«Луганськ залишився в минулому житті», — активіст

Ярослав – активіст луганського Євромайдану. У російськомовному Луганську він завжди говорив українською. Взимку він підтримав протести Євромайдану, а навесні його сім’я розкололася – мати встала на сторону сепаратистів, а брат, переїхавши в Росію, навіть займався поставками гуманітарної допомоги “ополченцям”. Інтерв’ю з активістом записав для “Хронік Донбасу” Костянтин Реуцький.

Із захопленого бойовиками Луганська Ярослав виїхав до середини червня, коли переслідування активістів посилилися настільки, що залишатися було небезпечно. Виїхавши до Києва, записався в один з добровольчих батальйонів, порахувавши, що ненасильницький протест проти озброєних бандитів безглуздий. Однак, через бюрократичну тяганину, воювати в АТО так і не зміг. Зараз Ярослав перебрався ближче до будинку – в Сєвєродонецьк. Тут, на центральній площі міста, під постаментом, де ще кілька місяців тому стояв пам’ятник “вождю світового пролетаріату”, Ярослав і розповів нам свою історію

Я ненадовго в Луганськ заїжджав, а в останній раз на велосипеді, під ГРАДами виїхав – це був початок липня. Було жутко., навколо люди в камуфляжі, авто без вікон, з кулеметами. Я думав, хоч би мене не взяли на перевірку. Потім мене попереджали, щоб я не вертався в Луганськ. Я так зрозумів, що активістів Українського Руху знали в обличчя. Хтось слідкував за цим, нам передавали

Ти постійно українською мовою спілкуєшся. Це не типово для Луганська?

Так, мені постійно це казали. Я за життя зустрічав, напевно, не більше п’яти луганчан, які розмовляють українською в побуті.

Проблем не було з цим?

Ну, це не зовсім принципово, інколи я переходив на російську, особливо ввечері коли бачив нетверезих людей.

Як в грудні 2013 року реагували прості луганчани?

Вони казали, що ми тут працюємо, а ви нічого не робити, влаштовували антимайдани, дуже багато було росіян.  Було багато висловів, що Росія нам допоможе

Після того, як ти переїхав з Луганська, твій настрій змінився, за твоїми словами, ти готов взятися за зброю. Чому?

Тому що у мене вкрали дім, я прожив 30 років у своєму домі, і тут мені кажуть, що це місто, цей регіон – російські. Люди прийшли зі зброєю. Була точка рішучості, я спробував, але не одразу вийшло: були технічні нюанси, відсутність військового квітка, наприклад – залишився в захопленому військомату. В результаті я живу цивільним громадськім життям.

Як ти живеш зараз? Що змінилось в твоєму житті?

Я залишився на Луганщині, до дому недалеко – километрів 50-100. Друзі мої поїхали в Київ, Харків, Дніпро. Мені здається, що багато з них сприймають, що Луганськ- це там, колись, колишне життя. Вони не повернуться в Луганськ, скоріш за все. Я живу тут на півночі, бачу, відчуваю.Бої йдуть недалеко від нашого міста, чути важку артилерію в місті, люди зі зброєю.

На що ти сподіваєшся?

Я мрію, щоб все це не полізло далі. Бо я знайшов собі новий дім, роботу. Я шукав будь-яку роботу, щоб прогодувати себе, свою родину. Я не зміг знайти за своїм досвідом. Сподіваюсь, що хоча б тут облаштуюсь, на півночі нашої Луганщини, і тут буде спокійно.

Є щось, що ти хотів би сказати луганчанам? Зараз багато поїхало, не все можуть знайти своє місце

Нам треба пробувати починати нове життя. Я якось змірився, що все це в минулому. Я розумію, що не повернусь. По-перше, це і в економічному плані там не буде добре, по-друге, культурне. Я б не хотів, щоб мої діти в даній культурній ситуації там виховувались, отримували освіту

Ти не віриш, що там можно щось зробити?

Ну може і можна, але я не впевненій. Зараз там намагаються розповсюдити, наприклад, таку собі російську православність. Мені вона здається дискомфортною. Дім можно знайти в іншому місці. Мені пощастило, що у мене не було нерухомості, я зміг виїхати і розпочати нове життя

Програма «Хроніки Донбасу» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.