одразу з’явилося багато пісень», — пишається бард.

«До бою, хлопці, заряджай гармати

Приціл 107, осколковим вогонь

Та матюки в три залпа від комбата

І залп новий, вогонь, вогонь, вогонь…»

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS