Від підвалів Луганська до колонії у Якутську: історія Олександра Борисова

У новому випуску програми «Звільніть наших рідних» Наталія Барчишак розповідає історію свого брата Олександра Борисова, якого викрали на окупованій Луганщині 6 січня 2021 року. У 2022 році так званий суд угруповання «ЛНР» засудив його до 14 років позбавлення волі.

Наталія розповідає, як Олександр допомагав людям виїжджати з окупації, за яких обставин його викрали та катували, як змінилися умови його утримання після етапування до російської колонії в Якутську. Також говоримо про стан здоров’я Олександра, труднощі листування, боротьбу родини за його права та кампанії на підтримку цивільних полонених.

Ігор Котелянець: Наталія, вітаю вас сьогодні в нашій студії, дякую, що змогли прийти. Олександр був викрадений на Луганщині, ви знаєте його дуже добре, ви знаєте його з самого дитинства. Розкажіть, будь ласка, ким був Олександр до війни, чим він займався, яким було його життя?

Наталія Барчишак: Доброго дня, дуже дякую, що запросили на цю програму. Олександра Борисова я знаю з самого дитинства, ми з ним зростали в одному селищі, бачились доволі часто. Він є моїм братом, він був дуже активною дитиною, потім підлітком і в цілому дорослою людиною. Такий імпульсивний темперамент в нього був, але дуже порядною і доброю людиною… Він був водієм у цивільному житті, це такі перевезення грузопасажирські, але не великі, а якісь незначні. Допомагав місцевим підприємцям, які на ринку торгували, відвозив їх у Харків на Барабашово за покупками, які потім вони продавали в селищі.

Або під час окупації допомагав виїжджати цивільним людям з окупованої Луганщини на територію підконтрольної Україні, або в першу чергу вивозив тих, кому погрожували і часу, наприклад, не було, щоб шукати можливості виїхати, то всі знали, що можна звернутися до Олександра, і це буде зроблено безпечно, і окупант не дізнається, куди люди виїхали і коли виїхали.

Ігор Котелянець: Що вам відомо саме про цей період? Прийшла окупація, 2014 рік, Олександр залишається вдома, він приймає рішення бути зі своїми рідними. Чи спілкувалися ви тоді, що це був за період його життя, як воно взагалі виглядало?

Наталія Барчишак: Так, ми спілкувалися, оскільки на той момент на окупованій території ще знаходились мої батьки. І через Олександра передавалися ліки, продукти батькам і була така змога допомоги. А також Олександр весь цей час дуже активно допомагав виїжджати людям з окупованої території. І навіть директору школи на той момент, та людина, яка очолила цю посаду, їй там погрожували і давали дуже маленький час на виїзд, — він допомагав виїхати в безпечне місце.

Також ті українці, які виїхали або проживали вже давно на підконтрольній території України, але їхні батьки похилого віку залишалися на окупованій Луганщині, то вони могли передати Олександром ліки необхідні або якісь продукти, і знали, що це буде передано безпечно і в повному обсязі.

Чому Олександр ухвалив рішення залишитися? Він у 2015 році вивіз моїх батьків, допоміг вивезти після того, як їм теж погрожували. І певний час намагався працевлаштуватися на підконтрольній Україні території, але в цей час у нього дуже сильно захворіла мама, і він просто змушений був, оскільки його батьки категорично відмовились виїжджати зі свого дому, тому він змушений був повернутися до них. Його мама захворіла на таку хворобу, яка дуже сильно прогресувала, і з часом вона втратила можливість навіть самостійно себе обслуговувати. А тато його, як цивільна особа у 2015 році отримав поранення і втратив частину ноги, тому що снаряд прилетів на територію їхнього будинку і він так постраждав.

Тому Олександр не міг проживати десь далеко, він був змушений допомагати своїй родині. Також у нього ще були живі дідусь і бабуся, у дідуся була дуже поширена і в такій гострій формі деменція, тому також потрібна була допомога. Тому Олександр і перебував поруч зі своїми найріднішими, опікувався ними і тим часом допомагав українцям вижити. Але мама його померла і залишився батько, і в 2021 році, 6 січня, Олександра викрали.

Ігор Котелянець: Він ділився з вами, можливо, своїми якимись передчуттями про те, що є небезпека, можливо йому погрожували?

Наталія Барчишак: Річ у тому, що Олександр до 2021 року, в 2020 році, якщо я не помиляюсь, напевно це був жовтень місяць, він приїжджав у Київ і зупинявся у мене. І він був дуже стурбований, тобто якщо він по життю дуже веселий, такий шумний, то він був дуже засмученим і дуже стурбованим. І казав про те, що «настане час, ми поговоримо і якщо все буде добре, то в січні місяці я переїду зі своєю сім’єю», на той момент у нього була дружина. «Якщо все буде добре, то ми виїдемо і в січні ми будемо жити в Києві або в Київській області», — отак от він розглядав, «і тоді поговоримо».

Він не хотів турбувати, але після того як він поїхав, він був з дружиною, вони до речі в 2020 році до цього приїзду тільки одружилися. І вони приїздили до Харкова, оформлювали паспорт, свідоцтво про одруження і вирішили заїхати в Київ побачитись. Але от після того, коли я дізналась, що він зник, я зрозуміла, що він в полоні, просто проаналізувавши його поведінку, тому що він дуже активна, завжди така відкрита людина, але був дуже стурбований…

Слухайте подкаст повністю у доданому аудіофайлі або дивіться на Youtube Громадського радіо

Програма реалізується у партнерстві Громадського радіо та ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» в межах проєкту, спрямованого на документування досвіду постраждалих, збереження пам’яті та поширення історій незаконно ув’язнених цивільних.

Проєкт здійснений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції