З мішком на голові почув звук автомату: історія журналіста після 15 діб російської ізоляції

Володимир Мартинов — журналіст із селища Новоайдар на Луганщині. Чоловік потрапив у незаконне ув’язнення росіянами в грудні 2022 року. Його вивезли до Луганська і протримали на підвалі кілька тижнів. Потім повезли у невідомому напрямку, покинули зі зв’язаними руками і наказали дістатися дому. 

Чи зустрічали викрадених цивільних з Луганщини в місцях несвободи?

Володимир Мартинов: У мене було дуже специфічне затримання. Із 18 діб, які я провів у підвальному приміщенні, тільки перші три доби зі мною були люди, з якими я міг спілкуватися. Решту 15 діб я був на самоті. Земляка зустрів у момент, коли нас уже відпустили. Як виявилося, він був поруч, у тому ж підвалі.

Не всі завжди бажають розповідати про себе. Як приклад, я жив у модульному містечку, де були ВПО з різних областей, у тому числі і з Луганської. Коли в містечко приходили журналісти, люди їм не відкривалися. Уже мені вдалося записати декілька історій, оскільки до мене було ставлення як до свого. 

Про окупацію та колаборантів у селищі

Володимир Мартинов: Селище Новоайдар росіяни окупували через тиждень після початку вторгнення. Коли до нас прийшли окупаційні війська, це було несподівано. Ми до останнього моменту не вірили в те, що все ж таки широкомасштабна війна відбудеться. 

У моєї дружини був квиток на потяг, якраз на 24 число. Але дорогі одразу були заблоковані, величезні затори. Ніхто не взявся її відвезти. 

Я завжди підкреслюю те, що росіяни дуже велику увагу приділяють саме ідіологічній обробці. Тому перші, хто приїхали, були російські журналісти. Вони ходили вулицями, зупиняли перехожих. Хтось їх посилав курсом російського корабля. Але й були люди, які надавали їм коментарі. Дехто зі знайомих навіть ішли на співробітництво. 

Я зустрів одного з таких і запитав щодо цього. Він відповів: «Яка різниця при кому торгувати?». Були такі люди, які їх чекали. Поруч зі мною жив чоловік, який щороку 9 травня одягав георгіївську стрічку і демонстративно виходив у селище. 

На це дивитися було дуже важко морально. Через деякий час я перестав їздити до селища. Бо кожна поїздка — це обов’язкова суперечка про долю України.

Один з моїх гарних знайомих, підполковник міліції з запасу, казав, що він давав присягу, тому й ніколи не зрадить Україну. Коли до нас прийшли росіяни, він уже через тиждень пішов у адміністрацію і запропонував свою кандидатуру на місце директора музею. Наразі музей став центром військово-патріотичної підготовки. Звідти викинули українські атрибути, натомість — величезний стенд з портретами царів династії Романових. Туди обов’язково водять дітей. Оскільки розуміють, що треба виховувати змалечку.

З перших днів мене найбільше вражало, що окупанти першочергово йшли у бібліотеку, коли заходили в село. І машинами вивозили українську літературу. Потім я дізнався, що в нашу районну бібліотеку росіяни також завітали. Дехто з працівників бібліотеки їм заявляв, ніби при Україні їм забороняли читати російськомовні книги. 

Як тільки окупанти прийшли, було відчуття внутрішнього спротиву. Не спрацьовувало відчуття самозахисту. 

Читайте також: 20 років ув’язнення за українську мову в соцмережах: історія викраденої волонтерки з Мелітополя

«Будинок взяли в оточення»

Володимир Мартинов: Ще з початку окупації мені мої друзі з Лисичанського запропонували, щоб я допоміг у передачі інформації. Звісно, я почав співпрацювати. Завдяки розташуванню свого будинку я бачив, скільки і якої техніки росіяни пересували в якому напрямку. Я це передавав. 

Мені завжди наголошували, щоб я знищував всі записи. Це відбувалося доти, доки не зник інтернет. Тоді зв’язок обірвався. У нас з’явилися їхні карточки у телефон. Із ними я не міг виходити на зв’язок. 

Я переключився на те, щоб працювати вдома. Уже тоді моя жінка поїхала до доньки. Чоловік доньки пішов на фронт. Дружина пройшла принизливу процедуру, давала відбитки пальців, щоб проїхати до Луганська. Звідти вона поїхала на Москву. Тоді дісталася до Львова. 

Я лишився сам. Повністю дистанціювався і працював. 10 грудня, коли я сідав за стіл працювати, навіть не думав, що до мене прийдуть гості. 

У той ранок, як мені потім розповіли, будинок, де моя квартира у селищі, оточили військові. Взяли в кільце. Сусідка розповідала, що це було дуже страшно. Нікого не впускали, нікого не випускали. У тій квартирі жила онука моєї дружини із чоловіком. Вони нічого не знали. Росіяни зірвали двері, влаштували погром. Онуку з чоловіком поклали на підлогу. Лише за півгодини вони зрозуміли, що взяли не того, кого хотіли. Наказали усім, щоб мені не телефонували. 

Я в цей час був у будиночку на околиці. Зробив собі пиріг. Раптом грюкнули двері, завалилися здоровенні чоловіки з автоматами і одразу наказали лягти на підлогу. А я стояв, у руках пиріг і ніж. Я відразу кажу, що хлопці, я тільки спік пиріг, а це — ніж; щоб ви не казали, що я на вас кидаюся. Мене кинули на підлогу, зав’язали очі.

Окупанти зайшли в робочий кабінет і побачили на полицях книги, багато історичної літератури. Над столом майорів прапор. Вони почали кричати: «Дивіться, тут патріот живе!». Потім почався погром. Я пролежав на підлозі з відчиненими дверима, а на вулиці був грудень.

Несподівано для мене росіяни наказали сказати «паляниця». Я перепитав, що вони мають на увазі. «Якщо ваша «клубника», то полуниця. Якщо хліб — паляниця». Один до мене нахилився і запитав: «Дід, а чого ти не виїхав». Я відповів, що це моя земля, де я виріс і живу. 

Запитав, чому мене затримують. Вони відповіли, що за звинуваченнями в тероризмі. Я сказав: «Який з мене терорист? Мені 71 рік, хлопці».

Окупанти далі мені декілька хвилин одягнутися. Тоді я побачив, що відбувається в домі. Розбили навіть гітару. 

Тоді вже мені на голову натягли мішок, наказали руки за спину і потягли з порога. Заштовхнули в машину, за чуба нахилили до самих колін. Скільки я їхав у такій позі — не знаю. Я гіпертонік, через серце було погане самопочуття. Молився і намагався аналізувати, куди мене везуть. Завдяки шуму трамваю мав припущення, що ми в Луганську. 

Після зупинки мене повели в якесь підземілля. Я нарахував 9 сходинок. Далі запихнули мене в камеру і крізь привідкриті двері зняли мішок. Тож я нікого з них навіть не бачив. 

Читайте також: Півтора роки незнання: як росіяни викрали підприємця, що займався зерновими

«Найважче було, коли я почув звук автомату»

Володимир Мартинов: Я пробув у підвалі 18 днів, 15 з яких абсолютно ізольований. Тоді мене викликали, спереду зв’язали руки і завели в машину. 

Тоді я був готовий до всього. У мене була можливість написати на шматках паперу свою домашню адресу, номер паспорту, прізвище. Ці записи я розклав: у ботинки, під воротник, по боковим кишеням. На той випадок, якщо десь знайдеться тіло, щоб можна було впізнати. 

Коли мене вивели, я зрозумів, що це — ліс. Я відчув гілки по обличчю. Там мене поставили на коліна. Найстрашніше було, коли я почув звук автомату. Це були найважчі секунди. Тоді мені в руки дали якийсь пакет. Як виявилося, це були мій паспорт і телефон. 

Мені сказали, що за 20 хвилин сам з себе зніму мішка. Якщо раніше — додому можу не доїхати. Я почав рахувати секунди в голос, усі 20 хвилин. Коли насмілився з себе зняти мішка, я побачив у 6-7 метрах від себе ще одного чоловіка на колінах. Це виявився мій знайомий з Новоайдару. Так я дізнався, що його взяли в той самий день і тримали у тому ж підвалі. 

Ми опинилися на закинутому цвинтарі. Пішли на звук гуркоту машини. Довго зупиняли, нам став якийсь хлопець, що привіз нас у місто і навіть дав гроші на дорогу. 

Читайте також: Відсутність ліків загрожує людям смертю: що з незаконно ув’язненими цивільними в Криму

Дана публікація стала можливою