Анастасія Багаліка
Ігор Котелянець
Яка перемога забезпечить мир в Україні?
Майбутні процеси реінтеграції примирення після перемоги. Якими вони мають бути і що відбуватиметься з нашим суспільством? Як знову зшити українські території, що були роз’єднані?
Гості1
Про це поговорили у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» із членом правозахисної Коаліції «Україна. П’ята ранку» Максимом Єлігулашвілі.
Максим Єлігулашвілі — фасилітатор діалогів, експерт Інституту миру і порозуміння, член правозахисної Коаліції «Україна. П’ята ранку». Максим є експертом з соціального посередництва, трансформації конфліктів, фасилітації у групових процесах. Це ті процеси, які, ми віримо, неодмінно почнуться на захоплених Росією територіях після деокупації.
Наскільки ми готові до діалогу з мешканцями нині окупованих територій після деокупації?
Максим Єлігулашвілі: Ми маємо бути готовими почути про різний досвід перебування у цій війні, бо він різний навіть всередині одного міста. І ми маємо проговорювати цей досвід вже зараз, не чекаючи перемоги. Є такий усталений вислів, що перемога не завжди буде гарантувати мир. Мій експертний досвід роботи в контексті західних Балкан, Кавказу і Кіпру підказує, що всі процеси можуть відбуватися повільніше, ніж ми гадаємо. Перші КП для переходу на Кіпрі встановлювалися за 50 років після початку збройного конфлікту.
Дуже важливо розуміти те, яке наше бачення майбутнього. Яка перемога забезпечить мир в Україні. І вже навколо цього варто починати вибудовувати взаємодію, дослідження, зрізи, аналіз практики. І треба спробувати вести доволі дорослу розмову. Ми залишимося хайповим суспільством чи суспільством, яке здатне приймати складні рішення?
Нам потрібно визначитися з нашими «червоними лініями»
Максим Єлігулашвілі: Нам потрібно прорахувати, на що нас вистачить як суспільства, де наші точні «червоні лінії» — чітко розуміти, що ось такі-то дії для нас є неприпустимими. Наприклад, я вважав, що воєнні злочини є цими «червоними лініями», але зараз я бачу практику обміну. І я розумію, що я за цю ціну готовий толерувати це, тобто погоджуватися з тим, що у процесі обмінів ми віддаємо злочинців, які мали б нести покарання. Зараз це відбувається і я не бачу спротиву в суспільстві. Мені здається, що це про домовляння того, як ми живемо разом у доволі складних контекстах війни, бо цю тему могли б підіймати рідні тих, хто зазнав воєнних злочинів від кривдників, яких ми відпускаємо.
Читайте також: Два роки повномасштабного вторгнення. Фоторепортаж зі звільнених територій України
«Пам’ять про цю війну має бути про гідність, а не тільки про травму»
Максим Єлігулашвілі: На окупованих територіях наразі живуть люди, з якими потрібно буде говорити. Там також є випускники ВНЗ і шкіл, які навчаються в умовах російської окупації вже десять років. Це населені пункти, які зникли і припинили своє існування внаслідок окупації та активних бойових дій. Чи готове наше суспільство до того, що не буде відбудовуватися все? Що тоді робити зі спогадами людей, до яких прив’язані саме цей населений пункт чи ця вулиця?
Якщо ми відбудовуємо і меморіалізуємо, то що у першу чергу? Що ми будемо робити із місцями масового поховання чи нерозібраними будинками, які поховали під собою українців? Це питання встановлення фактів та ексгумації. А це тривалий процес. Скільки маріупольці готові будуть чекати процесів ексгумації, а перед цим — процесів розмінування, як це є у звільнених громадах Херсонщини і Харківщини? Люди і досі ходять по певних стежках, тому що розмінування тих або інших територій не пріоритетні, бо є гостріші проблеми.
Читайте також: Що росіяни писали в наших домах. «Настінні докази» збирають свідчення злочинів, залишені окупантами
Тут йдеться про спільне домовляння — а що ми взагалі робимо? Що ми будемо вкладати у меморіалізацію, а що ми будемо відновлювати. Якою ми хочемо цю пам’ять? Мені здається, що підхід до меморіалізації точно не має бути тільки про жертву і страждання. Він має давати право на правду — що відбулося, чому відбулося, хто в цьому винен, хто від цього постраждав і як. Але він має давати і оцю силу та опірність жити далі, будувати далі, приймати складні рішення, дискутувати, ненавидіти сусіда — будь-що, аби ми не закільцювалися в травмі. Бо суспільства, які замикаються у своєму траурі, мають величезні виклики й проблеми.
Також мені здається, що наша меморіалізаія має припинити оцю практику канонічного жертовного горювання як ключової ідеї. Ми, вибачте, боремося з величезним сусідом, боремося не один рік, не одне десятиліття і навіть не одне століття. Ми є, і це про доведення нашої спроможності. У нас були різні періоди, нам було складно, але ось ми є.
Це як в Єрусалимі — у них є фантастичний підхід до меморіального простору, присвяченого Голокосту. Ти занурюєшся у велику і тяжку експозицію, але ви там не знайдете цифр чи аспектів, пов’язаних з виключно вбитими чи виключно з тортурами. Проте там, наприклад, є інструменти догляду за собою, які робили жінки в концтаборі. І для мене це про гідність: перебуваючи у нелюдських умовах, знаходити інструменти, які перетворювати в інструмент догляду за собою. І мені здається, що наша меморіалізація має бути про ось цю історію, про можливість з гідністю проходити через дуже складні аспекти.
Я, наприклад, міряю, що ми з гідністю розв’яжемо питання того, що ми будемо робити з меморіальними просторами «СВО», з могилами росіян і їх меморіальними табличками.
Чи можемо ми вже зараз розробляти стратегію реінтеграції окупованих територій і якою вона може бути?
Максим Єлігулашвілі: Тут має бути декілька аспектів. Перший — підхід, і він точно не має бути про об’єктивізацію людей. Це має бути про аспект відновлення зв’язку, досвіду готовності до співіснування, співжиття.
Другий аспект полягає у тому, що треба працювати над нівелюванням оцього поширеного розмежування держави й людей. Чим раніше ми усвідомимо пряму залежність один від одного, тим краще. Території і захоплюються, і звільнюються державами. І деякі питання має вирішувати держава. Питання того, що робити з педагогами на окупованих територіях, не вирішиться громадськими організаціями чи донорами.
Третій аспект — про політичну націю, яка проживає на різних територіях. Це може бути діаспора, це може бути історія, яка відбулася зараз. Це готові ми до цього сценарію і яким він має бути. Який зв’язок між громадянами України має бути з державою, якщо вони перебувають не на підконтрольній території України або закордоном? І тут фокус у тому — не як ми їх ре інтегруємо, а як ми вибудовуємо спільне.
Нагадаємо, що сьогодні виповнюється рівно два роки з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Згідно з інтерактивною мапою «DeepStateUA», за весь час війни в Україні і до сьогодні російській армії вдалося захопити майже 18 відсотків території України. Окрім цього, близько 7 відсотків територій звільнили українські військові в різний час
Висвітлення воєнних злочинів унаслідок війни Росії проти України стало можливим за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку #USAID «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цьому ефірі, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та #УГСПЛ.
Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
