Аліна Сарнацька
Звільняла Харківщину й залишилася у ракетній артилерії: історія військової з Маріуполя
У новому випуску подкасту «Добровольці» на Громадському радіо — історія журналістки з Маріуполя Марини Молошної, яка нині є помічницею начальника служби ракетно-артилерійського озброєння.
Ведучі1
Гості1
Хто така Марина Молошна
Аліна Сарнацька: Мені тебе описували інші люди, як справжню героїню.
Марина Молошна: Це дуже неочікувано і дуже перебільшено.
Аліна Сарнацька: Знаю, що ти з Маріуполя. Ти робила проукраїнські акції, виходила на мітинги в Маріуполі.
Марина Молошна: Так, я працювала журналісткою в незалежному маріупольському виданні. Єдиному, яке було незалежним. Усі інші підпорядковувалися Ахметову і міській владі. Це для мене важливо було, що це саме незалежне видання. І паралельно я була помічницею депутатки міської ради.
І організовувала в Маріуполі різні проукраїнські заходи, якісь прикольні акції.
І якраз за два дні до повномасштабного вторгнення, 22 лютого, організувала захід «Маріуполь — це Україна». Я просто прокинулася зранку, почала читати новини. Тоді уже росіяни говорили про те, що проголосять так звані «ДНР» і «ЛНР» у складі Луганської та Донецької областей.
Я розуміла, що це означає. І мені було важливо показати, що люди в Маріуполі не хочуть цього. Вони не хочуть в Росію, не хочуть ні в яке ДНР. І просто створила подію у Facebook «Маріуполь — це Україна». Почала запрошувати туди всіх своїх друзів з Facebook з Маріуполя. І за кілька годин кілька сотень людей натисли позначку «відвідаю».
Потім я ще написала на сайт, на якому працювала, щоб люди приходили ввечері. І вийшло на моє здивування до тисячі людей. Це справді багато, як для акції, яка організована за пів дня.
Там знайомі принесли апаратуру, мікрофон, колонки. І люди просто принесли свої саморобні плакати, дуже такі креативні, прикольні. І от так ми в останній раз зустрілися у такій великій компанії проукраїнській.
Про вихід з Маріуполя
Марина Молошна: Я покидала Маріуполь 25 лютого, ще тоді оточення, як такого не було. І тоді ще не розумів ніхто, що буде бомбардування. Усі сподівалися, що це буде щось на кшталт 2014 року. Мені пощастило, я встигла виїхати вчасно. Ми разом з хлопцем виїжджали.
Напередодні, 24 лютого, ми працювали. Я писала статті, дивилася, що у місті відбувається, ходила на брифінги до міського голови. Спілкувалася з військовими, з міською владою. Просто писала купу статей, тоді вже з’явилося дуже багато фейків. Розвінчувала їх.
І врешті-решт, уночі з 24 на 25 лютого до нас підійшов друг з міської влади. Сказав, що треба виїжджати: «Хоч на тиждень, для безпеки. Оскільки ти — відома в місті журналістка, проукраїнська, тебе багато хто знає, СБУ сказала, що ти є у розстрільних списках мос*алів. Уся редакція була в цьому спискові. І вам треба виїхати всією редакцією».
Нас було п’ятеро у редакції усього. Двоє поїхали з міста напередодні, за сімейними обставинами у Запоріжжя. І залишилось нас ще троє. Один хлопець, колега, відразу вступив у тероборону. А ми двоє, я і ще одна моя колега, ми виїхали в ту ніч. Ніхто з нас тоді не думав, що це надовго. Я думала, що це дійсно тиждень-два. Що це просто, щоб перебути у Запоріжжі умовно якісь події. Подивиться, що взагалі буде відбуватися з містом. І тому я не брала багато речей: тільки ноутбук домашній, робочий не встигла. Тому через кілька місяців робочий ноутбук «виплив» у Ростові. Бо намагалися зайти з нього в мою пошту.
Моє усе життя помістилося в маленький рюкзачок. Тому що я думала, що це дійсно тиждень-два. І найбільша моя помилка і те, про що я найбільше шкодую,
це те, що не забрала кішку з кошенятами. Вона за тиждень до повномасштабного вторгнення народила. П’ятеро кошенят. Ми з хлопцем забрали її з вулиці вагітною. І вона народила кошенят у нас. Ми віддали ключі нашому другу, щоб він годував їх. І пояснили, що ми на тиждень-два їдемо. Він годував їх аж до свого виїзду наприкінці травня.
Укінці травня у нашій квартирі уже жили чеченці. Їхній командир. Він не віддав кішку з кошенятами другові. Сказав, що годуватиме їх, бо, мовляв, «шо я нелюд якийсь, за котами не подивлюся». Це шок: чувак приїхав у чужу країну вбивати людей і каже «я шо нелюд якийсь».
Кішка з кошенятами там так і залишилася.
Як потрапила у ТрО Києва
Марина Молошна: Спочатку, ми виїхали у Запоріжжя. А потім ми дві доби добиралися до Києва. Автостопом, тому що не ходили потяги, не ходили автобуси, ніяких маршруток уже не було. Дуже багато людей нам допомогли, годували по дорозі, пропонували там ночівлю тощо. Ось. І врешті-решт ми доїхали до Лісового масиву. Ми пішки йшли звідти у центр Києва на Лук’янівську вступати в тероборону. Йшли три години.
Це вже було 28 лютого. І нікуди вже нікого не брали. Тому що уже величезні були черги. Набрали достатньо кількість людей. Усі тероборони, куди я дзвонила, писала, через знайомих дізнавалася, казали, що місць немає. Треба було два місця — для мене і хлопця. І врешті-решт один мій друг, офіцер сказав, що домовиться. І тому ми саме туди й пішли.
На той час я уже уміла поводитися зі зброєю. Знала базовий такмед. І друг це сказав в штабі 207-го. І вони такі, о, дівчина вміє зі зброєю поводитись. Ну це круто, ладно, беремо. Тому так.
Я була перші кілька місяців на посаді стрільця, виконувала саме ці функції. Я ходила на блокпости. Також ми охороняли будівлі. Мій хлопець теж був стрільцем, ходив на блокпости, охороняв будівлі.
Читайте також: Немає ветеранської політики, є хаотичні рішення та застаріла радянська система — Левицька
Про службу у РАО
Марина Молошна: Потім вийшло так, що 207 батальйон був перенасичений людьми, туди набрали удвічі більше, ніж треба було. І просто відділилася одна частинка нашого батальйону. І ще з одного, 29, теж відділилася частинка. І ці дві частинки різних батальйонів утворили новий батальйон, 244, у якому я є і досі.
Аліна Сарнацька: Які там твої функції?
Марина Молошна: Там уже дівчатам не дали вибору. Як тільки ми прийшли у 244, комбат усіх зібрав і сказав, що дівчата йдуть у штаб діловодами або на кухню. Пішла діловодом. Мені пощастило, що мене узяли у службу РАО, ракетно-артилерійського озброєння, зараз я помічниця начальника цієї служби.
Аліна Сарнацька: Твій батальйон був на лінії бойового зіткнення. Як це було для тебе?
Марина Молошна: Перший раз ми поїхали на Харківщину, якраз перед початком контрнаступу. І попали на контрнаступ. І мій батальйон брав в ньому участь. Ну, відповідно, і я.
Перша чотиримісячна ротація була доволі спокійна. Усе було цікаво. Тому що це перший раз. І от перший раз прилітає. Перший раз ти бачиш над собою ракети.
З моїм хлопцем ми розійшлися вже в армії. Через три місяці після тероборони. До того ми були разом понад два роки.
Аліна Сарнацька: Бо армія міняє?
Марина Молошна: По-перше, армія міняє. А по-друге, ми з ним попали в різні підрозділи. Він — у роту, я — у штаб. Ми довгий час не бачилися навіть. І майже не спілкувались, були обоє дуже зайняті.
І якось в один момент прийшло усвідомлення, що, можливо, взяти просто на паузу. А потім ти розумієш, що якщо прийшла думка взяти на паузу, то скоріш за все вже можна розходитися. Тобто вже немає якоїсь суперцінності у цих стосунках.
І все, що можна було, ви одне одному дали. І далі треба йти кожному окремо. І це було суперправильне рішення. Ніхто про нього не шкодує. Ми розійшлися як адекватні люди. Залишилися друзями. І це досі один з найближчих моїх людей.
Читайте та слухайте також: Є чимало способів зайти з розумом в армію, а не одразу пхатися у ТЦК — військовий
Як бачить себе далі
Марина Молошна: Я не бачу себе у кар’єрі військової взагалі. Я дуже люблю журналістику. Думаю, що вдасться повернутися у журналістику. Звісно, після перемоги, або після демобілізації, якої не буде, звісно. Але я думаю, що я все-таки повернуся до цивільної професії. Я не хочу залишатись в армії. Це не те, що моє.
Аліна Сарнацька: А зараз, поки демобілізації не буде, чи ти будеш лишатися в РАО? Чи, можливо, в тебе є якісь інші думки?
Марина Молошна: На мене приходив наказ Міністерства оборони, який я дуже ввічливо відхилила. Я просто вирішила залишитися у бойовому підрозділі. Це одна з причин. Там були ще деякі інші причини.
Думаю, що це правильне рішення. Я приношу там користь. Я дуже багато туди вклала. І хочеться вже побачити якийсь результат своєї праці.
Аліна Сарнацька: Заради чого ти воюєш?
Марина Молошна: Достатньо подивитися, що зробили з Маріуполем, і зрозуміла відповідь буде на це питання…
Я воюю насправді заради того, щоб в Україні була Україна.
Я дуже боюся, що тут колись буде «русский мир». Я б не хотіла ні жити у ньому сама, ні тим паче, щоб мої діти у ньому жили. За це я й воюю. Якщо коротко, то —
за українську Україну.
Аліна Сарнацька: Якщо нас слухає молода дівчинка, журналіст, схожа на тебе чимось, і думає, чи не піти її в армію, то що ти їй скажеш?
Марина Молошна: Треба прислухатися до себе і супер усвідомлено обрати підрозділ: спілкуватися з людьми, які в цих підрозділах є. Це найлегший і найвірніший шлях зрозуміти, де ти будеш служити. Якщо просто почитати сторінку в соцмережі, то може скластися якесь хибне враження. Краще запитати людей, і вони скажуть, яка там ситуація.
Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
