Донька чекає на батька, якого Росія викрала у Херсоні: історія Романа Іщенка

Романа Іщенка російські військові викрали в окупованому Херсоні у квітні 2022 року. Відтоді його родина не має достовірної інформації про те, де він перебуває.

Відтоді Олександра, донька Романа, шукає батька. За роки родина отримувала різні повідомлення про можливе місце його утримання, але жодне з них не вдалося надійно підтвердити. Російські установи заперечують сам факт його затримання, а пошук через міжнародні організації триває надзвичайно повільно.

Роман Іщенко працював у фельд’єгерському зв’язку при ЗСУ. Фактично, це урядова кур’єрська служба, яка доставляє важливі, а часто секретні документи. У 45 років чоловік вийшов на пенсію. Це відбулося на початку 2022 року, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Романа викрали 19 квітня 2022 року з власного дому. Відтоді його утримують інкомунікадо.

Анастасія Багаліка: Дякую, що погодилися говорити. Розповідати історії людей, які роками в незаконному ув’язненні у російських окупантів, дуже важливо. Історія Романа, з одного боку — типова, мабуть, для дуже багатьох цивільних, які опиналися у російській неволі в південних регіонах України на початку вторгнення. З іншого боку, вона відрізняється, тому що я, коли готувалася до цієї розмови, побачила дуже особливу професію, яку має Роман Іщенко.

Я її озвучу. Це фельд’єгерський зв’язок. Олександра, розкажіть, що це?

Олександра Іщенко: Так, це така дуже рідкісна професія. Мій тато працював все життя, скільки я знаю. Він був державним кур’єром і, наскільки мені відомо, з різних областей, обласних центрів доставлялись посилки в Київ та державного значення. Мій тато займався цим майже все життя.

Дуже часто був у Києві, декілька разів на тиждень був у відрядженнях. Останні роки перед пенсією він перейшов на іншу посаду, вона називалась інженером. Займався, я вже точно не знаю, але більше був у Херсоні, більше часу проводив вдома.

Анастасія Багаліка: Це справді дуже рідкісна професія, але тут є такий нюанс, вона пов’язана з державою, іноді з державними секретами, інформацією, чутливою, можливо, тому певна небезпека у цій професії в часи повномасштабного вторгнення теж присутня. Я запитаю про рішення залишитися в окупованому Херсоні. Чи могли б ви розказати, як це відбулося і, власне, чи говорили ви про це?

Олександра Іщенко: Із татом дуже мало говорила в той період, тому що я була в Києві, коли почалось повномасштабне вторгнення. Я тут вже жила і навчалася, а батьки були в Херсоні. Коли була ще пандемія, то в 2021-му році вони проводили зі мною розмову, що буде війна, і у них був свій план. І ще тоді я так зрозуміла, мені це озвучилося, що мама бере машину, вона їде кудись в Молдову.

Я кажу, тато, ти як? Він каже, «я залишаюсь тут». І він був ще так щиро здивований, що я взагалі поставила це питання. Тому, коли почалось повномасштабне вторгнення, ми розуміли, що тато не поїде.

І, в принципі, і зараз частина моєї родини по татовій лінії, вони досі там залишаються. Це люди, які там росли, які ніколи не збиралися нікуди переїжджати. Я кажу про бабусю, про мого дядька, татового брата.
Це така любов до свого міста. Вони не збиралися звідти їхати, збиралися залишатися там. Тоді з татом багато про це не вдавалося говорити, тому що всі ці події, дуже швидко все відбувалося.

Плюс ми не знали, чи нас там прослуховують, що взагалі відбувається. Тобто я там зайві питання якісь не ставила.

Ігор Котелянець: Це передбачення, перечуття того, що це все одно станеться, і того, що ваш батько до цього готувався, допомогло тому, що, я так розумію, мати ваша виїхала.

Олександра Іщенко: Так, виїхала.

Ігор Котелянець: Ви не проживали в Херсоні на той час. А батько ваш залишився. І що він розповідав той час, поки він був на зв’язку? Що там взагалі відбувалося? Чи були думки виїхати все ж таки з міста?

Олександра Іщенко: У нього не було. Одразу скажу те, що це не обговорювалось. Стосовно того, що він мені розповідав, ми розмовляли про те, як зараз Херсон, як все розвивається, і в якийсь момент він зрозумів, що я не до кінця усвідомлюю. І я тоді була трохи ще молодша, і це важко усвідомити. Окупація, російські військові, все, що там відбувалося, що все там крали, когось там карали за те, що вони крали. Тобто всі ці речі він мені розповідав, і я не могла теж усвідомити і повірити в це.

Розповідав, чим там займався, що всі згуртувалися, намагаються одне одному допомогти. Мій тато був місцевим волонтером на такому рівні району, тобто всім друзям, знайомим допомогти, щоб у всіх була їжа, все розвести, щоб всі були там здорові, всім чим можна допомагати. Це те, чим він займався весь цей час. Він завжди таким був — про близьких, про рідних, друзів. Він завжди піклувався. Це те, що є цінністю великою.

Ігор Котелянець: Я так розумію те, що він вирішив залишитися, він розумів, що навіть за умови, коли в Херсон увійшли росіяни, Херсон буде деокупований, це не є окупація. Він служив в Збройних Силах. Тобто, так чи інакше, ця служба, в якій він служив, вона відноситься до Збройних Сил.

І знаходитися серед ворога, ну, це небезпечно. Чи ви говорили, розглядали такі ситуації, якщо він перестає виходити на зв’язок? Що робити? Або які є альтернативні джерела цього зв’язку? Або, можливо, люди, з якими він спілкувався?

Олександра Іщенко: Коли почались новини і звістки про те, що росіяни викрадають цивільних, це траплялося кожен день, по декілька разів, знайомі і молоді, і старші, то, звичайно, я казала: «тату, будь обережнішим»… Насправді, тоді ще не було такого усвідомлення, що, в принципі, з нашою сім’єю може таке статися.

Це дуже важка ситуація і важко таке уявляти, насправді. Тому, так, я казала такі базові речі, «будь обережним, бережи себе», він каже, «все буде добре, я нічого не знаю, чому мене мають забирати» і так далі. Я не знаю, чи він серйозно думав про це, чи дійсно…

Ігор Котелянець: Чи вас заспокоював.

Олександра Іщенко: Так, так. Не жаль, це багато ми не обговорювали, тому що, я ж кажу, зараз я так дивлюся в минуле, і наскільки… Це те, про що ти не можеш подумати і розпланувати, якщо викрадуть мого батька. Тобто це таке питання, яке, знаєте, «не налазить». Ну так, важко повірити, що така вірогідність взагалі існувала.

Ігор Котелянець: Але в якийсь момент ваш батько перестав виходити на зв’язок.

Олександра Іщенко: Так.

Ігор Котелянець: Як це відбулося? Коли це відбулося?

Олександра Іщенко: Так, це 20 квітня 2022-го року. Насправді, його викрали 19-го. Тоді він перестав виходити на зв’язок, і, як я вже сказала, моя бабуся, його мама, вона в Херсоні була і зараз залишається.

І чомусь бабуся прийняла рішення нам про це не казати. Я на той момент була з мамою, приїхала до неї підтримати в цілому, бо кинути там рідне місто, війна… Я поїхала до неї за кордон.

А в Херсоні я не була з січня 2022-го року. Тоді востаннє приїхала і не повернулась. Досі страшно. Я поїхала до мами її підтримати, і тоді тато 19-го числа вже не виходив на зв’язок. Ми розуміли, що щось може бути не так, але водночас проблеми зі зв’язком і так далі. Тобто ця тривога, вона підступала, але ще не було таких фактів. І тоді 20-го бабуся вже зізналась, що тата викрили. І це був шок, це був шок.

Ігор Котелянець: Вона бачила, як це відбувається?

Олександра Іщенко: Так, тоді бабуся ночувала у нас вдома разом із татом. І прям при ній приїхав російський військовий і викрав мого батька. Тому так, вона теж дуже сильно перелякалася.
Можливо, через те, що вона була в такому шоці, вона теж нам не повідомила. Хоча насправді, ми вважаємо, що такі найперші дні, вони найвідповідальніші, найважливіші. Здавалося б, можливо, я так себе обманюю, але здавалося тоді, що це той час, коли треба щось робити.

Найважливіші години.

Ігор Котелянець: Можливо, здавалося, що вони от-от його повернуть, що це помилка, що виявиться, що вони розберуться і виявиться, що ніяких претензій до нього немає. І, в принципі, вам не потрібно буде про це знати і якось нервувати.

Анастасія Багаліка: Так, багато рідних так думають. Я думаю, що це така мотивація досить типова.

Ігор Котелянець: Що відбувалося при самому затриманні, як це відбувалося, чи розповідала вам?

Олександра Іщенко: Так, бабуся розказала. Насправді для мене це звучить як якась спецоперація. Це щось, як якась спецоперація, зараз розкажу, а ви зрозумієте, про що я. Тому що моя бабуся з дідусям, вони живуть там три квартали, три, чотири, п’ять, точно не пам’ятаю, від нас. І тоді до нашого будинку і до їхнього будинку приїхали одночасно російські машини з російськими військовими. Там по сім людей приїхало в обидва будинки. Тобто це було придумано. Вони дізналися так само, де живуть мої бабусі і дідусь, бо, видно, розраховували, що тато і там може бути.

Коли дідусь зрозумів, що це російські військові вламуються в його будинок, він почав дзвонити татові, щоб попередити. Бо він зрозумів, що це за ним, не за дідусем. Але тоді вже було пізно, бо вони робили це одночасно.

Зламали замок, зайшли зі зброєю. Бабуся каже, що на неї направляли зброю, вона була дуже перелякана. Вона так сентиментально розповідала, що я хотіла до нього доторкнутися.

Бабуся через свою призму це бачить. І, звичайно, що там не давали. Його забрали, обшукали наш дім.
«Шукали зброю», це те, що вони сказали. Більше нічого не пояснювали. Мені досі не відомо, хто саме це був.
Якась служба ФСБ, або хто там ще є, я не знаю. Бабуся цього не запитала. Або, можливо, вона й питала, але їй не відповіли.

Усі були в масках. Одна людина була без маски. Те, що бабуся розповідала.

Я думаю, вони не були зацікавлені в тому, щоб давати якусь інформацію. Я думаю, що вони були зацікавлені в тому, щоб налякати. Насправді було відомо вже на той момент про точки, де отримують людей цивільних.
СІЗО. Тобто, конкретні адреси були відомі. І потім бабуся, дідусь, вони їздили, вони дізнавались, але так ніколи ніхто не дізнався, де саме отримують тата…

Слухайте повністю розмову у доданому аудіофайлі або дивіться у відео на Youtube-каналі Громадського радіо

Програма реалізується у партнерстві Громадського радіо та ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» в межах проєкту, спрямованого на документування досвіду постраждалих, збереження пам’яті та поширення історій незаконно ув’язнених цивільних.

Проєкт здійснений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції