Марина Голінько — військова медикиня 36 бригади морської піхоти. Після початку повномасштабного вторгнення разом зі своєю бригадою брала участь в обороні Маріуполя. До 12 квітня перебувала на комбінаті «Азовмаш», разом із частиною бригади потрапила у російський полон. Звільнена в рамках обміну 17 жовтня, коли вдалося повернути з полону 108 жінок.
Марина Голінько: Я — військова лікарка, служила у військовій частині у місті Одеса, але була відкомандирована у 36-ту бригаду морської піхоти, оскільки частина заходила для виконання бойового завдання і там не вистачало медиків. У Маріуполі я перебувала із грудня 2021-го року, безпосередньо там я і застала війну.
У Маріуполі ми 48 днів тримали оборону, а 12 квітня потрапили у полон, коли вже у нас не залишилося ні боєприпасів, ні їжі, ні води після двох невдалих проривів. У нас було багато загиблих, поранених, саме після цих проривів.
Читайте також: «Життя в цій камері було схоже на філіал пекла» — історія трирічного полону Людмили Гусейнової
Марина Голінько: Ті жінки, які потрапили у полон 12 квітня, були з «Азовмашу», і нас переводили з одних тюрем в інші. А дівчата, які потрапили в полон з «Азовсталі», перебували в Оленівці.
Усе це дуже жахливо. Спочатку нас привезли в Оленівку. З найжахливішого було те, що ми бачили той «коридор ганьби», яким проводили наших чоловіків. Їх били, цькували на них собак. Потім ми жили в Оленівці в одній зовсім невеличкій камері — на головах одна в одної. Я не уявляю, як це все ми перетерпіли.
Потім нас перевезли у Таганрог, де ми провели п’ять тижнів. З Таганрогу нас перевезли у місто Валуйки Бєлгородської області в жіночу колонію, де ми перебували найбільше — 4 місяці. Звідти нас переправили у Курськ. З Курська нас забрали на обмін.
Кожен переїзд давався дуже боляче. Весь наш одяг забирали, давали нам тюремний, і в кожній тюрмі нам доводилося роздягатися догола, голими присідати — це вони так нас обшукували. Там був спецназ — чоловіки, які ніколи не відверталися — просто ходили і дивилися на нас збоку. Могли ще якесь слово кинути образливе: «Фу, які ви кози».
У Курській області дійшло до того, що нам проводили навіть вагінальний огляд. Рукавички змінювали, але це приниження не передати словами.
Марина Голінько: Обміняли не всіх, там залишилося ще шість наших військовополонених та дві цивільні жінки. Деякі жінки мають серйозні захворювання.
Зокрема, це Потравко Наталія Іванівна, їй близько 60 років. Вона завжди нас підтримувала. Ми такі всі молоденькі, а вона вже старша, має більший досвід. Вона сама маріупольська, але завжди нам говорила: «Девочки, мы скоро уедем, терпите». Ми вже тут, дома, а вона ще досі там. І ще у такому віці. Серце розривається від того, що ти нічого не можеш зробити, лише говорити про це.
Потім там перебувають дві цивільні. Одну з жінок взяли у полон прямо з лікарні, де вона перебувала з чоловіком, і ніхто не знає навіщо. Від неї ми дізналися, що Україна звільняє Харківську область, від чого у нас було дуже багато позитивних емоцій.
Друга цивільна дівчина має прізвище Алєксієвич. Вона хворіє на епілепсію і не отримує лікування. У жовтні ми спостерігали, що у неї по три рази на тиждень ставалися епілептичні напади. Це дуже небезпечно, адже якщо станеться серія таких нападів, її можна просто не врятувати.
З тероборони була Сенченко — ми з нею познайомилися у Валуйках.
На превеликий жаль, у полоні залишаються дві наші медичні сестри. Одна — Волониць Анжеліка з 555-го мобільного госпіталю. Друга — Федишин Галина, з 36-ї бригади морської піхоти. За медиків це взагалі окремий біль, тому що ми — не комбатанти, і згідно зі всіма Женевськими конвенціями, не комбатантів повинні відпускати, тому що ми не беремо безпосередньої участі у бойових діях.
Марина Голінько: Нам дали змогу написати лист. Це було 2 червня, а лист мої батьки отримали 20 серпня. Це дуже великий проміжок. Після того змогли листуватися, на жаль, не було.
Місія Червоного Хреста не приїжджала до нас жодного разу. Ми просили у керівництва колонії у Валуйках поговорити із представниками якихось дипломатичних місій, які представляли Україну. Ніхто нам такої можливості, звичайно, не надав.
Читайте також: 4200 — найбільша кількість полонених в Оленівці за час мого перебування там — колишня полонена
Марина Голінько: Там були нормальні люди, але їх дуже і дуже мало. Можливо, чотири людини за весь час, які до нас нормально ставилися, з них три жінки. Був один чоловік — головний по колоніях, і одна наша полонена поскаржилася йому на нелюдське ставлення. Нас змушували ходити головами вниз, а голова вниз — це насправді коли ти згинаєшся всім корпусом тіла. Також у наших дівчат був випадок, коли їх вдарили шокером за те, що вони не швидко зайшли у столову. Тобто це була така вигадана причина, вони просто хотіли порозважатися, тому вони чотирьох дівчат просто ударили струмом. Це був спецназ, який час від часу наглядав за колонією.
Марина Голінько: Якщо говорити за себе, то коли мене допитувала їхня військова прокуратура, це було більш-менш адекватно. Я розповіла біографію, що і як було. Оскільки я медикиня, мене немає про що питати. А от всіх, хто допитував у СІЗО, дуже цікавило, чи були у нас російські військовополонені за період нашої оборони Маріуполя. Я таких не бачила, у нас таких не було. Але нас постійно звинувачували, що ми над ними знущалися. Я проходила детектор брехні, але я його пройшла нормально, тому що мені не було чого приховувати. У нас нікого не було, ми ні над ким не знущалися, нам взагалі було не до того, у нас була купа поранених, купа перев’язок, купа роботи — взагалі не до них.
Марина Голінько: Ми трималися одна за одну і підтримували одна одну. У Валуйках ми перебували чотири місяці, і нас, жінок-офіцерок, посадили в одну кімнату, де ми вивчили одна одну. Ми вивчили характери, бачили, коли потрібно підійти, обійняти і сказати, що настане той час, коли ми повернемося додому. Ми тепер будемо одна в одної до кінця життя, тому що ми перевірені важкими умовами й випробуваннями. Ми тепер найкращі подруги, як сестри.
Слухайте також: Що робити рідним військових, які потрапили у полон: алгоритм дій
Я хочу розказати історію про те, як ми святкували День Незалежності України. Нас тоді ще посилали шити. У цей день ми домовилися, що ми всі вранці після того, як одна наша військовослужбовиця Скопіна Катерина чхне, будемо молитися за Україну. Ми почали молитися, а потім одна наша військовослужбовиця почала співати гімн України. Ви не можете уявити ті емоції, коли вона співала, а ми плакали. Дівчата з інших кімнат чули, як вона співала, і майже всі встали. Не співали, бо боялися, але слухали стоячі. Я думаю, що це чули і росіяни, але вони нам це пробачили.
Повну версію розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS