«Ми можемо бути незалежними від зовнішніх постачань озброєння» — власник компанії «УкрАвіаКосТех» Владлен Нікітін

«Неможливо створити ефективний бізнес, якщо ти сам не пройшов всі етапи виробництва»

Руслана Кравченко: На сайті компанії «Українські Авіаційно-Космічні Технології» (власник компанії Владлен Нікітін) зазначено, що ви пройшли шлях від стартапу до визнаного лідера у сфері БПЛА, неодноразово змінюючи галузеві стандарти своїми інноваціями. Яким був цей шлях? Наскільки довгим? І що змінилося загалом з початку повномасштабного вторгнення?

Владлен Нікітін: Дуже довгим. З третього дня початку повномасштабної війни я зайнявся активною діяльністю у сфері оборони держави. Ми працювали з різними підрозділами у складі добровольчих формувань, а потім я пішов викладати у фонд «Victory Drones». Це був перший проєкт із викладання безпілотно-авіаційної техніки в Україні. По полігонах, було багато полігонів, де ми навчали курсантів, мобілізованих військовослужбовців і чинних військових. Чому ця ідея з’явилась — виробляти техніку? Тому що на той момент її не було. В Україні не було виробників, ніхто не вважав це за потрібним на той час. Тоді всі працювали з китайськими Mavic, Autel, іншими видами дронів. Але техніка, яка не створена для цих задач, не може нормально працювати. І це була проблема.

Тоді я почав виробляти техніку: спочатку самостійно, створював руками дрони, літачки, системи радіорозвідки, тому що в цьому напрямку ми теж працюємо. Потім долучилась команда, і ми потихеньку зробили вже більш кваліфікаційно високий персонал і більше виробництва. Не підвальне, як зараз дуже модно, а вже саме професійне виробництво техніки. Так щодня я щось змінюю у роботі нашої компанії. Ми вводимо щось нове, тому що ринок дуже хаотичний, потреби змінюються щодня. 

Виклики

Руслана Кравченко: Які виклики тоді перед вами стояли і як вони змінювалися з часом? Було легше тоді чи зараз? 

Владлен Нікітін: Легше буде, коли ми переможемо. Спочатку основним викликом було те, що неможливо було сформувати потреби. Спеціалістів немає, методів застосування немає, тактики застосування немає, ніхто не знає, що треба, а треба — це тестовий режим. Ми робили партії по 100-200 дронів, які просто роздавали на підрозділи, для того, аби вияснити, чи працює воно взагалі, чи ні. Це, по-перше, дорого.

До цього в мене була юридична компанія, але з початком повномасштабного вторгнення я активно роздав всі гроші на волонтерку. Я з Харкова, і там спочатку була дуже велика потреба навіть в раціях, одязі… У всьому, в милі, полотенцях — цього всього не вистачало і це потрібно було купувати. Грошима і бізнес допомагав, і самі скидалися, здебільшого самі. Тому приходилось активно взаємодіяти з військовими, плюс була активна робота з інструкторами, бойовими підрозділами. Ми ухвалювали рішення про те, що саме нам треба робити. А бували випадки, коли ми робимо якусь партію, а потім вночі перероблюємо, тому що воно вже неефективне або зовсім не працює на лінії зіткнення.

Руслана Кравченко: Хто вам надавав поради щодо того, чи щось працює, або не працює? Самі військові чи все приходило з досвідом?

Владлен Нікітін: Спочатку, поки я викладав, був особисто на майже на всіх напрямках фронту. Ми викладали безпосередньо на пунктах постійної дислокації підрозділів, постійно з ними працювали. А коли я почав займатись виробництвом — активно працюю з чинними військовослужбовцями, тому що це неможливо зрозуміти ні звідки, крім користувача техніки на фронті. Тому що сьогодні у вас працює одна частота, завтра працює інша. І, крім того пілота, який там на місці перебуває, ніхто тобі нічого не підкаже. Це по-перше. А по-друге, мою техніку безпосередньо використовують військові. В основному вони не є платниками, але вони є кінцеві бенефіціари, отримувачі техніки. Тому для мене найважливіше, щоб їм були корисними мої зміни, вони могли нормально користуватися технікою, і це було безпечно й ефективно для них.

«Ми починали з літачків, які можна було видрукувати на 3D-принтері»

Руслана Кравченко: Ви розпочинали з найпростіших безпілотників, чи як взагалі відбувався цей процес? 

Владлен Нікітін: Звісно, починали ми зі звичайних FPV-дронів і літачків, які можна було видрукувати на 3D-принтері. Я купив 3D-принтер, друкував, сам збирав електроніку, паяв. Хоча я не маю технічної освіти — я пілот комерційної авіації, працював з безпілотниками, я розуміюся в авіації, в авіоніці, в аеродинаміці, але я не радіоелектронік. Тому це для мене було дещо важкувато, але війна для всіх важка, треба щось змінювати. 

Неможливо створити ефективний бізнес, якщо ти не пройшов всі етапи виробництва і не можеш контролювати все на всіх рівнях. Тобто починаєш від пайки, закупки, пайки, збірки — це все ти повинен знати краще, ніж всі співробітники, які там працюють. Тому що спеціалістів у цій сфері немає, і якщо людина приходить, ти повинен їй показати, навчити, роз’яснити, як це правильно робити. Тому що кінець кінцем, ми кажемо про безпечність використання техніки військовослужбовцями. Тому що це найважливіше. Не всі суперпілоти по два роки на фронті, деякі оператори БПЛА — це люди, котрі тиждень тому дізнались слово БПЛА, і їм вже треба виконувати бойові задачі. Умовно так кажемо, але не всі професіонали, і вони повинні використовувати цю техніку безпечно, і знати прогнозованість результатів її використання.

«Ми не можемо дозволити собі, аби військову техніку на фронт виробляли не спеціалісти»

Руслана Кравченко: Якщо говорити про виробництво військової техніки нині, які виклики стоять перед цим виробництвом? Зараз набагато більша кількість виробників, ніж була і до початку повномасштабного вторгнення, і до 2014 року. Що змінилося? Можливо, що змінилося в контексті останніх подій в Америці й допомоги Україні від цієї країни?

Владлен Нікітін: З’явився конкурентний ринок, це великий плюс, але є мінуси в тому, що бізнесмени не зовсім розуміються на тому, що вони виробляють. Коли проєкти стають абсолютно комерційними, відкривається виробництво для заробляння коштів, то воно стає неефективним і небезпечним. Тому на ринку я дуже часто бачу системи, котрі, скажімо так, не варто використовувати безпосередньо в бойових діях, і тим більше це небезпечно. Як і системи РЕБ, так і дрони. FPV-дрон зробити дуже легко. Це конкретний перелік складників. Якщо ми кажемо про якісь покращення розробки, то це вже наукова робота з покращення, оптимізацією, оптимізацією виробництва, оптимізацією техніки. Для цього треба інженери, для цього потрібне обладнання, коштовне обладнання, дуже дороговартісне, тому що деякі види обладнання коштують мільйони. У нас є спектроаналізатори, які коштують більше мільйона, і вони необхідні завжди. Не можна без них виробляти все це.

І коли я бачу вироблене щось в підвалі… Коли це було на початку, у нас не було вибору, тоді потрібно було в підвалах виробництво робити. А зараз треба вже це масштабувати до якихось конкретних прогнозованих результатів. Чим відрізняється виробництво в підвалі від виробництва професіоналами? Це прогнозований результат роботи.

Я знаю, що кожен мій дрон із 50 тисяч випущених буде однаково себе вести. Це є якість. А коли зробили партію 100 штук за весь період, і вони один летить, два не летить, хлопці «на передку» потім переробляють їх, перепаюють, тому що там частоти не підходять, вивода для детонатора немає, ще є багато нюансів. Ми самі стикаємося іноді з тим, чого ми не знаємо. Хоча ми працюємо з багатьма підрозділами, щодня я спілкуюся з людьми для того, аби ми щось змінювали, аби ми були в темі. А системи РЕБ у пластикових ящиках на фронті — це проблема. Ось це проблема, яка з’явилася останні роки.

Руслана Кравченко: Але ж все одно хтось погоджує це виробництво, погоджує постачання на фронт?

Владлен Нікітін: Ні.

Руслана Кравченко: Ні? Тобто можна ось так зробити дрон без жодних дозвільних документів і відправити волонтеркою на фронт або продати?

Владлен Нікітін: Так. У нас немає регулювання виробництва. Регулювання у закупівлях є, зокрема у державних закупівлях. Якщо хлопець на фронті сидить і бачить, що йому треба РЕБ, він бачить РЕБ за 100 тисяч, він його купує і думає, що той його захищає. Це ж не так. Тому я в системи РЕБ пішов через рік роботи з БПЛА. Я не хотів, бо це дуже важко. Розбиратись в тому, чого ти не бачиш. Радіохвилі — це ж тема на декілька курсів університету. Тому що у нас і світло — це хвилі, і звук — це хвилі. Це все хвилі.

Ми ще роками будемо розбиратися в тому, як впливає РЕБ-система на людей. Навіть на цей час про це ніхто не думає, звісно. Але в мене підхід професійний, тому я вважаю, що ми повинні знати, як це впливає на наших хлопців. Це по-перше. По-друге, я повинен бути впевнений, що ця система буде його захищати. Тому що він натиснув на кнопку, лампочка засвітилась, а що там воно ззовні відбувається, ніхто ж не знає. Немає методу на фронті точно побачити, на якій частоті, який ступінь випромінювання, чи подавить він дрон, чи ні. І ринок насичений саме цими системами. Це проблема.

Державне регулювання виробництва

Руслана Кравченко: Але чи має бути регулювання державою цієї сфери? Адже вона дотична до фронту, до війни, до життів людей. Ми розуміємо, що в нас багато що виробляється без стандартів чи норм, але ж все-таки це окрема сфера. Чи має взагалі держава регулювати виробництво безпілотників та інших систем?

Владлен Нікітін: На мою думку, так, має. У нас є проблематика з розкриттям кримінальних злочинів із використанням безпілотної техніки — у нас офіційно немає методу розкриття таких злочинів. Жодних практичних рекомендацій, якихось книжок, законів, котрі це регулюють. По-друге, у нас немає чітких стандартів виробництва. Немає ДСТУ по дронах, які регулюють, що повинно ось так працювати і ось так. Немає центру акредитації, спеціалістів у цьому напрямку. Немає університетів, які навчають цих спеціалістів. Немає навчальної бази, нічого немає. Звісно, для того, аби держава могла це регулювати, вона потребує впровадження ось цих ланок, а тільки потім починати регулювання. Але ніде у світі ми не можемо дозволити собі, щоб військову техніку, котра потрапляє на фронт, виробляли не спеціалісти. Це проблема в усьому світі.

Військова техніка — це найкраще, що можна взяти на ринок завжди. Звичайна рація «Моторола» від військової рації «Моторола» відрізняється всім: ступенем захисту, потужністю випромінювача. Ми зараз стикаємося з тим, що до нас приходять люди, яким волонтери привезли РЕБ-системи, і ми їх перероблюємо. На минулому тижні дзвонили військові, кажуть: «Нам дали 10 РЕБ-систем, які коштують по 11 тисяч доларів, а вони не працюють, їх неможливо застосувати». Вони красиво виглядають, але це пластмасовий ящик, який від вібрації просто розвалюється на машині. І ми безкоштовно дороблюємо чиюсь роботу. Це неправильно.

Техніка з-за кордону

Руслана Кравченко: А були такі питання щодо техніки, яка була доставлена як гуманітарна допомога з-за кордону?

Владлен Нікітін: Спочатку було дуже багато запитань до безпілотників, тому що за кордоном ще сподіваються, що в зоні бойових дій буде працювати GPS, ГЛОНАС (спочатку радянська, а потім російська радіонавігаційна супутникова система, розроблена на замовлення Міноборони СРСР — ред.) й інші системи навігації, котрі, по суті, в нашому виді бойових дій не працюють. Більша частина закордонних систем військового призначення просто не може використовуватися в наших умовах. Але, в принципі, це завжди якісна техніка. Немає такого, щоб щось прийшло, а воно розсипалось в дорозі.

Владлен Нікітін: «У моїй компанії немає жодної копійки державних коштів»

Руслана Кравченко: Чи думаєте ви, що від зміни керівництва у США може якось змінитися питання допомоги Україні, й тим самим виробництво зброї в самій Україні?

Владлен Нікітін: Я впевнений, що зміни будуть, лише не знаю, на краще або ні. Тому що не можна привчати нас до того, що ми будемо постійно використовувати іноземні варіанти. У нас є великий потенціал і людей, і виробничих потужностей. У нашій державі яка кількість заводів була сформована за весь час її існування! Ми могли б вже підняти, я думаю, власне виробництво всього, чого завгодно. Не бачу в цьому проблеми. Люди є, спеціалісти є. Чому ми не виробляємо самостійно ще всі види озброєння, я не можу відповісти на це питання. Я думаю, що важливіше нам йти до незалежності від зовнішніх постачань.

Руслана Кравченко: Але це питання держава якось регулює? Якісь є дотації на це виробництво, чи ні?

Владлен Нікітін: Я не державний діяч, тому я можу вам сказати, що в моїй компанії, яка виробляє майже всі безпілотні види систем, системи РЕБ, немає жодної копійки державних коштів. За весь час — ні копійки. Ні в чому жодної допомоги, консультації або ще щось. Ні разу. Я вже працюю два з половиною роки, ми починали цей проєкт як військово направлений.

Руслана Кравченко: А чи намагались ви якось це отримати? Чи таких шляхів взагалі не існує? 

Владлен Нікітін: Ні, намагались, звісно. Є різні фонди, наприклад державний Brave1 від Мінцифри. Там нам сказали прийдіть туди, сходіть сюди, привезіть дрони на тести, потім привезіть ще раз на тести. Мені важливіше, що мене чекає бригада, мені треба в бригаду везти дрони. Я не буду кататись місяцями, щоб хтось мені щось подивився і виразив своє дуже важливе для мене бачення ситуації. Мені своє робити. Якщо ми хочемо по три місяці проводити якісь тестування стандартного набору запчастин із Китаю, то вперед. У когось є на те час, у мене — немає. FPV-дрон — це стандартний набір запчастин із Китаю. Що там перевіряти? 

Дрони, які працюють за допомогою оптоволокна

Руслана Кравченко: Якщо говорити про технології, які впроваджує в роботу компанія «Українські Авіаційно-Космічні Технології», чи можете розповісти, можливо, про щось нове? От зараз дуже багато дронів працюють на оптоволокні. Ви їх також виробляєте? 

Владлен Нікітін: Нові технології виробництва — це обов’язково. По-перше, робота з частотами керування дронів. Було таке, що в мене замовляють партію, може 500-1000 штук, вчора її замовляють, післязавтра ми формуємо на відправку, а там змінюються частоти. Два дні. Нам потрібно було перепаяти всі дрони. І так постійно. Ми просто вже за часи роботи прийшли до того, що ми використовуємо ті види приймачів керування на дроні, котрі ми можемо перешити без зміни харду, без фізичного перепаювання. Ми можемо частоти міняти в польоті. 

Постійно все змінюється. Зараз оптика — це найефективніший спосіб протидії ворожому РЕБу. Тому що у ворога великий потенціал виробництва, великий кошторис на це все. Звісно, РЕБ-система дуже сильно насичена, і, в принципі, оптика працює в умовах придушення РЕБу. Але, як ми знаємо, «на кожен лом є свій прийом». І з оптикою теж є методи боротьби. Скоро ворог до них прийде. Якщо ми, у своїй компанії, розуміємо, як можна протидіяти дронам з оптикою, то скоро вони теж будуть це розуміти і теж це робити. Це не пілюля від усього. У нас відділ розробок — це понад 15 людей, котрі постійно займаються саме удосконаленням чинних систем. Тому що, якщо ми зупинимось, ми програємо.

Руслана Кравченко: Російські військові так само активно використовують дрони на оптоволокні?

Владлен Нікітін: Я б не сказав, що активно, тому що є проблематика. Саме оптоволокно — це така специфічна річ. Не в кожного є інтернет з оптоволокном. А зараз ми його використовуємо для того, аби розмотувати по полях. Плюс є нюанси в самому виробництві: оптоволокно дуже специфічно намотується, воно крихке, воно тріскається і вже не працює. Є нюанси, плюс ціна, якщо ми додаємо 15 тисяч до кожного дрону, це 300 доларів.

Я більше за повну автоматизацію. Є багато людей, хто каже, що це неправильно. Є люди, котрі кажуть, що це правильно. Я вважаю, що тільки повна автоматизація ведення бою — це вихід для всіх нас. Тому що люди закінчуються, і долучати нових за рік-два не вийде. А техніку можна відремонтувати, ввести в бій за день, за два, три, підготувати операторів для віддаленого керування. У нас є методи керування БПЛА різних типів, за тисячі кілометрів від зони бойових дій. Коли оператор перебуває за тисячі кілометрів від зони бойових дій, він у безпеці. Він може працювати, вести бій, все це можливо, все це працює.

Скільки б ми не змінювали частоти, не вигадували б лазерне керування, оптоволоконне, ультразвукове. Сьогодні ми робимо таке, а завтра робимо протидію на ту ж систему. Ми будемо так штурхати одне одного ще дуже довго. А якщо ми зробимо систему, яка буде в автоматичному режимі, без залучення оператора, захищати певну територію, то ми закриємо цю потребу. Назавжди. Ворог не підійде до кордону, де за два кілометри все вмирає. 

Руслана Кравченко: У нас є шанс це розробити, у нас є потужності?

Владлен Нікітін: Звісно. Треба, щоб було вольове рішення держави, тому що є проблематика з конвенцією. Конвенція потребує, аби рішення на ураження ухвалював оператор, людина. Але коли ви запустили снаряд із танка, ви ж не ухвалюєте рішення, куди він долетить. Так само і тут. Запустили дрон, він в автоматичному режимі виявив ціль і знищив її. Кулеметні системи, котрі в певному секторі просто знищують все, що рухається. Все. Направимо це в бік недобрих сусідів, і, в принципі, на цьому все закінчиться. 

Якщо в нас був би мільйон дронів на момент початку повномасштабного вторгнення, ворога б не було. Вони б не дійшли навіть до кордону. 

Руслана Кравченко: Але в нас було в рази менше. 

Владлен Нікітін: Вони ж всі казали, кому потрібні «весільні» дрони (так на початку повномасштабної війни називали дрони Mavic — ред.). Я в той момент був на полігоні і викладав застосування цих «весільних» дронів, котрі вже тоді врятували дуже багато людей. І в результаті ми змінили світ військової справи. Тому що ніхто зараз вже не йде в бік навчання спеціалістів військової справи, а тільки в бік автоматизації та диджиталізації. Я декілька тижнів тому спілкувався з хлопцем, він — професійний снайпер. Все життя він займається саме цим. Він дуже продуктивний професійний снайпер. І каже, що снайпер може працювати на дистанції 5 кілометрів. Йому потрібно 5 років навчатися, аби вразити ціль за 2-3 кілометри. Там треба дуже багато підготовки. Оператор дрона може це зробити на відстані 15 кілометрів із підготовкою в 10 годин і тією ж ефективністю.

«В Україні немає університетів, котрі навчають спеціалістів радіорозвідки. У ворога вони є»

Руслана Кравченко: Я хотіла вас ще запитати за удосконалення РЕБів, але в мене виникла така думка, що ми дуже багато говоримо про наші досягнення. Це не шкодить нам, коли в інформаційному просторі багато інформації з приводу того, що Україна розробила щось нове. Чи не скористаються цією інформацією росіяни для протидії?

Владлен Нікітін: Я вам так скажу. Так, багато інформації вони беруть із зовнішніх джерел, але в них теж працює розвідка. Всі все знають. Я не думаю, що якась розробка — супер мега таємниця. Немає таких. Ми б не бігали, не випрошували у сусідів допомоги.

Про РЕБи. Я вже два роки пишу у всіх новинах, я працюю з фондом «Надія», а це дуже класні люди, вони фронту дуже допомагають, ми завжди пишемо назву системи охолодження. Так, ми її досі єдину виробляємо. Ніхто її не змінив. Вони продовжують її робити у пластикових ящиках на алюмінієвих радіаторах. Ну, воно не працює. Не можна засунути на танк штуку з кулером від комп’ютера. Не можна. Ну, ніяк. Як не крути, воно не буде там працювати. Доступність реклами, доступність хлопців, котрі скажуть: «Так, класний РЕБ, дуже дякуємо волонтерам, що допомогли». Тому що їм ось цей один РЕБ, який хоча б тиждень пропрацює, це вже краще, ніж нічого.

Руслана Кравченко: Якщо говорити про кадри у цій спеціалізації, як складно їх знайти? Як взагалі, наприклад, у вашій компанії щодо пошуку цих кадрів, щодо бронювання співробітників, які у вас вже є? Давайте про це поговоримо. Про наболіле, мабуть.

Владлен Нікітін: Про наболіле. У нас немає університетів, котрі навчають спеціалістів радіорозвідки, спеціалістів радіоборотьби. На жаль, у ворога вони є, університети, котрі спеціалізуються на навчанні цих військових кадрів. Якщо ми беремо навіть не військових, не операторів РЕБ, ми кажемо про інженерів. Хто такі інженери з радіоелектроніки або радіочастот? Це чоловіки, котрі займалися так званим любительським радіо. Їх, може, людей 10 на всю країну було 10 років тому. Тому і спеціалістів в цьому напрямку майже немає. Вони вже або старшого віку, або їх взагалі немає.

Мистецтво зробити антену — це вже мистецтво. Я вам для прикладу скажу, є антена «Конюшина». Коли вона у відкритому виді, антени працюють, там є хвиля, яка йде ззовні, скін-ефект називається. Якщо ми беремо цю антену і крапаємо на неї краплю води, змінюється все. Ця антена стає вже не антеною, а парасолькою, тому що вода додає супротив, змінюється частота, КСВ і все. І ось ці РЕБи, які їздять з відкритими антенами або ще й з пофарбованими, не проводять скін-ефект. Електрика і хвиля йдуть ззовні антени. Вода, пил, що завгодно — це все змінює характеристики антени. Якщо вона не працює, вона може загорітися і згоріти. А хлопець натиснув кнопку, бачить лампочку і думає, що система його рятує від дрона. А вона просто гріє повітря. 

Руслана Кравченко: А який тоді вихід? 

Владлен Нікітін: У нас — це потужний контроль на кожному етапі. Всі РЕБи проходять по номеру, опломбовані, ОТК (обо’язковий технічний контроль — ред.) на п’яти етапах. Тут тільки так. Кожна антена переперевіряється: коли приходить на склад, коли виробляється, коли пакується, коли встановлюється на РЕБ-систему, коли РЕБ відправляється. На кожному етапі все перевіряється, тому що можна стукнути цю антену, і вона вже не буде працювати. Ми робили раніше антену з тоншого металу, здається, 0,5 алюмінію, потім почали з двійки. Їде танк, або їде БТР, або їде якась легка броня. Ви ж бачили, як там вони їдуть? Ями, воно все розсипається, навіть самі танки. Що можна казати про цю «грушу», прикручену на дах? Тому та «груша» повинна якось працювати з технікою. Ну ніяк не пластмасові, ну прям зовсім. Я бачу це використання на фронті, ці «Конюшини» відкриті. Це ж хтось робить, там взагалі немає жодного контролю. 

У нас є один спеціаліст, який може зробити таку антену. Радіочастоти — це дуже складно. Я робив літаки на 3D-принтері, з одним комп’ютером, паяльником. І ще, зарядна станція в мене була, я туди паяльник підключав. Я за ніч міг зробити літак, який ніс 7 кілограмів на 23 кілометри. А з РЕБ-системою — півтора року їх робили. Провід не підходить, конектор не підходить, там метал один, на конекторі інший — воно вже не працює.

Деталі навчання

Руслана Кравченко: Якщо немає цих університетів, чи можна створювати якісь кафедри?

Владлен Нікітін: Треба. Давайте. Я взагалі за. Давайте разом зберемося. У нас є достойні виробники, багато спеціалістів. Давайте зробимо якийсь навчальний центр, будемо викладати. Міністерство освіти, давайте зробимо якусь базову підготовчу освіту, курс якийсь, давайте! Я готовий безкоштовно.

Руслана Кравченко: Ми ще з вами говорили про те, чи можна навчати людей самостійно. У вас є така практика, чи ви цим і займаєтесь?

Владлен Нікітін: Ми цим і займаємося, звісно. У мене масштабування всіх процесів виходить дуже легким методом. Я набираю людей, вони працюють, навчаються у тих, хто це вже вміє робити. Потім їм стає дуже важко працювати. Ми працюємо, буває, і не одну добу, тому залишаються найсильніші. І потім вони йдуть навчати тих нових людей, котрі приходять в компанію. Ми так масштабуємося. Це в мене така модель процесу. І так і навчаємо.

Мені потрібні базові навички: вміти паяти, розумітися на електроніці, розуміти, що ми робимо — а це найважливіше. У мене в компанії були лише два випадки бракованих виробів, котрі виїхали з фабрики. Два за весь час. І я людям дуже легко пояснюю, що якщо цей дрон заподіє шкоду військовому, я особисто поїду до того військового з тією людиною, котра це робила. І ми будемо дружно пояснювати тому військовому, чому йому палець відірвало, або руку, або ногу. І тоді всі починають розуміти, що ми робимо, і вже більш відповідально підходити до цієї роботи. Якщо ми зробимо це погано, військовий не зможе зробити свою справу. І ми будемо стріляти особисто, з автомата, в себе біля дому. Треба робити якісно.

«Наша держава повинна бути незалежною ні від кого»

Руслана Кравченко: Ми зараз говоримо про професіоналізм, грубо кажучи, на низах, якщо ми говоримо про ієрархію у цій сфері. Що говорити про верх цієї системи, як багато у нас людей, які розуміються на цій справі? Розуміють, що потрібно робити, яка проблематика, і розв’язують ці питання?

Владлен Нікітін: Небагато. Я знаю, коли в лінію державного регулювання цих процесів приходять пілоти. На жаль, його в живих уже немає, він був помічник міністра з позивним «Локі». Він був професійним пілотом «Лелеки», пройшов фронт, він бачив все це. Але таких людей не так багато. Дуже не багато, хто пройшов цей шлях, хто був на фронті, бачив, як це використовується, бачив проблематику цієї системи, бачив проблематику роботи з безпілотниками. Це ж теж не панацея, є нюанси у використанні цієї техніки. І люди, котрі керують цими процесами, повинні бути обізнаними. А обізнаних на все це не знайдеш.

Менеджмент — це важко. У мене була основна ціль — на керівні посади я набирав колишніх військових, з пораненнями, які з якихось причин звільнилися з ЗСУ. Здебільшого це поранення, за станом здоров’я звільнені люди. І я їх брав до себе, тому що мені важливіше, щоб людина розумілась на тих процесах, які виходять при бойових діях, ніж на технічному аспекті, якщо це менеджер на виробництві. Тому що регулювати це все теж дуже важко, там і логістика, і закупівлі, і виробництво.

Визнання

Руслана Кравченко: Але у вашої компанії є визнання?

Владлен Нікітін: У сфері — так, а інше мене не цікавить. Я знаю, що я вмію, є люди, які знають, що я вмію, і мені цього достатньо. Якщо в державному регулюванні, я думаю, є спеціалісти в цих напрямках, я сподіваюся, але ми ніколи плідно не взаємодіємо. Для мене є напрямки, які потребують державного регулювання. Я працюю над цим, тому що є масштабні проблеми, які потребують рішення. Ми, я особисто, як маленький підприємець, ми в масштабах держави всі маленькі підприємці, — нам важко. Ті ж постачання запчастин, виробництво електронних компонентів у державі, а не закупка їх зовні. Тому що електронні компоненти не тільки в дрони потрібні, може бути й у літаки, а може і в якісь ракети. Всюди потрібна електроніка. Як Китай не сама дружня для нас держава, мабуть, нам треба думати, як виробляти їх тут, а не закуповувати.

Домашні дрони

Руслана Кравченко: Можливо, наслухають люди, які роблять дрони вдома. Чому такі дрони бувають небезпечними? 

Владлен Нікітін: По-перше, якщо людина хоче займатися збиранням дрона, пишемо «Дрони Україна», дивимося список й ідемо кудись працювати. Там і зарплатню платять, і бронювання роблять, багато бонусів. Не треба робити це вдома. По-перше, ОТК — контроль якості. Яким чином його будуть робити вдома? По-друге, якщо ви спеціаліст, навіть якщо ви спеціаліст у тому ж дроні, ви не знаєте, які потреби для військового, саме військового застосування цієї техніки. Звичайний FPV-дрон дуже відрізняється від FPV-дрона, який працює на фронті. І якщо ти спеціаліст у FPV-дронах, роби його в компанії людей, які роблять саме військову техніку, тому що це дуже велика різниця. Саме тому я рекомендую не займатися цим вдома. Займайтесь в компаніях. Можна навіть в нашій. Ми завжди раді новим спеціалістам.

Руслана Кравченко: Можливо, я щось ще у вас не запитала, а ви б хотіли це проговорити, то, будь ласка, я даю вам слово.

Владлен Нікітін: Я б дуже хотів донести до всіх слухачів, що найважливіше бути незалежними у всьому. Наша держава повинна бути незалежною ні від кого. У військовій сфері ми маємо можливості, ми маємо людей. Ми розчепили атом у Харкові. Там є Інститут, в якому це зробили (10 жовтня 1932 року у Харкові вперше в СРСР і вдруге у світі розчепили ядро атома — ред.). Ми можемо все зробити самі. І нам не треба просити у когось. Давайте потихеньку, помаленьку, але розраховувати вже на себе. Ми вже дорослі, вже можна самостійно все робити. Ми можемо і ракети, і дрони, і літаки, танки, бронемашини, все що завгодно. Ще далекі сусіди будуть у нас купувати це. Я сподіваюся, що ми до цього дійдемо. Ну і перемоги нам усім.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі