«Де не стоятиму — вистою». Ці слова поета Василя Стуса дуже влучно описують зараз настрої українців та українок, які виборюють свою незалежність. Хоча це складно, і фізично і психологічно.
У подкасті «Де не стоятиму — вистою» ми хочемо показати, що ви не наодинці зі своїми переживаннями. Кожен і кожна можуть почути себе у словах наших героїв, скористатися порадами психологів та дізнатись, як і де можна отримати допомогу.
Усе частіше на вулицях українських міст ми зустрічаємо людей із протезами, на милицях чи на візках. Людей різного віку. Здебільшого чоловіків. Наших героїв, які отримали поранення на війні, захищаючи наш спокій. І таких людей буде ставати ще більше. Це наша реальність, яку треба прийняти. А ще обов’язково навчитися з цим жити й правильно реагувати. У цьому подкасті ми розкажемо і про те, де шукати стимул для життя, і як прийняти себе, якщо сталось лихо. І також поговоримо, як суспільство має сприймати героїв з інвалідністю. Почуємо поради ветерана, спеціаліста по роботі зі стресом та подоланням наслідків психологічної травми, а також натхненну історію захисника Донецького аеропорту.
Олександр Терещенко — ветеран російсько-української війни, кіборг, кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний Герой України». При обороні Донецького аеропорту у 2014 році у нього в руках вибухнула ворожа граната, яку він намагався відкинути. Як наслідок — повна втрата правої руки та кисті лівої, важкі травми одного ока, яким тепер Олександр не бачить. Попри це він працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Створив громадську організацію, написав книгу, подорожує та має повноцінне життя.
Із моменту поранення нашого героя минуло 8 років. Проте і зараз він чітко пригадує перші дні та стан, у якому він перебував. Каже: пощастило, бо тоді до кіборгів, захисників Донецького аеропорту, було прикуто дуже багато уваги:
«Було відчуття, що узяв участь у чомусь важливому. Тиждень-два ти перебуваєш у лікарні, знеболювальні, перебуваєш в ейфорії. Відчуття безпеки, комфорту заспокоюють, але з часом розумієш, що життя зовсім змінилося. Ти залежиш від сторонньої допомоги».
Олександр пригадує, що дуже складно було відчувати безпорадність, але бажання бути самостійним зрештою дало результати:
«Усе своє життя багато робив руками: майстрував в домі, робив ремонти. З самого початку почав замислюватися над тим, як пристосуватися до такого становища, щоб якісь речі робити самому. На початках це було елементарне: як от самостійно зняти шкарпетки».
Олександр каже: він хотів бути автономним і саме це рятувало від депресивних думок. І зрештою незалежності вдалося досягнути, хоч і з зусиллями.
«Найбільше мене відвертало від негативних думок те, що мої мізки були зайняті тим, як мені пристосуватися. Треба думати не про те, що втратив, а про те, що у тебе залишилося. Тому я постійно думав у цьому напрямку. Я не терплю безпорадність, особливо власну. Бісило, що мене годують з ложечки».
Дратувало. Здавалося, що усе не так, каже Олександр. Тому він вирішив це змінити:
«Вигадав, що до одного спортивного напульсника пришити виделку, а до іншого — ложку. Пояснив як це зробити. Надягали на ліву куксу, я міг сам їсти. Підібрав напульсник такої жорсткості, що й сам міг його одягати. Це було на рівні відкриття людством колеса. Потім до напульсника прилаштував стилос і почав писати у планшеті. До цього брав у кутні зуби стилос, бо передні вибило вибухом і писав у Facebook коротенькі дописи, грав онлайн у шахи».
Так починався шлях реабілітації після поранення. Попереду в Олександра було ще дуже багато викликів, але й водночас здобутків та перемог. Весь цей шлях Олександр Терещенко пройшов з оптимізмом:
«Мені навіть дивно, що я не мав жахливої депресії: життя закінчилося, у 47 років не маю рук, пізно чомусь навчитися. Будь-які негативні думки швидко минають, я зайнятий поточними справами, зустрічами. Я був переконаний, що у мене усе буде добре, що усе зможу подолати, отримаю протези та зможу бути самостійним. Це мене підтримувало».
Олександр отримав сучасні протези. Це відкрило більше можливостей. Проте, щоб їх освоїти, теж потрібні сили та бажання, розповідає він:
«Коли поїхав протезуватися у Німеччину, зрозумів, що задеклароване ергономістами, лікарями те, що електронні протези замінюють 70% функцій руки, є достатньо умовним. Це лише в ідеалі. Залежить лише від тебе, чи зможеш ти його освоїти, чи ні. Це важка праця. Психологічно важко постійно себе примушувати.
Протез, який маю зараз, дозволяє бути автономним».
Слухайте та читайте також: «Будьте поруч, помовчіть разом, або надайте простір»: як допомогти пережити втрату близької людини?
Тепер Олександр самостійно їздить навіть у закордонні поїздки. Сили боротися, не зупинитися та працювати над собою йому дає родина. Проте головну точку опори все ж таки треба знайти саме всередині себе, пояснює Олександр:
«Життя може бути різним. Я ніколи не засудив би свою дружину, якби вона не змогла зі мною жити. Кожна людина приходить у світ зі своїми бажаннями. У неї своє життя і вона не зобов’язана підносити комусь снаряди чи бути доглядальницею. Мають бути відчуття, кохання та усе інше».
Що ж може стати тією внутрішньою точкою опори для людини, яка втратила кінцівку чи отримала іншу інвалідність, про це з власного досвіду розповідає Олександр:
«Обов’язково потрібно знайти роботу, яка тобі під силу. Хай це буде громадська діяльність. У 2015 році ми з друзями створили громадську ветеранську організацію, яка стала однією з найкращих в Україні. Реалізували безліч проєктів, які допомагали повернутися хлопцям з війни, адаптуватися, соціалізуватися. Девізом організації було: „Нам ніхто нічого не винен“. Це було дуже важливо. Спорт, хобі — усе, що завгодно. Важливо, щоб було прагнення самореалізуватися.
Вважаю, що життя одне і його потрібно прожити, як то кажуть, „додивитися цей фільм до кінця“. Як би це не було важко. За цих 8 років у мене було набагато більше відчуття корисності, життєвого кайфу, яких до цього не було».
Олександр Терещенко — засновник ГО «Асоціація учасників та інвалідів АТО» у Миколаївській області. Вона об’єднує та представляє інтереси ветеранів перед спільнотою та органами влади. До організації можна долучитись, заповнивши анкету ТУТ .
Олександр Терещенко вважає існування таких ініціатив здобутком, це дійсно те, що може допомогти іншим. Там працює, зокрема, принцип «рівний — рівному», коли ветерани зі схожими долями підтримують один одного. Серед особистих здобутків Олександра Терещенка також книга «Життя після 16:30. Сім років потому». Він описує шлях від Донецького аеропорту до сьогодення. Бо отримавши тяжке поранення, втративши руки, він зміг повернутися до активного повноцінного життя.
Читайте також: Не стримуйте почуттів: кричіть, плачте, зліться — психологиня про те, як пережити втрату дому
Зараз Олександр задумається про написання ще однієї книги на не менш важливу тему: як суспільство має сприймати людей з інвалідністю.
«І це не лише мій досвід має бути. А й досвід людей з онкологічними захворюваннями, з інвалідностями. Коли я втратив руки, дізнався, що 8-10% населення Землі мають інвалідність. Це величезна кількість людей. У нас є ще совковий рудимент, коли усім людям з інвалідністю краще сидіти вдома, не мозолити очі. В усіх, хто виїздив за кордон, складалося враження, що там багато людей, які пересуваються на візках, людей з інвалідністю, бо вони живуть повноцінним, нормальним життям».
Доступність — це одна складова нормального ставлення до людей з інвалідністю. Інша — людське сприйняття.
«Інколи бісило, коли на мене витріщалися. Хотілося підійти та запитати, що ж зі мною не так, чи просто, перепрошую, послати. Є багато таких жалісливих, які дивляться на тебе крізь сльози, шкодують тебе, хрестяться. Це в зайве повертає тебе до того, що з тобою сталося. Це дратує навіть більше, ніж почуте одного разу: «Я тебе туди не посилав». Розумію, що почув це від ідейного ворога. Це озлобило, але налаштувало на конструктив.
У своєму оповіданні такі співчуття порівняв із тим, коли ти тонеш, під’їжджають на човні браві рятувальники, кидають тобі коло, яке падає тобі на голову і ти починаєш тонути. Така ситуація. Їм здається, що вони роблять тобі дуже добре, а виходить гірше», — пояснює чоловік.
Також Олександр каже, що наполегливе бажання людей, що вас оточують, допомогти, може нашкодити. Якщо людина з інвалідністю не просить допомоги у побутових речах, не треба втручатися, каже наш герой. Такі принципи вже давно працюють за кордоном.
«Американці, коли ви у них запитаєте дорогу, ніколи вас не проведуть, лише розкажуть як дійти. Повести вас туди за руку для них буде нечемно, бо вони ніби так визнають вашу безпорадність. Важливо і нам зрозуміти, що така «допомога» зайва, нав’язлива», — каже Олександр.
А також психологи радять не починати самостійно розмову про травму чи події, які до неї призвели. Людина поділиться, якщо захоче сама.
Читайте також: Якщо батьки знервовані, то і дитина, яка навіть не чула вибухів, буде знервованою — психологиня про допомогу дітям під час війни
Отже, спочатку, людина яка отримує інвалідність чи втрачає кінцівку, стикається зі стадією заперечення. Вона може відмовлятися вірити й приймати це. Потім може бути жах від нової реальності: як я буду жити, як мене сприймуть інші. Страх перед невідомим. Про це розповідає ветеран, спеціаліст по роботі зі стресом та подоланням наслідків психологічної травми, СЕТА-консультант Валерій Ільчук. Він і сам має бойовий досвід, тому розуміє, як працювати з людьми, що травмувалися на полі бою. За словами Валерія Ільчука, у проживанні болісних етапів прийняття себе нового не слід поспішати:
«Має усе відбутися вчасно. На цих етапах багато залежить від самої людини, наскільки вона хоче продовжувати жити. Це важка робота. Деякі з хлопців вкорочували собі віку. Хоча боролися до останнього. Однак реальність була такою, що просто важко було витримувати. Ми не можемо заперечувати й таку реальність. Це нові виклики. Вони надзвичайно важкі. Це щоденна боротьба за себе. Комусь легше може бути, комусь дуже важко. Коли проблемою є встати зранку, дійти до умивальника чи чаю навіть налити.
Коли ти здоровий, можеш бути корисним людям, що оточують. Ніхто не хоче бути тягарем».
Для того, щоб все ж таки прийняти себе, хоча це і важко, треба знайти мету задля якої ти будеш жити, каже Валерій Ільчук. З досвіду його спілкування з побратимами, він знає, що може допомогти усвідомлення: чим я можу бути корисним, щоб мене цінували.
«Відновити хоча б частину своєї цінності. Може, вона буде іншою. Усвідомити її треба для самого себе. Це допоможе боротися з майбутніми викликами. Втрата якогось органу, кінцівки — це безповоротна втрата. Про матеріальне не йдеться. Щоб ми не робили, минуле життя закінчилося, таким уже не буде. У цьому важливо знайти свою цінність та корисність».
Що саме це може бути і як це відшукати, розповідає ветеран Валерій Ільчук:
«Важливою є справа, якою людина займається. Щоб вона могла якось себе забезпечити, допомагати комусь. Найбільше підіймається самооцінка, коли людина може когось підтримати, виховати, допомогти. Хтось може малювати, писати книжки, організовувати щось. Хлопці, які були скаліченими, організовували реабілітаційні центри, допомагали таким самим. Бо вони пройшли цей колосальний, важкий шлях, ділилися досвідом».
Це знову ж про принцип «рівний — рівному»: коли побратими, які пройшли схожий шлях, допомагають один одному. Це працює, каже Валерій Ільчук:
«У роботі з ПТСР та іншим часто людині важко торкнутися тих переживань, особливо сторонньою людиною. «Рівний — рівному» передбачає, що є подібний досвід. Це набагато скорочує шлях від першого знайомства до роботи».
Читайте також: Найкраща профілактика ПТСР — рефлексувати тут і зараз — військова психологиня
Знайти побратимів чи посестер, які допоможуть за принципом «рівний рівному» нескладно, далі ми розкажемо, як це можна зробити. Тим часом варто пам’ятати й про спеціалістів, які можуть допомогти пережити травму в рамках психологічної реабілітації. Потрібно звертатись до психологів у тих випадках, якщо ви відчуваєте, що не справляєтесь самостійно.
«Я не люблю слово «обов’язково», але, як правило, треба», — каже Валерій Ільчук.
Він додає, що якщо людина втрачає якийсь орган, кінцівку, це вже означає, що був фактор для розвитку ПТСР:
«Розвинувся він чи ні — залежить від індивідуальних особливостей людини, обставин, як підтримували, лікували, реабілітували. ПТСР розвивається більше у мирному житті. При нерозумінні з боку оточення. Загальна підтримка — дуже важлива».
Реабілітація, і фізична, і психологічна, для військових в Україні безоплатна.
«Насамперед має бути травмотерапевт — людина, яка працює з такими випадками, уміє працювати з травмою. Консультант чи психотерапевт, навчений працювати з травматичними переживаннями: пройшов відповідне навчання, практику. Зараз вводять клінічного психолога при звичайних поліклініках. При шпиталях є спеціалісти, є Центр психічного здоров’я та психосоціального супроводу при Києво-Могилянській академії».
Коли ми говоримо про психологічну реабілітацію військових, то інколи все ще чуємо стереотип, що чоловіки не мають ходити до психологів, тому що це, мовляв «не по-чоловічому». Це упередження насправді вже дуже сильно похитнулось, воно виникло за радянських та дорадянських часів, говорить Валерій Ільчук. Чоловіки — такі ж люди, мають переживання, почуття та емоції:
«Їх не можна закрити, заборонити, замурувати. Їх можна лише прожити. Самостійно, а в ідеалі — у контакті з близькими, терапевтом. Коли у собі замуровуємо емоції, вони живуть у нас. Вимагають величезної кількості сил, які ми можемо витрачати на розвиток, рідних. Цей ресурс іде на те, щоб тримати емоції, які не прожиті, закриті у середині нас. Бо «ти ж сильний», «маєш терпіти, витримати»,»не маєш плакати». Чоловіки можуть плакати».
Проживати емоції та не пригнічувати у собі почуття, шукати стимул жити далі та відновити свою цінність, знайти улюблену справу та усвідомити, що попереду ще може бути набагато більше приємного, ніж навіть було раніше. Ось такі поради людям, що отримали інвалідність або втратили кінцівки, дають наші герої, які точно знають, про що говорять. І це працює, є сотні прикладів таких історій успіху. Все можливо, головне пам’ятати, що завжди є ті, хто готовий допомогти.
Цивільні, які отримали травми через війну, теж можуть отримати допомогу, а поради та досвід героїв цього подкасту можуть допомогти не тільки військовим.
Крім соціальних гарантій, передбачених Україною, цивільні, які отримали інвалідність внаслідок війни, зможуть з часом розраховувати на виплати від держави-агресора. А також від різних благодійних організацій.
Завжди пам’ятайте ці слова Стуса: «Де не стоятиму — вистою».
Авторка програми Вікторія Єрмолаєва, звукорежисерка Юлія Соганчі.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS