facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Як можна щось святкувати на всю вулицю, коли щодень хтось гине — військовий Люцик

Розмова з військовим про мобілізацію, фронт, ротацію та цінності у тилу.

Як можна щось святкувати на всю вулицю, коли щодень хтось гине — військовий Люцик
1x
Прослухати
--:--
--:--

Аліна Сарнацька: Що ти робив, де ти працював перед 24 лютого торік?

Люцик: В департаменті патрульної поліції, в управлінні фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку, економістом. Це фінзабезпечення всього апарату: сплата послуг, робіт, товарів, якими забезпечують управління патрульної поліції по всій країні.

У мене — економічна освіта, але в банку я попрацював до того періоду, як почався банкопад, це, здається, 2015-2014, коли їх більше сотні закрили. І після того роботу там знайти було нереально, співробітників дуже багато залишилось без роботи на вулиці. І потім я знайшов вакансію економіста, потрапив туди. З того часу я був у поліції до нових змін в моїй біографії.

Аліна Сарнацька: Як в тебе проходило 24 лютого?

Люцик: 23-го ввечері, перше в житті було таке відчуття, що я не на своєму місці. Тривога, хвилювання. Пізно ліг спати, прокинувся десь годині о 6-й ранку, коли вже були прильоти, вибухи, почав читати новини. Розумів, що треба щось робити, але в армії я не служив, ніякої підготовки в мене не було. Почав шукати можливість хоч якось чимось допомогти.


Читайте також: Добровольці на фронті дають можливість чоловікам у тилу підготуватися й не здобувати військові навички у боях — командир роти ЗСУ Юрій Федоренко 


«Деяким хлопцям взагалі автомат видали до того, як їх у списки додали»

Люцик: І десь об 11-12 дня, 24 лютого, я побачив на якомусь телеграм-каналі, що вже дали зелене світло на прийом у добровольці. Пішов до військкомату, рідні в шоку, купа пропущених викликів, але поки не написав рапорт на прийняття, трубку не брав, бо знав, що можуть відговорити.

Уже ввечері прийшов під військкомат, дочекався, коли моє прізвище оголосять.

Трошки відійду назад. Дуже сподобався той момент, коли я прийшов писати рапорт на зарахування. Купа народу в військкоматі, купа людей хочуть йти в добровольці допомагати країні захищати свій дім. Я не бачив, щоб приходили якось там компанії. Тобто кожен, як доросла людина, як чоловік, як захисник, ухвалив самостійне рішення, не було такого, що десь прийшли за компанію.

Черга у військкоматі, лютий, 2022 р. Фото: Четверта влада

Аліна Сарнацька: І коли тобі дали зброю?

Люцик: У той же день нас привезли до штабу, почали видавати. Це тривало, годин п’ять, мабуть. Тому що повний бардак, купа народу. Деяким хлопцям взагалі автомат видали до того, як їх у списки додали. Потім нас перевезли до школи переночувати. Побули в охороні, змерзли як цуцики, бо це ж лютий був. У військкоматі сказали, що усе дадуть, усе буде. Коли я приїхав, на мені була демісезонна куртка, футболка, білі кросівки, джинсики. Змерз страшно. Потім у нас там були трохи тренування, побігали по парку на наступний день.

Аліна Сарнацька: І вам хтось показав, як користуватися автоматом?

Люцик: Я зі школи розуміння мав. Нам показували, воно так трохи в пам’яті залишилося. З цим проблем не було. Потім почалася постова служба в районі Дорогожичів, пару тижнів, мабуть. Потім перемістилися вже ближче до станції метро Сирець. Перекривали відрізок вулиці, скажімо так. Це вже була конкретна така військова задача, яку ми виконували.

Про родину, дівчину

Люцик: Коли ми ще в Києві стояли, то періодично моя родина під’їжджала. Бувало, що я просив заїхати до мене додому, взяти там светр якийсь чи ще щось, тому що все ж було холодніше і холодніше. А речі, які військкомат обіцяв, щось не підвезли. Їх через пів року нам повидавали, у травні.

Отож родину я періодично бачив, пару хвилин. Мені хотілося, щоб вони були якомога далі від скупчення людей та, можливо, небезпеки.

Аліна Сарнацька: Ти зустрів дівчину в армії?

Люцик: Так, у період служби, ще торік. Познайомилися через інтернет. У неї вже на той час брат старший ніс службу там, де вже бойові зіткнення були повноцінні. То вона розуміла усі мої емоції.
Вона мене дочекалась з Донбасу. Вона розуміє, коли мені важко і хочеться якось поговорити.

Аліна Сарнацька: Поясню, чому треба одружуватися, якщо у вас є дівчина, яка вас звідкись дочекалася.

  • Якщо ворожа куля чи осколок торкнеться вашої ніжної шкіри, і ви потрапите в лікарню без свідомості, медики змучаться, якщо у вас нема людини, яка приїде в лікарню з документами, щоб ухвалити те чи інше рішення щодо вас. Якщо ваша мама у тому віці, коли не може завтра буди у Дніпрі, наприклад, чи в Харкові, для цього найкраще підійде ваша дружина. Тому що є медична таємниця, і лікар не скаже будь-якій дівчині, навіть якщо вона дуже любить вас і покаже спільні фото, де ви цілуєтесь. Це не є підставою, щоб лікар розказував, що з вами відбувається.

Слухайте також: Реєстроване партнерство — не те саме, що шлюб — Дмитро Гурін


«Поки це все не скінчиться, маєш мінятися, проходити тренування, навчання, тому що йдеться про твоє життя»

Аліна Сарнацька: Ти довго був в тилу зі своєю військовою частиною. Важко було, знаючи, що хлопці вже воюють?

Люцик: Так. Було навіть трошки соромно з часом. Хтось з перших днів воює. Хотілося приїхати, поміняти їх, щоб люди могли виїхати в тил, відпочити, прийти до тями, підлікуватися й уже далі виконувати якісь інші бойові завдання. Хотілося себе показати й допомагати своїм хлопцям.

Аліна Сарнацька: І що, не соромно тепер тобі? Кортить поміняти?

Люцик: Мені не траплялися люди, які б казали, що хочуть знову на фронт. Будь-яка адекватна людина, після всього того, що вона бачить і робить, не дуже захоче знову пережити ці ситуації та відчути ті емоції, відчуття прильотів і запахи, зокрема пороху. Але поки це все не скінчиться, маєш мінятися, проходити тренування, навчання, тому що йдеться про твоє життя. Чим більше ти підготовлений, тим більше шансів вижити.

«Сюди потрапити просто, а піти звідси дуже важко»

Аліна Сарнацька: Ти воїн?

Люцик: Краще б мої побратими за мене сказали, воїн я чи ні.

Аліна Сарнацька: Розкажи про цікавий день на фронті, незвичайний.

Люцик: Ми заїхали у зону нашої відповідальності на першу нашу посадку. Висадилися біля одного будинку частину командирів. До нас підійшов наш побратим, мовляв, пацани, там капець, ви ж зараз туди їдете, там танк працює. Ми вже трошки блідніти почали, але що робити, їдемо далі. Заїжджаємо на посадку, змінюємо групу, яка була там до нас. Ходять такі дяді, років… мабуть, наймолодшому 45 було.
Ходять в капцях, нам показують, що де. Кажуть, що бліндажі нам передаватимуть: вибираю цей, цей непоганий. Я вибрав. Потім свого побратима, кума, позвав туди. Ми заселилися. Дивлюся, а там щось не так. Той хлопець, якого ми міняли, каже, що там приліт був. Танк поцілив прямо під дах. Мовляв, снаряд влетів, не розірвався, все було нормально, тільки одному ноги одірвало, хто в бліндажі лежав. А так все нормально. І це ми так от і жили.

Ну, за один день емоцій купа, тому що ми ще були не обстріляні. Перший обстріл пройшов легко. Цілили далеченько від нас. Ми чули вихід, як летить. Прильоти були, але навіть з гумором до цього ставилися.


Читайте та слухайте також: Не бідкайтесь, робіть щось, бо помрете: військовослужбовець Максим Колесніков


Аліна Сарнацька: А що у вас тоді було із собою?

Люцик: Та по стандарту: снаряга, вода, броник, каска тощо. У рюкзаку — найбільш необхідне. При тому, що це був перший такий вихід, ми забагато речей взяли. Коли ми вже пішли на посадки там, де були зіткнення, купу просто речей поскидали, тому що воно взагалі не потрібне. Потрібне на секторі патрони, гранати, вода. А ми консерви якісь набрали, змінні лахи, взуття. Це потім вже дійшло, коли на посадку заходиш, навіть зайві 100 грамів ваги хочеться скинути. Вони дуже заважають, вирішальну роль можуть зіграти. Бувають заходи на посадки зовсім різні. Хтось заходить 2 кілометри, а хтось 10-15, і це на ногах під обстрілом. Зайве, просто немає сенсу брати. Чому не треба консерви? Та там все є. В бліндажах, в окопах, по дорозі, всього повно. Ми потім побачили, ми й патронів з собою стали менше брати, тому що там все валяється, тільки збирай. Цим проблем взагалі не було. От вода закінчується швидко, і вона дуже потрібна. Ми й ка*апські консерви їли у бліндажах, коли сиділи там ночами.

Якщо йде прямий контакт з ворогом, то якось взагалі не до їжі. Пам’ятаю, дві доби не їв і не спав взагалі. Не хотілося.

Аліна Сарнацька: Якщо нас слухає хлопчик-економіст, такий як ти, і думає, чи йти йому в армію, то що ти йому скажеш?

Люцик: Це має бути його тверезе рішення. Дуже велика помилка — йти, бо «дівчина покинула», або напідпитку. Якщо людина справді хоче, то вона сама повинна розуміти, що сюди потрапити просто, звідси потім піти дуже важко. Щоб людина десь в бою не подумала, що вона все-таки дуже хоче жити, а ви, пацани, воюйте. Вступ до ЗСУ має бути серйозним, обдуманим рішенням.


Читайте, дивіться та слухайте також пілотний випуск проєкту «Сувора догана»: Борис Хмілевський: 90% проблем з мобілізацією — через невизначені терміни служби


Аліна Сарнацька: Ти приїхав в тилове місто і побачив його після ротації. Які твої відчуття?

Люцик: Різноманітні. Тут уже ніби війна скінчилася. Тут ми ніби перемогли, все нормально. Я не проти людей, які ходять на природу, на шашлики. Потрібно жити навіть на війні. Але я дуже проти, коли люди порушують комендантську годину, влаштовують салюти, гучну музику. Не розумію, як можна щось святкувати голосно на всю вулицю, коли десь щодень хтось гине. Цілком може бути, що біля дому, де горланить музика, хтось сьогодні дізнався, що його рідна людина загинула.


З попередніми випусками подкасту можна ознайомитися ТУТ


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Як росіяни використовують кіно для розпалювання ненависті до українців

Як росіяни використовують кіно для розпалювання ненависті до українців

Навіщо деякі країни ЄС поновлюють посольства в Афганістані

Навіщо деякі країни ЄС поновлюють посольства в Афганістані

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича