Можливо, якщо розповісти правду про те, як хлопців ламають у полоні, це вплине на їхнє звільнення — колишній військовополонений

У черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» — історія учасника прориву на «Азовсталь» Віктора з позивним «Лелека».

Він прилетів на гвинтокрилі на «Азовсталь», щоб забрати побратимів, але був збитий і сам потрапив на комбінат, а після — у полон. Влітку 2023-го його обмінянли.

Захисники «Азовсталі» — бійці різних підрозділів, які опинилися на комбінаті «Азовсталь» в ході боїв за Маріуполь навесні 2022 року. Зокрема це бійці бригади спеціального призначення «Азов», 506-го окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти, підрозділів Територіальної оборони й Національної гвардії, прикордонники, Національна поліція України й Служба Безпеки України. З 16 по 20 травня ті, хто вижили в ході бойових дій, вийшли за наказом з території комбінату, як передбачалося, за процедурою екстракції, а де-факто потрапили у полон. За півтора року вдалося повернути частину з них за процедурою обміну. Однак станом на зараз понад 1500 оборонців Азовсталі знаходяться в руках росіян. З них близько 700 — бійці бригади «Азов». Щодо частини з них росіяни влаштовують фейкові судові процеси.

«Ніхто не розумів, що робити, тому ми зорганізувалися самостійно…»

Віктор: Після окупації Бердянська я виїхав з цього міста до Запоріжжя. Там не було місця у військових частинах, бо було багато добровольців. Нас направили на Пологи, де повинні були формувати батальйони Тероборони.  Формування як такого не відбулося, нам просто видали зброю. Ніхто не розумів, що робити, тому ми організовувалися самостійно. Ми самі знайшли транспорт, поїхали до смт Більмак, звідки самі родом. Зв’язалися із цивільною адміністрацією, для нас знайшли приміщення, і ми перебували там, виконуючи якісь завдання, наприклад, патрулювали місцевість, налагодили контакт з цивільними. Потім ми допомагали 128-ій бригаді, яка туди зайшла та поставила блокпости.

Згодом ми якось випадково зійшлися з нашою контррозвідкою, яка виходила з Токмака. У них вже на той час були 200-ті. У той день підходили перші колони російських військ. Коли нам цивільні про це повідомили, ми з контррозвідкою запросили авіацію, і вона тоді майже повністю розтрощила колону. Звідки змогла виїхати тільки одна одиниця техніки, яку ми наздогнали та вмовили екіпаж здатися у полон. Тоді ми взяли вісім полонених.

Пізніше вже пішли серйозні колони техніки — з двох напрямків по 100 одиниць. Ми з хлопцями не знали, що робити, і вирішили допомагати 128-ій бригаді. У Більмаку ми деякий час тримали лінію оборони на залізничному переїзді, але потім 128-ма бригада відійшла.

Ми залишалися деякий час самі, і навіть тоді, коли зайшли російські війська. Якийсь час ми партизанили, але окупантів ставало занадто багато, тому я виїхав у Запоріжжя. Там я ходив до ТЦК, але у військкоматі так мене ніхто нікуди й не відправив.

На той час вже відбулися події у Бучі, Ірпені, ми вже побачили кадри мертвих людей, що лежали у містах. Це все на мене дуже сильно вплинуло, тому я не міг бути осторонь. Я зв’язався із потрібними людьми, і мені запропонували брати участь у деблокаді на Маріупольському напрямку. Один дзвінок — і я погодився без роздумів.  Так я потрапив до Маріуполя.

Віктор «Лелека». Фото з відкритих джерел

«Ніхто навіть уявити не міг, яка критична ситуація на «Азовсталі»

Віктор: Я слідкував за подіями, але ніхто навіть не міг увити, яка там критична ситуація. Коли я туди відправлявся, я думав, що у хлопців є хоча б якась артилерія або якісь засоби придушування противника, є якась військова техніка. Коли я опинився у Маріуполі, то зрозумів, що у нас нічого цього немає. Ми просто — піхота.

  • Ми у повному оточенні, у нас немає артилерії, немає БК, немає мін, нас постійно розбиває авіація і їхня техніка, і ми, як у Першій світовій, щось намагаємося робити.

Хтось падав духом, тому що розумів, яка складна ситуація. Коли почали прилітати гвинтокрили, це хлопців якось мотивувало. Вони розуміли, що їх не забули. Так вдавалося евакуювати важкопоранених та привозити медикаменти і якесь БК

«Авіапроривів на «Азовсталь» було сім. Мій — останній…»

Віктор: Таких авіапроривів було сім. Я був на крайньому. Мій гвинтокрил був підбитий. Після того, скільки не було спроб, всі вони були невдалими  — наші гвинтокрили збивалися. Окупанти вже на четвертому рейсі зрозуміли, що відбувається й атакували наші машини.

  • А перші рейси були несподіванкою, ніхто не міг повірити, що реально хтось погодиться пролетіти над такою великою окупованою територією. Там було багато російських військових, але все одно хлопці літали. Перший час окупанти просто не могли зрозуміти, як так.

Потім вони вже оговталися і знали про це. Перебуваючи на «Азовсталі», я зрозумів, що нас постійно слухають, тому окупанти дізнавалися, що прилітають наші гвинтокрили.

Чи здогадувалися хлопці, що потраплять у полон?

Віктор: Про полон взагалі не було жодних розмов. Коли 4 квітня я прилетів на своєму гвинтокрилі та вивантажився на «Азовсталі», я вже чув розмови, що 501-ий батальйон здався у полон. У мене тоді виникло запитання — чи доречно те, що я туди прилетів і там залишаюся, тому що здаються вже батальйони.


Читайте також: Вважають дезертирами: чому держава заблокувала виплати рідним полонених із 501 батальйону 36 бригади?


  • Але перебуваючи з хлопцями на позиціях, я ніколи не чув про те, що хтось думає про полон чи вважає, що це все закінчиться полоном. Всі думали, що ми там і залишимося і будемо боротися до останнього.

Коли у нас вже був брак води, харчування, ліків, ми думали, що настане момент і ми всі зберемося та підемо на прорив у місто. Ми відіб’ємо якісь їх позиції, заберемо якусь техніку, у нас буде ресурс харчування і ми продовжимо боротьбу. Ми постійно сподівалися і вірили, що буде операція по деблокаді. Вірили у те, що якимось чином до нас проб’ються.

  • Ми сподівалися навіть на таку нісенітницю, що Ердоган на кораблі припливе і забере нас у Туреччину. Про полон не думав ніхто.

Захисники виходять з «Азовсталі». Фото з відкритих джерел

«Ми розуміли, що не буде так, як нам обіцяють. Але не настільки….»

Віктор: Коли був наказ про екстракцію, ми розуміли, що це буде полон і боялися цього. Багато хто хотів би відмовитися. Ми усвідомлювали, що таке Росія, ми пам’ятали про події «котлів» і ми розуміли, що не буде, як нам обіцяють. Але не настільки. Все ж таки була надія, що люди дотримаються свого слова.

 У полоні постійно відбувалися етапування. І кожного разу ми сподівалися, що їдемо додому. Я пам’ятаю один з таких моментів, коли забирали першу партію військовослужбовців. Я був на бараці, вони були біля штабу. Під’їхали КАМАЗи. Наш військові кричали «Слава Україні!», бо думали, що їдуть на обмін. Ніхто не здогадувався, що їх зараз повезуть у те місце, де буде «прийомка», де їх будуть «приймати». Ніхто взагалі не знав, що вкладається у поняття «етап», і що ці етапи будуть постійними. Хлопці проходять по сім-вісім етапів, місця утримання постійно змінюються. Не може бути такого, що ти будеш постійно перебувати в одному місці.

  • Коли тебе перевозять в інше місце, тебе «вітає» нова колонія. Це вони називають «прийомка». Тебе зустрічають всі працівники зони в один момент на декілька годин. І ти потім розумієш, куди ти приїхав.

«Настає час, коли хлопці зневірюються…»

Віктор: Як ви думаєте, поки я перебував у полоні, чи вірив у те, що моя країна про мене згадує? Що хтось з цих хлопців, яких кожен день забивають за те, що вони захищали свою країну, не вірив у це? Там немає телебачення, немає радіо, немає газет — жодної інформації. Все, що до нас доходило — це чутки, які заносилися з адміністрацією. Ми постійно вірили у те, що нас обміняють. Але коли ти думаєш, що їдеш на обмін, а у тебе нова зона і нова «прийомка» і так повторюється разів сім-вісім, і з тебе вибивають зізнання у розстрілі цивільного населення міста, то хлопці зневірюються.

«Прийомка». Як «вітають» колонії на окупованих територіях?

Віктор: Можливо, розповідаючи правду про те, у яких умовах перебувають хлопці та наскільки вони вже зламані, на весь світ, а не тільки серед людей, які до цього дотичні, це повпливає хоч на їх перебування там.

«Прийомка» — це заїзд на зону. Ти нічого не бачиш. Здебільшого ти заїжджаєш із пакетом на голові, тобто етапування у тебе відбувається із зав’язаними руками та очима.

Там, на зоні, тебе зустрічає персонал — чоловік 40 приблизно із собаками. З різними засобами тебе зустрічають — із гумовими та залізними палками, електрошокерами. Ти тільки виходиш з автозака — і проходиш декілька етапів цієї «зустрічі».

  • Там зустріло п’ятеро людей і ти пів години кричиш від того, що відбувається. Далі йдеш і знову — зустріч. І так сім чи вісім зустрічей з персоналом. Ти вже будеш роздягнутий, повзти, вже не будеш відчувати болю через те, що у тебе вже чорна спина. Там просто забивають.

Це не 20 і не 30 ударів палицею. Я не можу порахувати, скільки. Це дуже складно. Це складно як фізично, так і морально. Ти дуже пригнічений у цей момент.

Коли у мене закінчувалася «прийомка», я почув таку фразу, що мене потрібно взяти на особливий контроль. І кожен день «мені приділяли увагу». Наприклад, бійцям «Азову» чи місцевим більше «приділяють увагу» теж. Те саме стосується артилеристів і снайперів. Якщо татуювання — теж. Я у себе викладав фото, взяте з російських Телеграм-каналів, як людина у полоні стирає татуювання каменем.

  • Про це багато хто казав, але ніхто не бачив. Коли я приїхав у Горлівку, я бачив, як хлопець не витримав побиттів і за чотири дні видалив татуювання цеглою. На місці татуювання залишилися тільки шрами.

Медичної допомоги немає. Якщо ти на «прийомці» втрачаєш свідомість, тебе відкачають нашатирем, але ти її пройдеш до кінця. Вони просто посміхнуться з тебе і скажуть, що тобі, ймовірно, не боляче, раз ти ліг поспати.

  • Перед «прийомкою» нас не годують для того, щоб ми не хотіли до туалету у дорозі. Але на «прийомках» тебе настільки радо зустрічають, що ти випорожняєшся мимоволі   — і об*ираєшся, і об*цикаєшся, і це не від тебе залежить.

Потім будуть їх кричалки. Ти будеш кричати те, що не хочеш кричати. Гімн РФ ти вивчиш за добу чи менше, тому що ти будеш його співати. І це буде у тебе кожен день. Особливо, коли ти з «Азову».

  • Я розумію всіх батьків, я розумію, що всіх хлопців потрібно повернути, але відношення до других підрозділів не таке — з часом побиття послаблюються. «Азовців» забивають кожен день. Коли я був на Горлівці, я чув, як їх приймали. Всю ніч чув. Потім наступного ранку чув. І так декілька тижнів.

При цьому до тебе заїжджає ще слідчий комітет — вибивають якісь зізнання у тому, чого ти не робив. Спочатку ти будеш чинити супротив і не зізнаватися у тому, чого ти не робив. Але з часом тебе зломлять, як зараз ламають хлопців і дають їм довічні терміни.

Тому не можна мовчати, потрібно намагатися витягнути їх звідти. Я розумію, що Росія заважає, але потрібно якось впливати. Потрібно виводити цю інформацію на дипломатичному рівні на інші країни. Це — люди, які захищали свою країну у найскладніших умовах.

  • Я поважаю кожного військовослужбовця, який зараз перебуває на передовій. Їм складно. Але у них є тилове забезпечення, у них є варіанти відступу, у них є медичне забезпечення, їх прикривають. У нас цього всього не було. І ми боролися там не один день.

Читайте також: За дев’ятигодинний допит росіяни можуть сфабрикувати справу на 70 сторінок — дружина експолоненого


Повернення з полону. Обмін

Віктор: Цей день я буду пам’ятати дуже довго, тому що я дуже сильно переймався, що це не обмін. На той період з моєї зони вивозили людей, але мене не забрали. Їх не було добу. Ми думали, що хлопці поїхали на обмін, але за добу вони повернулися. Їх возили у донецьку прокуратуру.

  • Всі ті, хто туди поїхав, на ранок вже були згодні брати на себе розстріл цивільного населення.

І коли мене забрали, я вже думав, що я також поїду чи  нас якісь слідчі дії, чи в якесь інше місце утримання. Нам зав’язують очі, зав’язують руки й ми їдемо малими групами.

У той день ми їхали поганою дорогою в КАМАЗі. Під час подорожі нас били. Ми повзали по КАМАЗу, поки нас били. У мене було уявлення, що якби я їхав на обмін, то перед цим не били б. Як можна бити людину, яка повертається у свою країну? Вона ж буде розповідати про це. Я думав, що так не відбувається. Я думав, що знову їде по етапу, я себе вже на це налаштував.

Коли почалася хороша дорога, я почав думати, що я їду в Росію. Пакет на моїй голові не був замотаний скотчем, тож я його зняв. У КАМАЗі я побачив велику каністру із пальним, сокиру, а за тентом я побачив одну машину із супроводом. Тоді я подумав, що зараз можна спробувати втекти. Адже якщо ми їдемо в Росію, зараз буде нова «прийомка» і я не знаю, скільки я там витримаю.

І тільки коли нас завезли у Бєлгород та запитали, чи ми їли та пили, та сказали, що за декілька годин ми будемо вдома, я повірив. Остаточно я повірив тільки, коли був в Україні.

Після обміну три доби було складно спати —  ми боялися засинати. А раптом це сон і ми прокинемося в іншому місці. Тому перші три доби ми не спали взагалі. Потім нам давали якісь пігулки, ми засинали, прокидалися в Україні та раділи всьому, що відбувається.


Нагадаємо, у травні 2022 року Маріуполь опинився у блокаді російських військ і був фактично знищений. Повністю зруйновані будинки близько 84 тисяч містян. Точний підрахунок загиблих здійснити неможливо. За попередніми оцінками, у Маріуполі загинули до 22 тисяч цивільних. Частину мешканців примусово вивезли на територію так званої «ДНР» чи до Росії.

Тодішня омбудсменка Людмила Денісова повідомила, що майже 170 тисяч маріупольців, які залишились у тимчасово окупованому місті, потерпають від голоду.

1 травня 2022 року за підтримки ООН розпочалася евакуація мирних жителів, які переховувалися на території заблокованого російськими окупантами заводу «Азовсталь». Загалом із Маріуполя та заводу вивезли майже 500 людей. 7 травня з «Азовсталі» у майже захопленому російськими окупантами Маріуполі евакуювали всіх жінок, дітей та людей похилого віку.

16 травня із «Азовсталі» почали виходити українські бійці. Командир «Азову» Денис Прокопенко у відеозверненні заявив, що українське військове керівництво дало «наказ про збереження життя та здоров’я військовослужбовців та припинення оборони міста». Через гуманітарні коридори їх вивозили на підконтрольну самопроголошеній «ДНР» територію, зокрема в Новоазовськ та Оленівку.

У травні 2023 року Асоціація родин захисників «Азовсталі» нагадала, що більше ніж 1900 військових Маріупольського гарнізону і досі залишаються у російському полоні, з яких – більш як 700 бійців «Азову».

А у ніч на 29 липня 2022 року стався терористичний акт в Оленівській колонії, розташованій на окупованій території Донецької області, що призвів до масового вбивства українських військовополонених. Так російські окупаційні війська здійснили теракт проти військовополонених захисників «Азовсталі», яких утримували на території колишньої Волноваської виправної колонії №120. Після повномасштабного вторгнення Збройної сили Росії на базі цієї колонії створили фільтраційну тюрму, де утримували й цивільних заручників, і військових полонених.

Тоді ж у Генштабі ЗСУ заявили, що російські війська завдали артилерійського удару по СІЗО в окупованій Оленівці, щоб приховати свої злочини та звинуватити Україну.

Служба безпеки України перехопила телефонні розмови, в яких окупанти підтверджують, що саме російські війська винні у цій трагедії. Таким чином, навіть бойовики «ДНР» не вірять у брехню російської пропаганди про те, що «обстріл» виправної установи в Оленівці здійснила Україна.

За інформацією української розвідки, вбивство українських полонених у тимчасово окупованій Оленівці Донецької області здійснили найманці зі складу приватної військової компанії «Вагнер».

Міжнародна розвідувальна спільнота InformNapalm вважає, що проти українських полонених у тимчасово окупованій Оленівці Донецької області, ймовірно, була використана термобарична зброя.

У вересні 2023 року рідні полонених з «Азовсталі» пройшлися ходою з Кременчука до Києва. Акція розпочалась 12 вересня і завершилася за 3 дні — 15 вересня біля Офісу президента. Точніше, остаточно вона не завершилася — боротьба за визволення захисників Маріуполя триває безперервно. Люди не всю дорогу йшли пішки, однак у кожному місті привертали увагу до маріупольського гарнізону — військових, які перебувають у російському полоні майже півтора року.


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі