Нас питали, чи хочемо у табір під Москвою, але ми хотіли додому: історія порятунку підлітків із Маріуполя

Історія викрадення двох підлітків, студентів Маріупольського будівельного коледжу, та повернення їх додому, в Україну.

Ведучі

Анастасія Багаліка,

Ігор Левченко

Гостi

Антон Білай,

Іван Матковський,

Максим Бойко

Нас питали, чи хочемо у табір під Москвою, але ми хотіли додому: історія порятунку підлітків із Маріуполя
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/hr-znr-2022-07-05.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/hr-znr-2022-07-05.mp3
Нас питали, чи хочемо у табір під Москвою, але ми хотіли додому: історія порятунку підлітків із Маріуполя
0:00
/
0:00

Маріуполь — місто на півдні України, на узбережжі Азовського моря. У війні Росії проти України воно уособлює український спротив. До повномасштабного вторгнення російської армії у Маріуполі жили понад 500 тисяч людей.

Російські військові почали обстрілювати місто 24 лютого. Нині від обстрілів російської армії Маріуполь зруйнований на 95%. Місто в облозі з 1 березня. Нині перебуває під тимчасовою окупацією російських окупантів.


Гості: Антон Білай, директор Маріупольського будівельного коледжу, опікун викрадених підлітків, Іван Матковський, Максим Бойко — викрадені та врятовані діти.

Антон Білай: Історія почалася наприкінці лютого, коли в Маріуполі почалися активні бойові дії. Хлопці, яких викрали, сироти, які знаходяться на повному державному забезпеченні. Я їх опікун.

На той момент вони знаходились у гуртожитку. Коли світла в місті не стало, хлопці не могли навіть їжу собі приготувати, бо в гуртожитку електроплити. Я їм готував, приносив їжу. 5 березня, коли зник і газ, я зрозумів, що ситуація ускладнюється. Зв’язку вже не було. Я був вимушений їхати до центра міста, щоб покликати на допомогу патрульну поліцію. За кілька годин дітей вивезли на броньованому авто до бомбосховища в центрі міста. Але зв’язок з ними було втрачено.

  • Як з’ясувалося пізніше, їх забрала «Служба у справах дітей» так званої «ДНР» до Донецька.

Хлопці не розгубилися, знайшли можливість дати про себе звістку. Там вони заявили, що не хочуть залишатися на підконтрольній Росії території, а хочуть поїхати до України. З цього почався наш процес визволення моїх хлопців.


Читайте також: Російські військові цілеспрямовано знищили театр з людьми у Маріуполі — Amnesty International 


Як повернули дітей в Україну

Антон Білай: Підготовка до операції звільнення тривала трохи більше ніж місяць. Були перемовини. З хлопцями я був постійно на зв’язку.

Нам допомагали Червоний хрест, ГО «СОС Дитячі містечка» , Ірина Верещук, яка безпосередньо займалася цим питанням. Я поїхав до Донецька. Через Європу, Росію. Три доби, майже 4000 км. Це тільки в одну сторону.

  • Довгий був шлях. Але дітей я забрав. 



Іван Матковський: 5 березня за нами приїхало броньоване авто. Нам сказали, що вони тут, щоб забрати дітей-сиріт. Ми поїхали. Нас привезли в центр Маріуполя у бомбосховище. Там знаходилися до 20 березня. Перед цим, 19 березня, прийшли українські військові та сказали, що звідти краще тікати, бо будуть сильні обстріли. Ми зібралися, та групою з 30 людей пішли з бомбосховища. Дійшли до блокпоста. Нас перевірили та посадили в автобус до міста Мангуш. Туди приїхала Служба у справах дітей. Вони дізналися, що там є ми, діти-сироти. Зі мною був мій брат, він повнолітній. Так от його відпустили, а нас затримали. Вивезли на окуповану територію Донеччини.

Коли зарядили телефони та знайшли інтернет, одразу почали всім писати та просити, щоб нас забрали.

  • Сильно хотіли в Україну. 

Майже два місяці ми були там, в тій лікарні, куди нас привезли. До нас приходив «мер» міста. Казав, що все буде добре, ми в безпеці і «ваша війна вже закінчилася». Нас не ображали, люди там добрі. Годували 4 рази на день. Привозили гуманітарну допомогу.

Нам говорили, що вони хочуть допомогти нам. Що вони відновлять наші документи та влаштують на навчання. Пропонували поїхати в табір під Москвою. Але ми цього не хотіли. Ми хотіли додому.

Там ми познайомилися з іншими дітьми. З деякими спілкуємось досі. Був там один хлопець. Його мама загинула у 2017 році. Вже під час війни одного дня його опікун віддав його документи та вигнав із дому. Так він опинився в тому місці, де були ми. Він і досі там.

Антон Білай: Наша історія закінчилася добре. Дітям там пропонують різні «плюшки»: умови, влаштування в заклади освіти, табори, відпочинок. Велике значення тут має бажання дітей. Деякі погоджуються на ці пропозиції, деякі — ні. Це ми говоримо про дітей більше старшого віку. Якщо говорити про дітей менших, їх навряд чи запитують, чого вони хочуть. Напевно, їх просто вивозять. Мої — вже дорослі, вони принципово заявили про своє бажання повернутися в Україну.


Зараз Маріупольський будівельний коледж офіційно переведено до Хмельницького. Всі студенти можуть приїхати сюди та відновити своє навчання. Студентам, яким необхідне місце приживання, надається гуртожиток, гуманітарна допомога.


Читайте також: Маю надію, що цього року ми повернемося у Маріуполь — Петро Андрющенко


 Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS