Документальне кіно про зниклих безвісті під час конфлікту відзначене в Мадриді

У студії директор Internews Вейн Шарп, режисер-Станіслав Цехмістренко та сценарист Сергій Бібік.

Любомир Ференс: 28 липня цього року документальна стрічка “Межа очікування” отримала нагороду в категорії “Найкращий режисер документального фільму іноземною мовою” на 7 Мадридському міжнародному кінофестивалі. Давайте розпочнемо з людини, яка отримала цю перемогу – це режисер. Чому так високо оцінили ваш фільм? Що в ньому такого унікального?

Станіслав Цехмістренко: З точки зору жюрі, вони живуть в інший країні, у них інше життя, але я думаю, що вони вперше побачили проблему, яка у нас є в країні.  

Любомир Ференс: В цьому фільмі ви представили матерів, батьків та дітей, які пережили російську агресію в Україні?

Станіслав Цехмістренко: Не тільки, ми ще показали проблему, яка була і залишається – це зниклі безвісти. Це люди, пошуку механізму яких до недавніх пір, ми не мали.

Лариса Денисенко: В якій формі ви подавали цю, достатньо чуливу, тематику, щоб вона була зрозуміла і закордонному глядачеві?

Станіслав Цехмістренко: Коли ми розробляли цю тему, ми не для закордонного глядача її робили, а для того, щоб підняти тему і всередині нашої країни. Але так вийшло, що наш фільм сподобався організаторам фестивалю і вони взяли його на конкурс.

Любомир Ференс: Ви стали тим каталізатором, презентували цю стрічку та одним з перших підняли питання пошуку полонених та зниклих безвісти. Чому для вас це питання було настільки важливим?

Вейн Шарп: Фільм ми підтримували у рамках нашого проекту у допомозі захисту прав українців, особливо тих, що постраждали у конфлікті на Сході та через окупацію Криму. Із Сергієм ми вже співпрацювали раніше – робили стрічки про українців, які воювали і повернулись, про те, як вони реабілітувалися. Ми бачили, що ці фільмі дуже добре зроблені. Відповідно, коли наша команда Internews Ukraine звернулась із ідеєю, що можемо ще підтримати таку стрічку, для нас це здалось дуже цікавим і важливим тому, що люди, які втратили коханих чи не знають, де їхні близьки, теж потребують захисту. Уваги цьому в суспільстві приділялось не багато і уряд теж не міг дати все, що необхідне цим людям, і захистити їх. Рік тому у києвському кінотеатрі відбулась прем’єра. Але до прийняття того закону, який ви згадали, не тільки фільм доклав зусиль, але і невпинна підтримка наших партнерів – це Крим SOS, Восток SOS, Право на захист.

Лариса Денисенко: Я говорила з Ларисою Артюгіною, котра займається документальним кіно, і вона сказала, що протистояти російській пропаганді, котра є достатньо агресивною, ми можемо тільки правдою документального кіно. Це дійсно інструмент, з допомогою якого ми можемо правдиво говорити про те, що відбувається тут у нас?

Сергій Бібік: Я думаю, що не тільки документального кіно. Тут ідеться не про країни і не про континенти, тут ідеться про людей. Всі нормальні люди не хочуть негативних емоцій, не хочуть переживати – так воно є. Можна ввімкнути шоу і посміхатися – для чого собі псувати настрій, коли ти дивишся реальність, від якої хочеш ніби відгородитись і не бачити цього. Але ця реальність існує. На жаль, завдяки цій реальності, відбувається дуже багато чого людяного. Бо, якщо ми не будемо говорити про це, ми просто стаємо черстві. Люди, у яких родичі зникли безвісти, дуже в важкому стані. Як би це не було, можливо, цинічно, але коли людина відходить, це зрозуміло. Це боляче, але зрозуміло. А коли людина в постійному підвішеному стані, вона не знає, що з її рідною людиною – потрібні неймовірні силі і сила волі, бо жити з цим дуже важко. У нашому фільмі герої говорять самі про себе. Але в наш час і художні фільми високої якості можуть дуже багато зробити. Інформація – це добре, але образи залишаються в голові.  

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.