Люди в Донецьку нас чекають — Василь Савін

Василь Савін — колишній полонений бойовиків так званої «ДНР», звільнений 29 грудня 2019 року в рамках обміну. У полон потрапив у березні 2015 року. До того був призначений у «ДНР» так званим головою «Центрально-міської районної адміністрації» в окупованій Макіївці. Зараз він каже, що працював на українські спецслужби і виконував їхнє завдання. Після повномасштабного вторгнення Василь Савін пішов на фронт. Нині він військовослужбовець, офіцер 56-й окремої мотопіхотної маріупольської бригади.

«Я вирішив йти воювати, ще перебуваючи в полоні»

Василь Савін: З перших днів окупації Донбасу, березень 2014 року, я проводив активну діяльність як чинний політик: мітинги, різноманітні дійства, пояснення, направлені саме на тих людей, які підтримували українську владу. Саме патріоти України. Їх як була, так і залишається зараз на Донбасі велика кількість. 

Писали статті, відкриті листи. Зустрічався кілька разів з губернатором, дуже тепло мене приймав. На той момент губернатором був Сергій Тарута. Ми розробляли з ним ряд моментів щодо захисту, зокрема створення добровольчих батальйонів, чим я і займався. 

Скажу прямо, що я завжди дуже тісно співпрацював з нашими спецслужбами. Виконував певні завдання. Виконував завдання підготовки озброєного постання ворогу в місті Макіївці, у моєму рідному місті, де я прекрасно знав і ситуацію, і людей. Я займався створенням агентурної мережі та потрапив у полон. 

27 лютого 2015 року я потрапив у полон. Захопили мене співробітники ФСБ, рашистські, про що я тоді не підозрював, і так зване «МГБ ДНР». Були катування, побиття, допити, підвали, підвали таємних в’язниць, що найстрашніше. Зрештою, я пробув усі 5 років у підвалі Донецького СІЗО. Тільки перед обміном мене перевели на три місяці в колонію суворого режиму в місті Макіївка. За іронією долі, я там був головою виконкому. 

Я одразу прийняв рішення йти воювати, ще перебуваючи в полоні, до повномасштабного вторгнення. Але після обміну здоров’я не дозволило одразу піти. Коли відновився — почалося вторгнення. 24 лютого я вже був у Шевченківському військкоматі. Усі пропозиції роботи у специфічній сфері я відхилив, хотів воювати саме в офіційній бригаді ЗСУ. І не просто десь, а в рідній 56-й Маріупольській бригаді. 

До неї було потрапити не так просто. Бригада підпорядкована командуванню «Південь». Я проживаю у Києві. Київ підпорядкований командуванню «Північ». Не можна було з Києва потрапити в 56-шу бригаду. Тож я поїхав у Миколаїв, став на облік у Корабельний військкомат міста і того ж дня призвався. 

Увесь наш батальйон спочатку був Миколаївський. Зараз уже мало хто залишився. Миколаївці полягли за донецьку землю. А де мої земляки, депутати Донецької міської ради? Один я. 

Читайте також: «Поки чоловік у полоні, син перестав розмовляти» — дружина військовополоненого

Про співпрацю зі спецслужбами

Василь Савін: Чому погодився? У мене не було ні сумнівів, ні роздумів — одразу прийняв рішення боротися. За моє рідне місто, за наш український Донбас. Ворог зайшов у моє місто одразу, в Макіївку, йшов понад моїм будинком — це мікрорайон Зелений, і через усе місто на Донецьк. 

Коли ворог заходить, що робити? Яким чином боротися? Книжки читали, фільми дивилися, а коли це відбувається в реальності — ти не розумієш, що робити. Дієш за чуттям, як підказує тобі якийсь внутрішній голос. Досвіду немає. 

Моєму куратору, генералу, я доклав, як бачу боротьбу. Мені відкритим текстом сказали: «Те, що ти вигадав, це така авантюра. Ти сидітимеш у підвалі з мішком на голові». Я, старший лейтенант, вважав, що краще володію ситуацією, ніж генерал. І я в тому, що потрапив у полон, нікого не звинувачую. Я недооцінив себе, недооцінив свої сили і можливості, недооцінив, що проти мене працювали не донецькі вороги, а серйозна структура ФСБ. Видав мене мій соратник. Його вбили буквально через кілька місяців. 

Чи вчинив би сьогодні інакше?

Василь Савін: Звісно, ми ж не стоїмо на місці, ми навчаємося. Те, що було тоді зроблено неправильно, ми врахували. З іншої сторони, повторю, у той час ніхто не знав як протистояти. Робили так, як підказував внутрішній голос.

Зараз ми зробили б все більш професійно. Ми заплатили ці 10 років. Сьогодні наша армія сильна. І спецслужби наші сильні. Вони дізналися про всіх, хто був за мої 5 років у підвалі: хто катував, хто влаштовував допит, хто проводив обшуки. Зараз розглядають дві кримінальні справи — одна з Генеральної прокуратури, інша зі Служби безпеки України. Усі винні будуть покарані.  

Читайте також: Наскільки вичерпно досліджені російські воєнні злочини

Ви плануєте цю війну завершувати вже вдома, в Макіївці?

Василь Савін: Звісно. У столиці, у політичних колах може бути інша думка. Але ми, ті, хто б’ється за батьківщину, маємо лише одну думку: ми хочемо перемоги. Та страшна ціна, яка вже нами заплачена, це ціна не миру, це ціна перемоги. Бійці не зрозуміють, якщо буде якось інакше. 

Проблеми з невизнанням факту полону 

Василь Савін: Ще є великі питання до наших державних, бюрократичних, структур. Держава повинна надати матеріальну допомогу. Але дуже багато колишніх політв’язнів її досі не отримали. У тому числі і я. 

Виходить абсолютно сюрреалістична картина. Спецслужби надали в Міністерство реінтеграції довідки щодо мене. Але навіть не Міністерство, а якась ілюзорна комісія при ньому приймає рішення про мою долю без мого відома. Я декілька разів вимагав, щоб мене викликали на засідання. Засідання закрите. Секретні протоколи, записи комісії, яка розподіляє мільйони державних грошей. 

Я був поранений, минулого разу, в госпіталі. Звідти надіслав заяву на комісію як пораненому бійцю про допомогу. Мені відмовили. 

Читайте також: Курс «Хамелеон» — про уникнення полону і психологію виживання в полоні

Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі