Лікарка з АТО: ми беззбройні пацифісти на передовій

Лікарка-волонтер Оксана Романів розповідає про те, з чого складаються будні військового лікаря в зоні АТО, як працюють волонтерські організації на лінії фронту, а також як допомагає військовим та цивільним на Донбасі Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова.

Лариса Денисенко: Як ви почали займатися медичною волонтерською допомогою?

Оксана Романів: Я офіцер запасу, лікар. Більшість лікарів є офіцерами запасу. Влітку 2014 року я намагалася за допомогою мобілізації потрапити на фронт як офіцер. Але виникли певні труднощі, в першу чергу через те, що я жінка.

Лариса Денисенко: Вам надавали в зв’язку з цим письмову відмову?

Оксана Романів: Ні. Я потім намагалася потрапити в добровольчі підрозділи. Були посади лікарів, але коли чули, що мені 26 років, то в ті підрозділи, в які б мені хотілося, наприклад, в десантно-штурмові, брати категорично відмовлялися. Воєнком ставився до мене з іронією.

Анастасія Багаліка: В Першому добровольчому шпиталі сексизму немає?

Оксана Романів: Ні, у нас повна демократія і третина складу є жінками.

Лариса Денисенко: У вас був досвід командування. Чи було це важко і як так сталося?

Оксана Романів: Це відбулося випадково. Треба було комусь виконувати обов’язки командира. Мені запропонували. До цього я працювала завідувачкою медичного відділення. У нас були хороші фахівці, навіть з науковими ступенями.

Перші дні командувати було складно. Я була одна з наймолодших в нашій команді. Там були чоловіки по 50 років і хороші фахівці. Вони не дуже давали собою командувати. Але потім все прийшло до норми.

Лариса Денисенко: Як функціонує Перший мобільний добровольчий шпиталь і як ви встановлювали зв’язки з фронтовиками?

Оксана Романів: Ми працювали з військовими медиками. У нас не найкраща ситуація з медичною допомогою. У нас працювали мобільні евакуаційні групи на передовій. Я є лікарем-терапевтом. Є дуже багато соматики. Бійці, які призиваються на службу, не завжди є здоровими. 

Лариса Денисенко: Тобто були проблеми з якими людей краще не мобілізувати?

Оксана Романів: Середній вік українського солдата 35-40 років. Є дуже багато людей з гіпертонічною хворобою і різними хронічними захворюваннями. А у госпіталь людину без нагальної причини не завезеш. Військові свої проблеми замовчують, щоб не думали, що вони «косять».

Анастасія Багаліка:  Чи можна порівняти кількість бійців з пораненнями і з загостреннями хронічних хвороб?

Оксана Романів: В різні часи по-різному. Коли бої стихають, тоді люди приходять жалітися на свої хронічні захворювання.

Лариса Денисенко: Чи багато людей намагаються «відкосити» і вигадують собі захворювання?

Оксана Романів: Так. Таких вистачає. Але таких людей, я вважаю, не треба призивати. Вони не будуть боєздатними.

Анастасія Багаліка: Але відомі випадки, коли навпаки про свої хвороби люди замовчують, щоб потрапити на фронт.

Оксана Романів: Так. Особливо це стосується офіцерів років 50. Але вони просто не зможуть сидіти вдома. Їм так легше.

Лариса Денисенко: Які посадові обов’язки у вас додалися порівняно з мирним життям?

Оксана Романів:  Це зовсім інший світ. Більшість пацієнтів — це цивільні. Їм надається абсолютно безкоштовна медична допомога. Я навіть на свій страх і ризик їздила по хатах цивільних. Ми один одного боялися, але треба було спілкуватися з людьми, тоді і ставлення до українських військових буде іншим. Я була у формі і виглядала, як військовий.

Анастасія Багаліка: А чи була у вас охорона?

Оксана Романів: Охорона є. Але ми особисто не маємо зброї. Ми пацифісти на лінії фронту.

Лариса Денисенко: А хто забезпечує вашу безпеку і як захищатися?

Оксана Романів: З нами працював полк «Дніпро-1», нам виділяли в охорону одну людина, але цього, звісно, мало. Було б легше видати нам зброю, щоб ми могли самі себе захищати. Якщо проводилася евакуація, то нам давали в супровід бійця-автоматника. Був один автомат на машину. Але добре і на тому.

На лінії фронту працюємо не ми одні. Там є купа волонтерських організацій. Наприклад «Сестри милосердя» з Харкова, «Хотабич», Галина Алмазова  на позивний «Вітерець», «Госпітальєри» та інші, які більш войовничі, ніж ми. Ми всі знайомі між собою. Але вони всі такі самі незахищені, як і ми. 

Лариса Денисенко: А чи ставили ви це питання перед командуванням, щоб почуватися більш захищеними?

Оксана Романів: Та ми, ніби, почувалися. Але це питання пов’язане з дозволом на зброю. Це питання більш глобальне, щоб українці могли мати особисту зброю і себе захищати.

Анастасія Багаліка: У вас нещодавно були проблеми з документами для від’їзду в зону АТО. Ці проблеми вже вирішені?

Оксана Романів: Так, питання вирішене. Ми плануємо виїхати в зону АТО в наступному місяці. Особисто я виїду в зону АТО через кілька днів в «розвідку» кому і що там потрібно.