Аліна Сарнацька: Що ти робив до «повномасштабки»? Чи ти служив раніше в армії?
Олег Симороз: Нічого спільного раніше з армією я не мав. Жив, працював у юридичній сфері, паралельно займався громадською діяльністю. Я очолював пресслужбу партії «Народовладдя». У мене було багато юридичних кейсів, багато громадсько-політичних кейсів щодо незаконних забудов у Києві. Я був безпосередньо координатором руху проти забудови на Микільській Слобідці, проти знесення Садиби Барбана, допомагав ГО «Екопарк Осокорки».
Я був постійно присутній в громадському русі Києва. Рік починався непогано. Мав бути один проєкт у сфері антикору. Мені було вже недостатньо просто писати дописи. Я хотів вирости, хотів дізнатись як працюють професійні журналісти. Це був проєкт від «Слідство.Інфо» щодо Києва. Ми вже почали писати сценарій до відео. Але ми все відкладали, відкладали через застереження про можливе повномасштабне вторгнення.
Читайте також: «Виконувала таку роботу, на яку медиків зазвичай не посилають»: історія інструкторки з такмеду
Олег Симороз: Я зустрів війну вдома, у Києві. Це такі змішані почуття. У мене є маленький сімейний будиночок під Васильковим, тому я прекрасно знаю з дитинства, що таке звук винищувачів. Його я ні з чим не сплутаю. Уже тоді вночі я почув, що на Микільській Слобідці, десь у районі річки Дніпро, працюють винищувачі. Потім я почув так само якийсь гіперзвук, скоріш за все це були російські ракети, котрі летіли по Києву.
Я чітко пам’ятаю те відео, воно в мене в голові, коли російські війська перетинали українсько-білоруський кордон. Це була територія Київської області. Я задавав собі питання, куди ж вони можуть йти по території Київської області? Яка у них мета? Я чітко зрозумів, що — Київ. В обід це підтвердилося штурмом Гостомельського аеропорту. Я зрозумів, що росіяни планують штурмові дії з захоплення столиці.
Київ — моє рідне місто. Я тут народився, виріс. Активізмом я займався за покликом душі й серця, тому що люблю це місто. Коли я подумав тільки про те, що сюди можуть прийти оці варвари, котрі декларують, що будуть знищувати нашу національність, нашу ідентичність тільки за те, що ми — українці, то зрозумів, що буде коїтися в Києві.
Я розумів, що війна — це жорстко, якщо приймати рішення кудись йти, то це має бути серйозне рішення. Тому що на війні вбивають, несеться якийсь двіж, який схожий на дорослі речі. Перший ранок я спустився в укриття. Там був дурдом, хаос. Намагався годину поспати, там діти грають в футбол. У мене мозок просто не розуміє: вибух, війна, дитячий сміх, футбол, щось ще незрозуміле.
Я прокинувся і зрозумів, що останній рік присутній в інформаційному полі як громадський активіст Києва. Наступають на Київ. Мені на той момент 24 роки. Я думаю, що показати приклад того, що я залишився, це непогано. Але я відчув у собі силу, що зараз маю показати приклад як активіст та лідер громадських думок, що ми маємо захищати своє місто.
У мене була купа знайомих. Я подумав, що у мене немає досвіду, тому не можу йти в якесь там ССО чи бригаду, бо це буде кринжово. А от територіальна оборона — це для таких «тіпів» як я. Спойлер: робіть по-іншому.
Шукайте підрозділ, де вам буде подобатися, де ви зможете наперед побачити рівень підготовки, подивитися зброю, подивитися, у яких вони колотнечах беруть участь і так далі. Тому що я хотів потім більшого, але можливості у нас були обмежені. Бути легкою піхотою не завжди прикольно. Але це теж класний досвід.
Слухайте також: Проти пересічного бійця ТрО я виглядав як термінатор — Іван Лукавий
Олег Симороз: У мене був підсумок, 4 рожки, автомат АК-74 і каремат з наклейкою «власність ЗСУ». Ми приїжджаємо на позиції. Там працюють наші «Гради». Я бачу ці окопи. Спочатку в мене розгубленість. Підходять старші офіцери. Знайомлять зі взводом. Я кажу: «Що це за ями накопані». Позиції тільки готувалися, тобто до кінця окопи не були сформовані, бліндажі були нариті, але без перекриття. Я питаю: «Що це за ямки, схожі на гробики». Мені кажуть: «Дізнаєшся, але краще викопай собі таку».
Перший раз команда «Повітря» обійшлася. Я думаю, це так треба. Це піонерський табір, треба отаких, як ми, ганяти по позиції. Вдруге команда «Повітря» пролунала, ми лежали 40 хвилин і по нашій позиції ліг пакет «Градів». Я вперше в житті пережив і дізнався, що таке обстріл, не бувши нормально окопаним, не в бліндажі. У мене все життя промайнуло. Тоді я перейшов рубікон цивільного життя.
Я був на одній позиції під час обстрілів з батьком. Коли ти лежиш з ним під обстрілом, то це найбільш х*й*в* відчуття. Ти за пацанів переживаєш, але за нього ще більше. У мене був потім адреналін, три дні не їв після цього обстрілу.
Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі