«Зараз найкращий час для пошуку чи зміни роботи» — CEO та співзасновник Work.ua Артур Міхно

«Компанії конкурують за людей»

Руслана Брянська: Артуре, ви заснували компанію Work.ua ще у 2006 році. Наскільки складний був шлях протягом цих 20 років?

Артур Міхно: На третьому курсі ми заснували з партнерами студію WebDesign. У 2001-му з’явилася компанія Reactor, і саме там почалася історія цієї компанії. Ми 5 років займалися створенням вебсайтів і за цей період зробили понад сотню різних інтернет-проєктів.

Тоді тільки розпочинався веб в Україні, створювалися перші сайти. Ми були в авангарді цього руху. Через 5 років ми подумали, що цікаво зробити проєкт, який можна було б розвивати довго і постійно.

У нас тричі були перемовини з Comfy щодо створення електронного магазину, коли ще не було маси маркетплейсів. Перша комерційна пропозиція була в 2004 році на 12 тисяч доларів. У цей і наступні рази вони сказали, що це дуже дорого. Тоді до розробки сайтів не ставились серйозно. Інтернет розглядали як умовну вітрину товарів, стратегічного бачення ще не було.

Тож ми вирішили не чекати, поки це розуміння прийде, і зробити свій проєкт. У нас виникла ідея створення максимально віддаленого від офлайна бізнесу, сервісу в інтернеті. Нам імпонувала ідея того, що ми можемо допомагати людям — як потім ми вже сформулювали це в місії — ставати щасливішими.

У 2005 році ми направили зусилля на створення сервісу пошуку роботи. Однією з ключових цінностей компанії було робити або добре, або ніяк. Ми зрозуміли, що будемо створювати найкращий сервіс з працевлаштування в Україні. Через три роки він вже вийшов у лідери ринку — 1-5 місце. І поступово ми стали лідерами.

Руслана Брянська: Чи складно утримувати лідерство, коли з’являються нові сайти, пов’язані з пошуком роботи?

Артур Міхно: Зараз навпаки вони не з’являються. Коли ми розробили Work.ua, на ринку було близько сотні сайтів для працевлаштування. Тоді у виданні AIN.UA, яке у свій час було центральним медіа про інтернет, вийшла стаття про те, навіщо ж ми зробили 101-й сервіс із працевлаштування. Я пояснював, що ми зробили найкращий. І неважливо, 101-й він чи 201-й.

Зараз залишилося не так багато гравців на ринку, але всі вони доволі успішні. Для певних сегментів аудиторії, вони вже є усталеними інструментами. Час від часу експерименти є, але це доволі складний ринок.

Руслана Брянська: Коли ви відзначали 20-річчя від моменту створення компанії, ви робили якісь підсумки? Що було за ці 20 років?

Артур Міхно: На 20-річчя у нас була презентація для команди і невеличка емоційна вечірка. Але це не були ті підсумки, коли ти дійсно сідаєш і намагаєшся осягнути все, що відбулося. Це ще буде.

Важливо, що ми зробили за останній рік. Тому що динаміка дуже сильно змінюється, і ті речі, які ми робимо зараз, можливо, за рік ми робитимемо по-іншому.

Руслана Брянська: Як змінився ринок праці за останні 20 років?

Артур Міхно: Ринок кардинально змінився й за останні 4 роки, і змінився декілька разів. На початку повномасштабного вторгнення був провал зі 100 тисяч вакансій до 6 тисяч — у 15 разів. Це найбільший спад за весь час.

Однак по графіках видно, наскільки ми стійкі: вже через 3 місяці ми побачили тренд на зростання. До осені ринок поновився приблизно на 40%, до грудня ця цифра складала 65%. За півтора року по кількості вакансій ми повернулися до показників, які були до початку повномасштабного вторгнення.

Наразі більше 100 тисяч вакансій постійно присутні на Work.ua. На інших платформах динаміка змін така сама. Зараз людей катастрофічно не вистачає: на ринку стало на 30-35% менше шукачів роботи, ніж було до повномасштабного вторгнення, а кількість вакансій така сама. Хочу підкреслити, що зараз найкращий час для того, щоб знаходити роботу чи кращі умови роботи.

Кожна компанія зацікавлена в людях і, у залежності від розміру, має відкриті від декількох до сотень вакансій. Більшість компаній готові брати людей навіть без досвіду роботи, людей старшого віку.

Зараз і рівень заробітних плат також дуже динамічно зростає: за останні три роки тренд на збільшення зарплати зріс на 70%. Зарплати зростають динамічніше, ніж рухається курс долара чи євро, ніж інфляція.

Компанії конкурують за людей. Зарплати в Україні не такі високі, як в інших країнах, тому є куди рухатися. І це ще одна дуже важлива історія, бо у більшості лояльних людей, які працюють на одному місці і не звикли змінювати роботу, зарплата вірогідно не зростала. Це гарна нагода, дізнатись про це більше і, можливо, зайти поспілкуватися зі своїм керівництвом.

Ви можете зайти на Work.ua і на першій сторінці внизу подивитись середні зарплати по конкретній професії у конкретному регіоні. Звісно, може бути великий діапазон відносно середньої зарплати, але важливо бачити тренд.

Кожна людина знає, скільки вона заробляла 3 роки тому, рік тому, вона бачить тренд на зміни по ринку, і це дуже проста позиція для діалогу з керівником, про те, що раз тренд змінюється, моя зарплата теж має змінитися.

«Люди розучились мріяти масштабами»

Руслана Брянська: Міленіали схильні працювати в одній і тій самій організації довгий час. Я сама за 15 років змінила тільки дві компанії. Покоління Z приходить, вигорає за два місяці, йде шукати нову роботу.

На мою думку, нове покоління вільніше, ніж ми. Вони не бояться змін, робити певні кроки. Що ви про це думаєте?

Артур Міхно: Однозначно нове покоління вільніше і часто амбітніше. Швидко вигорають все ж не всі.

Мені здається, це покоління розглядає роботу не як спосіб заробити гроші, а потім з 6 вечора почати жити своє життя і мати 2-3 тижні відпустки, а як місце, де може реалізовувати себе, кайфувати від команди, від самої справи, від атмосфери. І правильно робить.

Ми 15 років займалися бізнесом і не знали, як пояснити, чим саме ми займаємось, простими словами. Ми знайшли метафору: Work.ua — це аеропорт мрій. Тобто велике місце, куди можна прийти і «полетіти» до своєї мрії. Вакансії — це літаки, на які можна сісти, а компанії, які присилають літаки, — це країни мрій. І ясно, що країни між собою відрізняються і розміром, і культурою.

Комусь подобаються фіорди в Ісландії, комусь подобаються пальми в Домінікані, комусь хочеться хмарочосів в Сполучених Штатах. І просто кожній людині ближче одна чи інша. Так само і в компаніях. Залежно від того, в якій компанії працюєш, будеш себе абсолютно по-різному відчувати. Не кажучи вже про те, що можна працювати за різними спеціальностями.

Метафора аеропорту мрій нам дуже відгукнулася, адже якщо людина знаходить роботу, яка їй дійсно подобається, вона до неї буквально летить.

Руслана Брянська: Якщо говорити про конкуренцію за людей, що пропонують зараз компанії на ринку праці? Чи є таке, що 10 років тому просто не можна було уявити?

Артур Міхно: Перш за все це готовність брати людей без досвіду роботи, готовність навчати. Умови праці пройшли колосальний період змін. 20 років тому ми дивувалися чистим туалетам, а зараз наші АЗС мережі — це приклад для Європи та світу. А ми сприймаємо це як норму і питаємо «А де наш ресторан на АЗС?».

Наша країна настільки інша з точки зору закоханості в якість сервісу. Нам так довго говорили, що ми ні на що не здатні, а виявляється, що ми найкращі у світі. І ми тільки-тільки починаємо наш злет.

Руслана Брянська: На жаль, комплекс меншовартості був з нами довгий час, і ми довгий час думали, що за кордоном краще. Зараз же бачимо, скільки можливостей в Україні. Скажіть, чи ви стежите за якимись сервісами пошуку роботи в Європі?

Артур Міхно: Час від часу ми моніторимо різні проєкти пошуку роботи або навіть просто юзер-інтерфейси інших галузей. Завжди краще, щоб про тебе говорили інші, а не ти сам. Однак я достатньо сміливо можу сказати, що Work.ua з точки зору інтерфейсу і якості сервісу — один з найкращих у світі проєктів цієї галузі.

За 20 років існування тримати рівень — це вже виклик. Дуже часто компанії, коли зростають і досягають певного рівня успішності, починають переформатовуватись у системні бізнеси: починають наймати управлінський склад, орієнтуватись на KPI, і, як правило, зашиваються, що мають бути фінансово успішні.

Компанії поступово втрачають ключову ідею. Коли бізнесом починають управляти в корпоративному стандарті, це орієнтація виключно на фінансові показники.

Поки ідея жива, воно рухається. Коли команда людей починає складатись просто з «перспективних управлінців», яким неважливо, чим управляти, вони забувають взагалі, чим вони займаються. Часом навіть керівник не розбирається у контексті бізнесу, яким займається.

Сучасні бізнес-школи здебільшого вчать, що це абсолютно нормально. Однак якщо придивитися, куди рухається західний корпоративний бізнес, то вони котяться у прірву.

Той же айфон зараз — напівглючне створіння. Вони вже забули, навіщо вони робилися. Функції та інтерфейс не відповідають першочерговому продукту — телефону. Те саме у Google картах, які за 10 років деградували. Вони туди влаштовують штучні інтерфейси, якісь нові конструкції, а ключова функція стала гірше. Зате більше маркетингу. Цей тренд закінчиться дуже погано.

Ми не зможемо перемогти тих, хто далеко попереду, якщо будемо просто рухатися по колії, якою рухаються вони. Нам точно не підходить весь їх навчальний шлях, принципи, потрібно робити свою історію.

Саме тому ми у квітні минулого року заснували українську школу управління з Оленою Яськовою, яка 15 років працювала в цій темі. Ідея в тому, щоб навчити управлінців, які інакше мислять, інакше мотивують команди. І знаходити компанії, які працюють інакше.

Також з’явився журнал «Друга навігація», як ідея того, що нам потрібно не просто орієнтуватися на те, скільки хто заробляє, а підсвічувати інші принципи, навколо яких створюються успішні бізнеси. І показувати, що є бізнеси, які рухаються не за грошима, а за ідеєю, сенсами, які формують управління через створення команд, які надихаються ідеєю, ключовим питанням: «Навіщо ми робимо оцю справу».

Якщо відповідь є, мотивація у десять разів більша і тоді немає вигорання. Тоді робота перетворюється не на роботу, а на «сродну працю», про яку говорив Сковорода.

Можливо, Україна світові й потрібна для того, щоб виправити їхній хибний шлях. Бо той світ, яким ми надихаємося, ту гарну Європу побудували мрійники. І більшість брендів, які все ще існують, побудували мрійники. А потім їх захопили корпорації або корпоративне управління, і з цього почалася стагнація. Люди розучились мріяти масштабами.

Ми, як цивілізація, перестали створювати щось, що буде надихати через 200-300 років. Рівень амбіцій був великого масштабу.

Ми в Україні зараз, стикнувшись з війною, отримали шанс побачити, що життя може бути іншим. Більшість людей, які залишилися тут під обстрілами, залишилися не для того, щоб просто заробляти гроші і витрачати їх. Їх тримає щось більше. Можливо, ми ще не розібрались, що нас тримає. Однак коли ми будемо крок за кроком розбиратися, то, думаю, ще багато всього покажемо світу.

«Культура — це стратегічна зброя»

Руслана Брянська: У вас є й інша активна діяльність — ви були кінопродюсером фільму Killhouse. Чому ви вирішили доєднатися до творчого процесу?

Артур Міхно: Дві складові. У якийсь момент ми познайомилися з режисером Любомиром Левицьким: він робив передостанній свій документальний фільм про Третю штурмову «Ми були рекрутами». Він мріяв зробити ще подібні, і я сказав: «Як будеш робити, я готовий тебе підтримати». У нас була розмова про те, що найбільша складність — це знайти партнерів, які готові допомогти з фінансуванням.

У мене не було сумнівів, що я хочу допомогти, адже я прагну, щоб країна, в якій я народився і хочу жити, була однією з найкращих у світі. Щоб мій син хотів тут жити, а не виїхати і жити десь в іншому місці.

Кіно — це те, що може надихати мільйони людей. І якщо в кіно закладений крутий наратив, якщо кіно зроблено якісно — це надзвичайно круто. І в цьому сенсі не Любомир мені має бути вдячним, а я вдячний Любомиру, що в мене є можливість бути дотичним до створення цієї історії.

У кіно Killhouse центральний наратив — немає тебе і мене, є ми. Ми — єдине ціле. І я розумію, що якщо дати цю емоцію протягом двох з половиною годин, яка показує наше військо на абсолютно іншому рівні, ми починаємо пишатися собою — а це те почуття, яке в нас знищували століттями.

Я щасливий долучитися до цього. Багато бізнесменів питають: «А як ти розраховуєш інвестицію, як вона тобі повернеться?». Можливо, це здається занадто романтичним, але я не розраховую на це. Я не можу сам зняти кіно. Але я можу допомогти людині, яка це може зробити.

Так само я співпрацював з Мішою Правильним: я хотів, щоб наші хлопці слухали нашу українську музику із сенсовими речами, а не російських виконавців.

На жаль, ми все ще знаходимося в ситуації, коли на голови людей летять ракети, а вони слухають російський шансон. У київських школах діти розмовляють російською, батьки з ними розмовляють російською. Про що ми можемо мріяти, якщо ми разом навіть не хочемо захистити своє семантичне поле? Це не звинувачення у бік наших людей, але ми маємо усвідомлювати, що відбувається і відбувалось з нами.

Саме тому останній альбом Міші Правильного «Додому» — альбом про зросійщення, це саморефлексія людини з Харкова. Він розповідає, що лише в 22-му році усвідомив, що ось весь цей час знаходився просто в болоті чужих наративів. Не бачив цього.

Я вірю, що творчість може достукатися до людей, бо вона стукає в серце. І кіно, і музика, і театр. Тому я вважаю, що бізнесу зараз надзвичайно важливо підтримувати культурну складову, адже культура — це стратегічна зброя.