«У поточній ситуації для Кремля варіанту не поразки просто не існує», — Лариса Волошина

«У Криму вже чекають десант»

Вікторія Єрмолаєва: Будемо говорити про Крим. Це моя улюблена тема, бо я кримчанка, і пані Лариса теж. Дуже приємно було спостерігати останні два тижні за новинами та заявами, які розгортаються навколо півострова. Можливо, він справді стане островом, як зазначив міністр оборони України Михайло Федоров. Він припустив, що системні удари українських безпілотників по логістиці призведуть до фактичної ізоляції окупованого росіянами Криму.

Хочеться почути вашу експертну думку: до чого це реально може призвести? Адже ми бачимо, що в Криму істерика.

Лариса Волошина: Так, безумовно, у них істерика. Вони розуміють, що це загроза втрати півострова. Вони вже чекають на десант, вони бояться. Чому? Тому що неодноразово в історії Криму всі, хто заходив із перешийка, здобували його. І брали якраз у той момент, коли Крим опинявся в облозі.

Наприклад, армія Денікіна, яка була набагато сильніша за радянську, змушена була залишити Крим. Потім так само тікали радянські війська під час наступу німецької армії. Усе це — наслідки облоги. Якщо гарнізон опиняється в ізоляції, йому немає чим оборонятися: бракує їжі, води, палива та боєприпасів.

Тому окупанти розуміють, що логістичний локдаун для Криму — це загроза його втрати. Але я не думаю, що наразі це наша головна мета. Крим для нас — радше приємний бонус.

Насправді мета відрізання Криму від українського материка полягає в тому, щоб послабити вороже угруповання на Запорізькому напрямку (Бердянськ — Мелітополь — Маріуполь).

На території самого півострова ніколи не було надто багато російських військових — вони йшли транзитом на інші наші території. Звісно, є сухопутний коридор, але війська курсують туди-сюди, і Крим був таким собі хабом. У них там шпиталі, навчальні центри та склади. Ми як кримчанки чудово знаємо про радянські підземні сховища, які будувалися ще для ядерної зброї. Оці катакомби. Тобто все, чим зараз забезпечуються російські угруповання на нашому Південному напрямку, зберігається в Криму і тягнеться звідти.

І от коли Крим відрізають, це угруповання залишається абсолютно знесиленим. У них виникають величезні проблеми. З Ростова постачання не налагодиш, бо там усе палає. Ми вже домоглися ситуації, коли завдяки нашим мідлстрайкам неможливо тримати армійські склади в Бєлгороді чи Ростові — це занадто близько. Скоро їх не можна буде сховати навіть за полярним колом.

Отже, зараз основний фокус — це наш Запорізький напрямок, ми відкидаємо їх від Запоріжжя. Ви бачили їхню істерику через ризик втратити ЗАЕС. Путін навіть робив пропозицію, про яку нам розповів Трамп: Росія запропонувала Сполученим Штатам передати їм ЗАЕС — але не в управління, а у власність. Ну нібито росіяни там власники й тепер передають це американцям. Про що це свідчить? Про страх утрати. Вони розуміють: якщо ЗАЕС заберуть українці, це буде нищівний репутаційний удар. А якщо передати американцям, то внутрішньому споживачеві можна знову розповісти про «жест доброї волі» та про те, що «нас обманули».

Тому те, що зараз відбувається — це послаблення ворога та витискання його від Запоріжжя. Окупанти дуже бояться. До речі, військ там майже немає. Частини тих бригад, які стояли, наприклад, на Оріхівському напрямку, вони перекинули на Костянтинівку.

Що ми маємо в результаті нашої роботи по логістиці? Крим відрізаний, постачати звідти паливо чи озброєння на Запорізький напрямок неможливо. Військових перекинули, а через Крим нові сили теж особливо не потягнеш — накопичувати їх там не дають, бо їх одразу винищують. У підсумку, як бідкаються російські військкори, вони дійсно можуть втратити величезні території. Окупанти вже втрачають позиції на Запорізькому напрямку. Умовно кажучи, ми зараз маємо досягти цілей контрнаступу 2023 року. За цим треба стежити.

А Крим хай собі вариться на повільному вогні…

«Росіяни роблять вигляд, що ніколи не було ніяких планів «десанту на Одесу» »

Владислав Бундаш: Стосовно Криму є інший аспект, який я хочу проговорити, — інформаційний. Пам’ятаю, росіяни часто вкидали в наш інформаційний простір наратив про те, що «кримський десант піде на Одесу». Тепер, коли ми побачили паніку в різних сферах на півострові, я майже не помічаю цих тез.

Вони нарешті зрозуміли, що цей сценарій неактуальний, чи як це працює?

Лариса Волошина: Ну, дивіться, вони прибрали навіть частину сил із Кінбурнської коси. Там стояли артилеристи, які постійно обстрілювали Очаків і створювали загрозу. Звідти ж вони забезпечували підтримку «шахедних» ударів по Одесі тощо. Зараз там просто немає постачання, тому окупанти з’являються на косі хіба що набігами. Постійної військової присутності там уже немає — вони просто вивели людей.

А Кінбурнська коса мала забезпечувати вогневу підтримку якраз на випадок «одеського десанту». Тож вихід звідти — це фактична відмова від будь-яких перспектив подальшого захоплення територій на нашому Півдні.

Пам’ятаєте, як Путін нещодавно зустрічався зі штурмовиками? Запитував: «Ну що, ви там підходите до Запоріжжя?». Ті відповіли: «Так, звісно». А насправді вони відходять від Запоріжжя. Путін, схоже, єдиний, хто вірить, ніби хтось там рухається вперед. Ні, росіяни там здійснюють «негативний наступ» — задкують. Вони не просто не можуть наступати на тому напрямку, вони не здатні його утримати.

Ба більше, зараз найбільша забава світових OSINT-аналітиків — ганятися за крихтами інформації про те, що там у нас насправді відбувається. Бо, то там якесь село звільнили наші сили, то там… Але це таємниця, дотримується режим тиші. Ми в інформаційному полі навіть не помічаємо, що там щось коїться. Росіяни про Крим мовчать, нам цікаво — ми про нього говоримо, але не це головне.

Головне розгортається безпосередньо на Південному фронті. Усі закордонні оглядачі пишуть, що там щось відбувається, про наш наступ, а коли виходить коментувати хтось із військових, то зазвичай каже: «Не можна так говорити, ще зарано». Тобто там відбувається щось дуже важливе.

Саме тому окупанти замовкли. Вони вже вдають, ніби ніколи й не планували жодного десанту на Одесу. Знаєте, у них «усі цілі досягнуті» лише тому, що вони змінюють і скасовують ці цілі зі швидкістю кулемета.

«Якщо подивитися на весь театр бойових дій — Крим найпростіше звільнити»

Вікторія Єрмолаєва: Президент України Володимир Зеленський заявив, що українські сили обов’язково звільнять окупований Крим. Такі заяви вже лунали, і не вперше. Пам’ятаєте, як багато хто іронізував із Буданова, згадуючи його «каву в Криму» та подібні розмови?

Зараз, з одного боку, така заява виглядає обнадійливо, адже ми бачимо, що довкола окупованого Криму реально щось відбувається. Але, з іншого боку, чи не занадто вона гучна?

Лариса Волошина: Це заява для розумних. Так само, як і слова про каву в Криму. Тоді всі роздмухали це як обіцянку.

Але ми прекрасно знаємо, що коли готувався контрнаступ на Запорізькому напрямку і Залужний згодом дуже швидко змінив тактику, тим не менше, Оріхівський плацдарм, який ми тоді захопили, досі наш, ми там залишаємося. У той момент готувався наступ, і основний удар мав бути спрямований якраз туди — на перешийок. Ми це знаємо. За кілька днів після початку наших активних дій у плавнях ми звільняли острови й готувалися виходити на перешийок. Тобто планувалося, що з одного боку йтиме удар по «лінії Суровікіна», а з іншого — ми зайдемо на перешийок.

Щоб зупинити нас, росіянам довелося просто підірвати Каховську ГЕС, позбавивши півострів Північнокримського каналу. Загроза для них була настільки високою, що вони затопили свої ж війська.

Тому всі ці кпини, мовляв, «Буданов нам обіцяв»… Люди, давайте не поводитися безглуздо. Росіяни пішли на колосальні ризики, затопили купу мирних мешканців і залишили Крим без води лише для того, щоб не допустити нашого заходу на півострів. А ми досі робимо вигляд, що ті заяви були просто забавкою. Це була реальна операція, яка мала всі шанси на успіх. І вона його досягне. Коли Володимир Зеленський каже, що ми звільнимо Крим, він не називає конкретних дат.

Якщо поглянути на весь театр бойових дій, Крим є найпростішим для звільнення. Найпростішим! Найскладніші — Донецьк та Луганськ.

Крим не має сухопутного з’єднання з Росією. Якщо остаточно добити Кримський міст, який і зараз не виконує ролі повноцінної артерії, півострів буде відрізано. Захищати його окупантам нічим. Наша розвідка давала дані, що взимку там перебував невеличкий гарнізон — близько 13 тисяч військових. Водночас там проживає 300 тисяч кримських татар. Ми забуваємо, що на півострові є велика, консолідована антиросійська група.

Якщо почнеться справжня облога — без води, бензину та світла (а віялові відключення там уже почалися), — утримувати російських колоністів і війська стане неможливо. Чим їх годувати та де розміщувати? Усе це унеможливлює накопичення сил для оборони.

Звісно, там залишається поліція та місцеві колаборанти, якась частина армії, але більшість населення налаштована до окупаційної влади негативно. Хтось — ідеологічно, а хтось — через побутовий колапс, бо вимкнули світло й немає пального. Якщо «варити цей борщ на повільному вогні», Крим звільнити найлегше. А от із Донецьком і Луганськом складніше, бо вони мають прямий кордон із РФ.

Тому я впевнена: коли Зеленський говорить про звільнення Криму — це реальність. Я просто не знаю, чи вдасться нам швидко звільнити Донецьк та Луганськ, які за своєю інфраструктурою є величезними конгломератами, що потребуватимуть важких боїв. Із Кримом ситуація інша.

…Водночас саме втрата Криму стане для Росії тим зламом, коли подальша війна втратить сенс. Для росіян Крим у головах — це наче їхня територія, а Донецьк і Луганськ — ні. Це треба розуміти. Путін сам виходить і каже, що удар «Орєшніком» — це пробний залп «не по наших територіях», маючи на увазі окуповані українські землі.

А от коли вони втратять Крим, який вважають своїм, у РФ почнеться справжнє внутрішнє бурління. Оце й буде повторення історії, яка трапилася з російською армією у 1916 році…

Конвульсії Кремля: чому Путін посилює атаки, коли слабшає

Вікторія Єрмолаєва: Пані Ларисо, попри те, що ракет у Росії стає все менше — і це факт, — президент Зеленський закликає українців усе одно бути дуже уважними. За його словами, Путін слабшає і через це посилюватиме ракетні удари по Києву та Україні загалом. Що це — передсмертні конвульсії?

До речі, президент озвучив дуже цікаву тезу про те, що Путін воюватиме до кінця, тобто до своєї смерті. Адже диктатор панічно боїться повернення російської армії додому.

Лариса Волошина: Погоджуся, що він уже не може зупинитися. І загроза дійсно зростає. Чому? Ми бачимо застосування «Цирконів» по Києву.

«Циркон» — це ракета, яка летить неточно, б’є по квадратах. Її не використовують для ураження конкретних точкових цілей, бо ніхто не знає, куди саме вона влучить. Вона просто падає десь у межах визначеного квадрата. Їх у них теж небагато, але вони їх витрачають. А кожна така ракета коштує п’ять мільйонів.

Для чого вони її використовують? Суто для терору. Вони б’ють по місту навмання: десь у житлові квартали, десь у лікарню. Про це й говорить Володимир Зеленський: окупанти скаженіють і гатять куди заманеться.

Тому треба берегтися. Нам зараз потрібна така собі ізраїльська виучка: летять ракети — всі спускаються в укриття й ховаються. Я знаю, що багато хто ставиться до цього легковажно, але не треба радувати загарбників своїми смертями. Спускайтеся в укриття, хай ворогу буде гірше. Адже єдине, що зараз піднімає бойовий дух орків, — це кадри вбитих українських дітей. Не робіть цього, не тіште окупантів. Бережіть себе хоча б їм на зло, суто з принципу.

Тому удари по наших житлових кварталах — це, з одного боку, дійсно конвульсії, а з іншого — те, що приносить задоволення російському суспільству. Їх це радує. Недарма зараз на Запорізькому напрямку (це дані радіоперехоплень нашої розвідки) підрозділам на кшталт «Рубікона» дали прямий дозвіл атакувати цивільних. Ми вже давно знаємо, що коли «Рубікон» тренує своїх новобранців-операторів дронів, вони вчаться на мирних людях.

Чому впроваджується така практика? Бо це їхня втіха. Коли ти сидиш на Запорізькому напрямку, бачиш перерізаний коридор, розумієш, що нічого не можеш вдіяти, а українські дрони безжально гатять по твоїх бензовозах, то куди подіти цю злобу? Звісно, убити дитину на велосипеді. Їм це тепер дозволено офіційно. І про це не просто попереджає ГУР — українська влада вже офіційно звертається до міжнародних судових інстанцій щодо цього воєнного злочину.

Ми маємо чітко усвідомлювати, з ким маємо справу. Їх тішать наші жертви. Вони не хочуть Києва, вони не здатні володіти нашими містами чи заводами, вони навіть ладу на землі дати не можуть. Вони ніколи не вміли працювати.

Навіть на окупованих територіях аграрним сектором змушені займатися наші люди. Росіяни прагнуть лише нищення. І зараз вони дійшли до крайньої межі — вони більше навіть не намагаються приховувати свої звірства, як робили це раніше.

Чому для Путіна немає жодного сценарію без поразки

Владислав Бундаш: А Путін боїться повернення своїх військ через що? Через те, що почнуться якісь бунти чи заворушення?

Лариса Волошина: Ну, це мені здається доволі спрощеним баченням, адже я взагалі не розумію, як вони можуть повернутися. Давайте уявимо собі реальну картину. На сьогодні для Росії закінчення війни можливе лише в одному варіанті — це визнання поразки. Це те, про що відкрито говорить той самий Гіркін: Росія зазнала краху і це треба визнати.

Умовно кажучи, якщо Путін погоджується зупинитися по лінії розмежування на умовах припинення вогню та гарантій для України, то як це сприйме російське суспільство? Для них це буде очевидним провалом. Ось лінія розмежування, де російські солдати сидять у норах і на них більше не полюватимуть українські дрони. Але за спиною цього солдата — сто кілометрів випаленої землі. Найближча лазня, магазин із горілкою та нормальна казарма — за сотню кілометрів у Ростові. У зруйнованих Бахмуті чи Соледарі нічого цього немає.

І от сидить цей російський військовий. Щоб утримувати там хоча б спостережний пункт — а його доведеться тримати — потрібні колосальні ресурси. У нас у такому разі йтиметься про міжнародний моніторинг, а в росіян цього не буде. Тож як тримати там людей? Скільки солдат сидітиме на спостережному пункті й дивитиметься в бінокль на українські позиції? Рік, два, п’ять, десять? І головне — йому ж треба платити. Для того щоб утримувати окоп, потрібні шалені гроші.

Коли ми кажемо, що його війська повернуться — куди вони повернуться? Вони ж найманці, які пішли воювати за кошти. Але якщо їх розпустити, то хто сидітиме в тих норах? Ніяких нових укріплень вони там не побудують. Росія залишатиметься під санкціями. Тобто для Путіна будь-яка зупинка — це програш.

Тим паче європейські лідери чітко заявили, що не знімуть санкцій, поки Росія не звільнить усі окуповані території, не лише українські. Європа вимагає виплати репарацій Україні та деокупації всього європейського континенту. Тобто Путін зупиняється, санкції діють, економіка стагнує, а платити армії немає чим. Тому він боїться не самого повернення цих людей. Він боїться того, що коли закінчаться гроші, найманців доведеться демобілізувати й закидати замість них безкоштовних мобілізованих.

І от уявіть: звичайний москвич, якого мобілізували задарма, сидить у руїнах за сто кілометрів від найближчого магазину. Про нього забули, постачання немає, а в цей час його дружина живе в країні з гіперінфляцією і ледь зводить кінці з кінцями. Якщо це затягнеться на роки, почнеться колапс. Цього Путін і боїться.

Будь-яка зупинка для нього — це фіаско.

Але вибору в нього немає — він уже програв. У поточній ситуації для Кремля варіанту не поразки просто не існує. Навіть якби він якимось дивом змусив нас вивести війська з Донецької та Луганської областей, то у його «ватників», яким на голови вже прилітає в Москві, виникне питання: а де перемога?

Українці живі, за кілька років відбудують усе зруйноване, інтегруються в Європу й продаватимуть власну зброю. А в якому стані буде Росія?

Будь-який фінал Путін не зможе продати своєму народові як перемогу. Вони намагатимуться, звісно, але ціна за цю забаганку вже занадто висока. Він сам загнав себе в пастку.

У цю гру можна грати вдвох: як удари по Москві готують Росію до блекаутів узимку

Вікторія Єрмолаєва: Якщо говорити про те, як після ударів по Москві почуваються окупанти, то мережею розлетілися дуже показові меми. Москвичі бідкаються: «А що взагалі відбувається?». Вони справді намагаються зрозуміти, а що відбувається на п’ятий рік війни. До того ж до Москви вже дійшла енергетична криза — там почалися перебої з бензином.

Лариса Волошина: Коли таке трапляється, вони дійсно починають ставити запитання. Про війну вони прекрасно знали й раніше. Але зараз вони запитують себе: «Невже ми настільки слабкі?». Тобто до них нарешті доходить усвідомлення власної слабкості та незахищеності.

Я вчора просто насолоджувалася новинами. Окрім колосальної моральної сатисфакції для нас, ця подія має величезне практичне значення. Московський нафтопереробний завод — восьмий за величиною в Росії, і він забезпечував пальним усю російську авіацію. Треба розуміти, що майже всі російські літаки літають через столицю, адже Москва — це головний повітряний хаб країни. І Московський НПЗ виробляв авіаційне паливо саме для них. Тепер із цим усе, кінець. Де вони його братимуть — невідомо. Найімовірніше, купуватимуть за кордоном за ринковими цінами й точно не в таких обсягах.

Тож маємо, з одного боку, моральну фрустрацію самих москвичів. Причому удар по Москві — це шок для будь-якого росіянина. Спалили Бєлгород — ну то таке, а от Москва — це вже справжня біда прийшла в РФ. Це суто психологічний момент.

З іншого боку, є очевидний і дуже важливий військовий зиск: ми позбавляємо ворожу авіацію пального й перериваємо логістичні ланцюжки. Адже авіація в Росії забезпечує значну частину внутрішніх постачань. Таким чином ми руйнуємо їхню логістику, завдаємо шкоди промисловості та торгівлі.

Але є ще один нюанс. Наступної зими росіяни, звісно, знову готуються бити по нашій енергетиці — Путін про це вже відкрито заявив.

Тепер запитання: уявіть, узимку Путін намагається влаштувати нам черговий «холодомор». Але ми теж знаємо, де розташовані їхні підстанції. Тільки Україна вже п’ять років диверсифікує свою систему: у багатьох містах підготовлене альтернативне опалення, ми активно працюємо над децентралізацією. А росіяни цього не робили. І от уявіть: зима, тріскучий мороз, а в Москві немає ні світла, ні опалення. Тепер у цю гру можна грати вдвох.

Я думаю, що поточна пристрілка по Москві та ліквідація російських НПЗ — це дуже важливий етап. Треба завжди думати на крок уперед: що далі? Далі — військові заводи. Ми по них уже успішно б’ємо. А за ними — їхня енергосистема. Тоді ми зможемо чітко сказати: «Не хочеш, щоб Москва сиділа в пітьмі — припини бити по українській інфраструктурі та наших містах».