Що сталося із подружжям, яке ФСБ забрало з дому: історія сім'ї Плачкових

У травні 2024 року вона померла в лікарні окупованого Мелітополя. Про Олега досі немає підтвердженої інформації: Росія не визнає факт його утримання, хоча є свідчення про можливе перебування в Сімферополі.

У цьому випуску «Звільніть наших рідних» говоримо з донькою Людмилою про викрадення батьків, роки невідомості, пошук інформації та боротьбу за повернення Олега додому.

Анастасія Багаліка: Я думаю, що люди, які відстежують в цілому історії незаконно позбавлених волі цивільних, вони могли чути десь раніше про історію ваших батьків, тому що про це багато говорили і писали. І, можливо, для декого ми зараз цю історію будемо розповідати не з нуля, тобто щось вже чули, але все ж таки я попрошу розповісти хронологічні віхи основні, для того, щоб наші слухачі і глядачі розуміли хід подій.

Людмила Мельникова: Так, із 25 на 26 вересня 2023 року, — ми з Мелітополя — спочатку скажу, і у вересні 2023 року до моїх батьків увірвалися з ФСБ додому вночі.

Вони відвели тата в окрему кімнату, маму — в окрему, маму били по голові, я знаю, шваброю, шукали документи, всі телефони, і увели в невідомому напрямку, забравши всі документи, всі телефони. Після цього бабусю зачинили в окремій кімнаті, і вона до 11 ранку залишалася окремо, а в нашому будинку проводили обшуки.

Ігор Котелянець: А що відомо з того дня? Із чим вони приходили, що вони вимагали, що вони шукали?

Людмила Мельникова: Мама з татом проукраїнської позиції були, тобто, в принципі, батьки дуже відомі в нашому місті, у нас 150 тисяч, і батьки були бізнесменами, у них два кафе було, і в принципі мама дуже відверто казала, що вона проти Росії і підтримує Україну. Я думаю, що для них це була теж така причина, тому що вона могла розносити інформацію у маси, вона така на оптимізмі була, завжди підтримувала Україну і казала, що ось буде деокупація… Плюс мама, як могла, допомагала Україні, і я думаю, що вони шукали інформацію, із ким вона співпрацює, що вона робить.

Плюс у нас є дуже «добрі люди», які здають в окупації. Які чують ці думки. Тобто сказали, оце проукраїнська родина, і мамі неодноразово казали, що «ти будеш на підвалі».

• За словами Людмили Мельникової (у дівоцтві Плачкової), її матері вже в окупації виповнилося 50 років, а батько старший за неї на 2 роки.

Анастасія Багаліка: У кожному місті і містечку окупованому завжди є люди, які до приходу росіян, були в одному соціальному положенні, а потім вони, відчувши якусь свою владу над ситуацією, почали зводити рахунки. І я так розумію, що ви не виключаєте, що таке теж могло статися.

Людмила Мельникова: Так, бо, ну, будемо відверті, прибиральники ставали директорами шкіл. А мама спілкувалася і з медиками, і з учителями, і з близькими людьми до мерів. Тобто, в принципі, вона була незручна.

Анастасія Багаліка: Що було далі? Як правило, після затримання родина тривалий час не може з’ясувати, що відбувається, де тримають близьких і взагалі якісь подробиці. Чи вам вдалося потім відтворити картинку події?

Людмила Мельникова: Ти просто знаходишся в вакуумі, ти пишеш усюди, в українські структури. Бабуся пішла до окупаційної влади, вони не хотіли брати заяви, тому що вони неформально казали, «ви ж розумієте, де вони і що». «Якщо нічого не станеться, їх відпустять». І до лютого 2024 року ми не мали жодної інформації, де.

Хтось казав, що вони Ростові-на-Дану, хтось, що їх до Криму вивезли. І бабуся ходила до всіх закладів окупаційної влади. Тут нема, тут нема, тут нема. Тобто і ти шукаєш з українською владою, пишеш ці заяви, але ніхто не може, звичайно, нічого зробити… Ніхто не може на них попливати ніяк.

Ходили постійно… Бо до батьків, до того, як батьків забрали, забрали їх друга теж. Якось комунікували, шукали якусь інформацію. Тобто писали заяви, омбудсмани, СБУ, МВД, усюди писали. До їхньої генпрокуратури ми писали, Слідчий комітет, Міноборони. Тобто це кола пекла.

Вони, звісно, пишуть, що ми не знаємо ніякої інформації, але Слідчий комітет в окупації відкрив кримінальне провадження по пошуку батьків. І типу вони «шукали». Але коли мама з’явилася в лікарні у лютому 24-го, ми самі в Слідчому комітеті сказали, що, ну так, вона ж в лікарні.

Вони кажуть, ні, якщо б вона була там, ми б дізналися перші. Ну, тобто, отака в них робота.

Анастасія Багаліка: Людмило, про таке важко питати, але знову ж таки, інформація у медіа, вона з’явилася теж в 2024 році через якийсь час. Тобто вашої мами не стало в травні. Писати, говорити про це почали десь восени.

Наскільки я бачила зі старих новин і публікацій, знову ж таки, щоб відтворити цю картинку подій, після того, як тривалий час маму і батька протримали без жодного зв’язку, потім ФСБ самі привезли вашу матір в лікарню. Я правильно розумію?

Людмила Мельникова: Так.

Анастасія Багаліка: А що було далі?

Людмила Мельникова: Вони опитали бабусю. «Ви ж знаєте, що ваша донька за Україну». «Чому вона не любила Росію», «навіщо це було робити». Вони відкрили кримінальне впровадження по шпигунству і сказали, що коли вона вилікується, її будуть судити. Мама була в дуже важкому стані. У неї була кома невідомого генезу. Лікарі не казали істину причину цього стану. Це було все завуальовано. І ми, звичайно, розуміли, що якщо мама вийде з цього стану, то вона вже не буде… Це потрібні роки реабілітації.

І ми почали працювати над тим, щоб маму вивезти, тому що фсбшник сказав, що її перевозити нікуди, навіть до Криму не можна, щоб отримати нормальне лікування. І ми почали працювати над тим, щоб її вивезти, ми працювали. У лютому вона попала, поки ми оговталися, з березня до травня ми намагалися отримати один дозвіл від ФСБ, щоб він дозволив нам виїхати, тому що в нас було все готово. Україна готова була її прийняти в Сумах. Ми проробили шлях евакуації, тобто були люди, реанімобіль, все підготували, але вони свідомо розуміли, що вони її не відпустять, тому що ми будемо розуміти, що з нею робили, чому воно в такому стані, і це свідок. Я так розумію, що це прямий свідок того, що вони робили з нею.

Анастасія Багаліка: Ну і, власне, ті медичні документи, які там в окупації по стану матері з’являлися, вони всі, я так розумію, причину і реальний стан не відображають.

Людмила Мельникова: Це просто таке формальне, щось поверхностне, без деталів.

Анастасія Багаліка: Тобто от те, як пишуть в медіа, наслідки жорсткого поводження, катування і поганих умов.

Людмила Мельникова: Хтось сказав, що це, можливо, аневризма головного мозку була, може бути.

Знову таки, якщо відслідковувати, що з нею трапилось у полоні, то це були катування, електрострум, холод, голод. Їх не годували, вони були постійно у плюс 10, тобто вона була в літньому одязі. Тобто я розумію, організм виснажувався, тому що вони голодували. Плюс катування, плюс нервовий стан дуже важкий. І що головне, вони не дали їй медичної допомоги своєчасно. Тобто їй почало бути погано, наскільки я знаю, в вересні забрали, у жовтні наприкінці їй стало погано.

І з того часу вони просили допомоги, але їй сказали «ти не на курорті», і вона вже перестала приймати їжу. Вона просто не пила, не їла. І я знаю, що 24 грудня вона, судячи з усього, впала в кому. І тільки у січні її вивезли, підняли з цього підвала. Тобто вже там мозок почав травмуватися. Незворотні процеси якісь, можливо, відбулися.

Тобто якщо б вони її в грудні підняли і вивезли, то, можливо, її можна було врятувати. А так, там вже була асфіксія, я так розумію, головного мозку, тому що ходили там плітки, що вона «повісилася». І навіть лікар спочатку сказав, що там асфіксія.

Але я думаю, що це тому, що вони не надали своєчасну допомогу, і просто пішла асфіксія на головний мозок.

Анастасія Багаліка: Людмило, з того часу про батька ніяких офіційних новин немає. Тобто його досі тримають в цьому режимі інкомунікадо, коли ніякої інформації про нього немає офіційної, і я так розумію, що і він не отримує жодної інформації.

Людмила Мельникова: Ми знаємо, що їх утримували в Мелітополі. Мама залишалася в Мелітопольському, у цьому підвалі. Тато спочатку був з хлопцями, а потім його увезли. І з того часу ми не знаємо, де він.

Там один свідок сказав, що бачили його в Сімферополі, в оцій колонії, де тримають… ІКВ-8, це на території СІЗО №2. І що він там не може ніяк про себе сказати. Знову таки, це не підтверджено. Ми не маємо прям стовідсоткової гарантії. Але це можливо.

І я писала… Дівчинка, яка сиділа з мамою, я написала, що він може утримуватись так. І вона мені відповіла, що, значить, ми з мамою були праві. Можливо, є речі, які на це вказували. Знов таки, ніякої комунікації з ним, звичайно, немає.

Підтвердження немає, ФСБ кажуть, «ми не затримували, ми нічого не знаємо».

Ігор Котелянець: Тобто Росія взагалі не визнає факт його утримання?

Людмила Мельникова: Ні, вони просто… Слідчий комітет відкрив кримінальне впровадження, воно так і залишається. Останній раз вони сказали, «чекайте три роки». Він десь сидить, на нього формують, мабуть, справу. Нещодавно до бабусі приходив співробітник ФСБ, з якимось візитом, він хотів бабусю звинуватити в тему, що вона передає дані в Україну і дзвонить в Україну. І він шукав у неї не знаю кого.

І вона запитала за батька. Він сказав: «так він же засуджений». Вона каже, ну так якщо він засуджений, то дайте мені інформацію. «Ну, я вам передзвоню». До сьогодні він «перезвонює».

Тим не менше, на офіційні запити вони відповідають, що вони не знають. Нічого не знають. Тобто є можливість, що це був непублічний процес. Статус вони йому дали. Через судову систему пропустили, але жодної інформації не підемають. Або продовжують отримувати просто інкомунікаду і розповідають басні, для того, щоб… І тут не вгадаєш. Чи знає батько, що сталося? Не знаю.

І немає інформації, наскільки довго їх тримали разом і коли розділили взагалі. Точно знаю, що в цей день, коли їх привезли з дому, катували тата і з мамою, вибивали визнання, тобто вона бачила.

І знаю, що вони якийсь час були через стінку один від одного, тому що мама чула, як його били струмом. Потім маму перевели до дівчат, а тата, я так розумію, перевели до хлопців.

І все, з того часу, нічого.

Анастасія Багаліка: А що українські правоохоронні органи, як вони зреагували на всю цю ситуацію? Чи відкрили кримінальну справу за фактом смерті вашої матері?

Людмила Мельникова: Так, відкрите кримінальне провадження в СБУ. По тату, я не знаю, вони кажуть, що «ми не шукаємо, тому що цим займається Координаційний штаб». То, в принципі, я розумію, що зараз окупація, знов таки, це важко. Ну, кримінальне провадження відкрите, Координаційний штаб, звичайно, шукає. Тобто якась комунікація іде.

Ігор Котелянець: Зараз ваш батько Олег у статусі безвісти зниклого перебуває.

Людмила Мельникова: Ну, як у Координаційному штабі, він записаний як позбавлений особистої свободи. Можливо, у місті утримання в Сімферополі, але ніби так, безвісти зниклий.

Анастасія Багаліка: Важливо також розуміти, що всі ці історії зі статусами, з документами, в цілому якоюсь комунікацією, офіційними підтвердженнями з боку державних органів і також з боку міжнародних органів, вони дають родині, мабуть, якусь підтримку в процесі очікування звільнення своїх близьких людей.

Тому що ці новини, які надходять, ці документи, ці статуси, вони теж як якась звісточка, якийсь зв’язок із незаконного позбавлення свободи. І тому дуже багато родин за все це борються, тому що це процес боротьби за свою близьку людину, він такий.

Багато родин на цьому шляху, вони об’єднуються або в якихось групах для спілкування, або групи, які ходять разом на акції, відстоюють громадянські права і такі інші речі, адвокатують звільнення своїх близьких. Чи для вас це актуально?

Людмила Мельникова: Актуально, тому що ти не один, і ти там з різними голосами спілкуєшся, твою історію знають, її документують, тобі якось допомагають, десь з документами, десь — із якимось заходами. І ти для себе трохи втішаєш себе, і те, що ти не сидиш на місці і щось робиш.

І ти не один.

Програма реалізується у партнерстві Громадського радіо та ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» в межах проєкту, спрямованого на документування досвіду постраждалих, збереження пам’яті та поширення історій незаконно ув’язнених цивільних.

Проєкт здійснений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції