Мова війни та мова миру. Юрій Андрухович та Ігор Померанцев

Завершує різдвяний випуск програми «Громадська хвиля» авторський подкаст журналістки «Громадського радіо» Ірини Славінської «Антена». В студії «Громадського радіо» Ірина Славінська спілкується з письменниками Юрієм Андруховичем та Ігорем Померанцевим. Разом вони міркують про співвідношенням між мовою війни та мовою миру. Ця мова стерильна та брудна, природна та вимушена, несподівана та банальна. Говоримо також про російську мову як (не) мову ворога і те, як досвід війни проступає в мові.

Ірина Славінська: «Переклад мов війни мовою миру» – ця метафора і цей баланс між цими двома мовами дають мені бажання поставити це як перше запитання і попросити кожного з гостей прокоментувати, пояснити, можливо, трохи погратися цією метафорою.

Ігор Померанцев: Мова війни для мене — це мова серійного вбивці з великим амбіціями. Це можуть бути глобальні амбіції. Війни можуть бути локальними, але це все одно великі амбіції. Письменник під «мовою війни» розуміє свої лексичні, жанрові і стилістичні проблеми. Є вірш радянського поета-романтика Міхаіла Свєтлова, який написаний у 1926 році. Там є красивий рядок: «грамматика боя, язык батарей». Це є романтичним ставленням до цього поняття. Філологи припускають, що цей вірш є реквіємом Троцькому і його ідеї перманентної світової революції. Свєтлов, судячи з усього, був ближчим до троцькізму. Але, не дивлячись на це, в них є історичний сенс, а є просто натуралістичний вірш – це кров, піт і сльози. Це воші, гангрена, відірвані кінцівки – так працювали англійські поети під час Першої та Другої світових війн. В одному з таких віршів говориться про те, що «ти не поранений, ти – вбитий. Віддавай чоботи, вони мені знадобляться».

Юрій Андрухович: Одразу спадає на думку приклад з української поезії того часу. В кінці 30-х років, коли у Іспанії вже йшла громадянська війна, львівський поет Богдан-Ігор Антонич написав «Слово про Альказар» – це такий довгий батальний вірш. Для нього характерне абсолютне естетичне милування в натуралістичному виверженні всіх цих кишок і фонтанів крові. Це відбувалося не без впливу сюрреалістичного живопису.

Ігор Померанцев: З мовою миру, здається, більше проблеми – там кайфу менше. Я зараз згадую про «миротворців» і про їх людську позицію. Наприклад, Стефан Цвейг, який покінчив життя самогубством у Бразилії, був схильний до пацифізму. Він був знаменитим письменником і міг вибрати собі будь-яку країну. Але вибрав ту, яка не воює. Він спочатку поїхав до Америки, але вона вступила в війну, тому він переїхав до Бразилії, але згодом і вона вступила у війну. Ці фактори сприяли посиленню його депресії.

Ірина Славінська: Те, що мови миру так непевно окреслюються від нерозуміння, що це може бути, до якихось пунктиром окреслених рис. Чи означає це, що мови миру не існує? Мова – це мирне творіння?

Юрій Андрухович: Я думаю, що це питання пропорцій. Кожен сильний літературний текст несе в собі співвідношення агресивних і контрагресивних сигналів.  В літературі дуже важко уникнути «агресивних», вона споконвіку працює з цими категоріями. Це як «своє – чуже», «наші – їхні», «друг – ворог». Тому література навряд може в цьому сенсі залишатися стерильною. Але питання в тому, яким чином стримувати це неминуче зло агресивності тексту і що можна в цьому ж тексті йому протиставити. Саме тут ця ефемерна «мова миру» має відіграти якусь свою роль.

Мені здається, що «мова миру» будь-якому митцеві дається складніше. Йому доводиться оперувати якимись шаблонами. Тобто «мова ненависті» – природніша, а «мова миру» береться з потреби формулювати все таки позитив. Це означає, що митець починає надумувати.

Ірина Славінська: Ми вже досягнули теми співвідношення агресії і цивілізації.

Юрій Андрухович: Я думаю, що так і є.

Ігор Померанцев: Я думаю, що для вбивства мова взагалі не потрібна. Для первісних людей, які вбивали один-одного треба було просто каміння під рукою. А мова – це є творча матерія. Сама ідея мови є продуктивною, але людина навіть найкраще може перетворити у потворне. Я зараз говорю про понятійні проблеми, які стоять перед будь-яким інтелектуалом, яких хоче їх осмислити. Ми говоримо про досить серйозну проблему перекладу, у тому числі і на політичну, філософську, культурологічну і геополітичну реальність.

Юрій Андрухович: Я думаю, що ми не перебуваємо з нашим західними сусідами у культурному антагонізмі. Є певні культурні розходження, які зумовлені історично. Але ми не є якоюсь іншою планетою, мову якої не можливо перекласти. Наприклад, під час Революції гідності йшлося саме про гідність, не про всяку, а специфічну саме українську гідність.  Набагато важче розкласти Революцію гідності на окремі підтеми. І ось тут якраз і виникають складнощі перекладу.

Я маю вагання щодо формулювання про «мову війни» та «мову миру». Мені зрозуміло, що таке «мова війни» — напевно, це те, що також можна назвати «мовою ненависті». Але що таке «мова миру»? Чи це вживання благісно-позитивної лексики, чи солодкозвучних супер-гуманістичних конструкцій?