Діставши 14-річну Софію з-під завалу, почула: «Можна я вже вмру»: історія військової

Авторка подкасту — сержантка ЗСУ, медикиня Аліна Сарнацька. До повномасштабного вторгнення — аспірантка із соцроботи та менеджерка громадської організації.

Початок історії Каті: коледж — медцентр — армія

Катя: Після 9 класу, з 15 років, я жила без батьків, навчалася у медколеджі. У мене була домовленість з мамою: якщо я почну скаржитися на складнощі, маю повернутися до школи. Це мене мотивувало. Я не скаржилася, хоч трохи було складно.

У 19 років я закінчила медколедж і переїхала у Київ сама. Влаштувалася на роботу в медичний центр. Потім почалася війна. Я підпрацьовувала в аптеці, бо не було кому виходити на зміни. Через кілька днів після прильоту по телевежі пішла на блокпост. Запитала, чи потрібні їм медики. Мене скерували у штаб

«Було страшно, що 14-річна дитина може померти»

Аліна Сарнацька: Минув рік в армії, і зараз ми з тобою разом служимо на Донбасі.

Як ти змінилася за цей рік? Згадаймо про один із днів нашої служби. Саме той, коли нас обстрілювали С-300. Ракети влучили у будівлі: нашу та 3 довколишні, метрів за 50 від нас. Навколо вибухи, а ти рвешся у будинки, щоб допомогти людям у них? Чому? Тобі не було страшно? 

Катя: Тоді я про себе не думала, відчуття страху майже зникло. Я думала тільки про те, що я повинна допомогти людям. Мабуть, це якийсь рефлекс, який з’явився в армії.

Аліна Сарнацька: Коли зайшла у розбитий ракетою будинок, ти не боялася, що під’їзд завалиться? 

Катя: Я почала усвідомлювати страх, коли приїхала на нашу базу. У понівеченому ракетою будинку був хлопчик, якого я намагалася заспокоїти. Ми з ним про щось говорили, знайомилися. Він сказав, що хвилюється через те, що не потрапить у школу. Ми ще тоді віджартовувалися: клас, не зробив уроків, завтра не підеш у школу.

Потім мене покликав командир, сказав, що потрібна моя допомога. Необхідно було підійнятися на 4-й поверх. Навколо у під’їзді був пил, усе тріщало, бетонні плити гойдалися, з них стирчало залізяччя. Було холодно і волого. Весь 4-й поверх був засипаний зруйнованими залишками 5-го. Ми шукали дівчинку Софію, яка мала бути на 4-му поверсі. Я бачила плити, купу домашніх речей, засипаних бетонним сміттям.

Мені допомагали дістатися у кімнату до дівчинки. Софія частково була під уламками. Поруч із нею був рятувальник із ДСНС, Міша. Він підтримував її голову.

Аліна Сарнацька: Ви були під плитами, які гойдаються, на висоті 4-го поверху. Тобі було страшно? 

Катя: Мені було страшно, що 14-річна дитина може померти. Ми були там 3-4 години. Час плинув дуже швидко. Здавалося, що усе тривало не більше, ніж півгодини. Ми не відходили від дівчинки ні на крок. Коли була загроза, що плита впаде, біля Софії був Міша. Він притримував своїми плечима плиту, щоб вона не затисла дитину. Коли плита була більш-менш умовно стабільною, то біля Софії була я, надавала їй медичну допомогу.

Дівчинка весь час згадувала про маму. Софія також просила, щоб ми дістали її ніжку, бо було зле так лежати. Коли дівчинку почали нарешті діставати, вона розплющила очі та запитала:

«Можна я вмру? Бо мені набридло тут лежати.»

Я сказала, звісно, ні, ми її нікуди не відпустимо.


Читайте також: «Ми не могли забрати з моргу понівечене тіло сина» — мати загиблого захисника Маріуполя


«Воюю, щоб мої племінники могли навчатись в мирній країні, ходити у школу, жити справжнім життям»

Аліна Сарнацька: Коли ти відчула себе справжньою військовою? 

Катя: Тоді, коли ми переїхали на Донбас. У момент прильоту, коли я сиділа на четвертому поверсі. Я була у спортивному костюмі, бо забруднила свою форму. На мені була лише сумка військової рятувальниці. Інші військові, ДСНСники, поліція перестали мене впізнавати як свою. Я зрозуміла, наскільки наша форма важлива. Вона робить нас однією родиною. Таке враження, що ми якісь звірі, в яких — піксельний окрас. І коли на вулиці ти бачиш людину в пікселі, ти розумієш, що вона з твоєї зграї.

Аліна Сарнацька: Хто такий воїн? І за що воюєш ти?

Катя: Воїн — людина, яка за свою родину, країну готова віддати життя. Я воюю за свою родину. За те, щоб мої племінники могли навчатись у мирній країні, ходити у школу, університет, жити справжнім життям.

Аліна Сарнацька: Я зрозуміла, що ми військові, коли ми евакуювали людей, а самі поверталися знову туди, звідки ми вивезли людей. Я дуже відчула, наскільки ми більше не цивільні з тобою. 

У яких умовах доводилося жити?

Аліна Сарнацька: Як ти жила цей рік? Де ти спала? 

Катя: Це були приміщення з умовами, й такі, у яких майже не було умов. Спала на матраці або кариматі зі спальником.

Аліна Сарнацька: Я пам’ятаю момент, коли ти сказала, що митися з ківшика посеред кімнати нагрітою на пічці водою — це нормально і зручно. 

Катя: Так, відчуття комфорту змінилося. До цього я ніколи в таких умовах не милася. В армії навчилася обходитися відром води. Воду у маленькій каструльці гріла на грубці. Голову потім поливаєш із ківшика, залазиш у тазик і поливаєш себе. І це, якщо порівняти з відсутністю будь-яких умов, нормально.


Читайте також: «Лежу, на тілі пухирі від опіків. Якби не командир, не знаю, що б зі мною було»: танкіст із Мелітополя про свій рік війни


Що буде після війни?

Аліна Сарнацька: Коли закінчиться війна, ми переможемо, що ти хочеш робити? 

Катя: Спочатку відпочити, потім вступити в медичний заклад вищої освіти. Хочу бути лікаркою хірургічного профілю.

Аліна Сарнацька: Я думаю, що ти станеш дуже крутою хірургинею. Хоча, коли ти поділилася з іншим лікарем, що хочеш стати хірургинею, він сказав, що ти дівчинка, і тому маєш бути педіатринею. А ще щось казали тобі в армії про те, що ти дівчинка? 

Катя: Звісно, що я «повинна бути вдома і народжувати дітей».

У мене був знайомий, який виїхав у Польщу. Він дізнався, що я на Донбасі, почав плакати: «навіщо ти туди поїхала?», «тікай звідти», «мені тебе шкода». Записав відео, де він плаче. Я його послала.

Аліна Сарнацька: У тебе з’явилися друзі натомість в армії? 

Катя: Так. А ще я закохалася в армії. У найкрасивішого хлопчика.


Слухайте подкаст «Добровольці» щочетверга о 14:10 в етері Громадського радіо!
Київ — 99,4 FM, Львів — 93,3 FM, Нікополь — 91,5 FM, Гірник — 91,4 FM, Краматорськ — 90,9 FM, Миколаїв — 88,3 FM.


Попередні випуски подкасту:


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Теги: