Лише примусова мобілізація може мотивувати цивільних піти до війська — командир мінометної батареї Владислав Пінчук

Виклик піти в добровольці

Владислав Пінчук: Я пішов у військо добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Коли все почалося, я витратив декілька днів на те, аби допомогти своїм близьким. Потім зрозумів, що цю справу не можна комусь делегувати й почав шукати, де набирають до війська. Вже ніде не набирали, всюди були черги. І тоді, через Facebook, я побачив, що ще приймають добровольців до батальйону ТРО Києва.

Я записався, сказав, що у мене є дрон, я вмів «літати», бо займався зйомками. І кажу, беріть мене, я буду аеророзвідкою. Вони погодились: «А, ну, дрон є, тоді візьмемо». І от тоді все почалося. Ірпінь, Буча… Я був в Ірпені у березні, дроном знаходив позиції ворога, передавав їх далі.

Для мене Ірпінь був найжахливішим місцем, я вже казав про це в інтерв’ю, бо там спрацювали контрасти. Тобто вчора я взагалі нічого не знав про війну, був цивільною людиною — і тут тебе намагаються вбити, обстріляти артилерією, мінометами. На контрасті дуже страшно. По-друге, коли тобі кажуть, що завтра ми їдемо на бойові позиції, і ти взагалі не уявляєш, що це. Порівняння із тим, що зараз, звичайно, сьогодні все набагато складніше, але з досвідом цих трьох років я можу приблизно розуміти, як воно буде. І зараз є досвід, ти щось плануєш, збираєш людей, у тебе є техніка, є грамотне управління, а тоді цього нічого не було.

Коли я вийшов з Ірпеня і Бучі, у мене була військова кафедра, але не було жодного документа. Я поїхав, відновив свої документи, мав звання молодшого лейтенанта. І коли ми з побратимами переходили в інший батальйон, я комбату сказав, що я аеророзвідник, у мене є досвід. Він на те: «Ні, ти офіцер, ти маєш чимось командувати. А аеророзвідник — це солдатська посада. Вчись, займайся мінометами, потім розкажеш». І так воно все почалось.

За ці три роки була і Харківська контроперація, і вся Донеччина, і Бахмут був, і Куп’янськ. Насправді через те, що ми батальйон, окремий батальйон ТРО, ми завжди приєднані до якоїсь бригади.

Мотивація бійців

Владислав Пінчук: Я не беруся масштабувати на всю армію, кажу за свій підрозділ. На початку всі були добровольці, тобто всі 100% людей — це люди ідейні, люди достатньо успішні, у кого — бізнес, у кого — сім’я. Люди позалишали все і прийшли, тому що треба. Звичайно, за 3 роки хтось, на жаль, загинув, хтось 300, хтось перевівся на якісь менш ризиковані посади. Їх місця займають люди, так би мовити, не добровольці. Іноді добровольці, але мобілізовані. Через те, що кістяк залишається сильним і зі старої гвардії — це вдається нівелювати. Тобто старі досвідчені бійці допомагають адаптуватися молоді.

На початку зовсім інакше ставилися завдання. Люди могли повністю на власній ініціативі все зробити. Тобто є якась задача, люди сідали, робили, була така козацька спільнота. Зараз це більше схоже на класичну армію, де є ієрархія і постановка задач.

Зараз задача — не демотивувати людей. Ті люди, які вже у війську, хай у них залишається мотивація. Як цивільних мотивувати до війська? Лише примусова мобілізація.

Слухайте також: Вибухи біля ТЦК: які наративи просувають росіяни

 Причини СЗЧ

Владислав Пінчук: На мою думку, старше командування не завжди адекватно розцінює ефективність і наповненість підрозділів, які їм підпорядковуються. Умовно кажучи, є якась цифра, наприклад, 500 людей в батальйоні, і задача може бути націлена на те, що це цілий батальйон. Іноді буває незрозуміло, що й техніки там вже немає, люди втомлені, поранені. Батальйон прийшов не з відновлення, а з інших бойових дій, і їх кидають на нові бойові дії. І тому, коли задачі ставляться не зовсім відповідно до стану засобів і людей, тоді виникають проблеми. Часто буває, що ні, навпаки, старше командування входить в ситуацію, розуміє, скільки людей, яка техніка, і дає більше свободи на ухвалення рішень, що ви можете, а що ви не можете зробити.

Повернення із СЗЧ — це вимушена міра, бо випадків самовільного залишення частини зараз багато.

Контракти 18-24

Владислав Пінчук: Є всього чотири бригади, куди ось таких 18-24-річних із таким контрактом призивають. І це серйозні штурмові бригади.  Ти не можеш отримати мільйон чи два мільйони гривень і бути десь діловодом в тилу. Це так не працює. Тільки в конкретні бригади й тільки на конкретні посади. І, ну, умовно, як я розумію, як нам цю категорію населення, які за законом можуть не йти служити, як нам їх мотивувати? Або знижувати призовний вік, або мотивувати грошима. Побачимо, якщо це спрацює, нехай працює. Звичайно, треба не забувати, що дійсні військові кажуть: «Ну, дякую, ми вже тут три роки, можна нам якісь «плюшки» теж дати». Але якщо дивитися в розрізі війни, якщо це спрацює, нехай.

Дрони, які змінили хід війни

Владислав Пінчук: На початку війни ми досліджували питання ефективності дронів. Тоді не було жодних інструкцій, розуміння, що треба робити, всі намагалися щось вивчати. Було незрозуміло, а що далі з цим робити? Окей, ти передаєш цю інформацію старшому командуванню, а чи воно реагує, а чи не реагує? Тобто принаймні на моєму рівні, зрозумілої екосистеми не було. Вже під час Харківської контроперації це вже виросло в систему. Дрони повністю змінили всю війну. І що справді прикро, що статути й рекомендації не встигають за динамікою війни. Статути написані ще за досвіду АТО і раніше.

Раніше казали, що артилерія — це боги війни. Зараз не завжди можна так сказати, тому що наш плив щодо уражень ворога з 70% зменшився до 30%. У нас немає мети вбити ворога. Є мета, наприклад, його затримати, нехай він сховається, нехай він впаде, і тоді дроном його доб’ють.

Постачання на фронт

Владислав Пінчук: Щодо мін і боєприпасів, зараз набагато менше проблем. Тобто, боєприпаси є, їх дають. У нас, якщо пам’ятаєте, десь рік тому, коли  були проблеми з усім БК, тоді було, звісно, дуже важко. І на початку війни було дуже важко. Боєприпаси є різні, є й українського виробництва, є і західного виробництва, мовно кажучи, 50 на 50.

Мирні перемовини

Владислав Пінчук: Що ми ставимо як перемогу, а що ми ставимо як програш? Треба  розрізнити. За програш, я вважаю, зникнення України з мапи. Все, що краще, де ми зберегли державність, де в нас є вибори, кордони — я вважаю, що це хоч і не перемога, але і не програш. А тепер подивімось проти кого ми воюємо? Проти великого ворога. І тому, знову ж таки, навіть неприємні умови примирення, вони кращі, ніж зникнення з карти світу.

Ми робимо свою роботу, я роблю свою роботу. Все-таки, якби не велика кількість військових, жертв, самовіддачі, де б зараз були кордони? Десь, можливо, у Львівській області, а можливо, по Дніпру ми б зупинилися. Тобто, те, що є зараз, це якраз і є результат цього непомірного вкладу військових і тилу.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: vokyluk@ukr.net