Щоб ветеран відчував себе вдома: Наталія Оболєнська про реабілітацію за підтримки програми «МХП Поруч»

Як відбувається реабілітація в межах програми підтримки військових та ветеранів «МХП Поруч»

Наталія Оболєнська: МХП — міжнародна компанія у сфері харчових та агротехнологій. У МХП створений Центр із взаємодії з військовими, ветеранами та їхніми родинами. Наша ключова програма має назву «МХП Поруч» — це індивідуальний супровід військових, ветеранів і та їхніх родин. У Центрі працює понад 30 фахівців: координатори, експерти з реабілітації та правового супроводу, організатори заходів, а також спеціалісти, які підтримують діяльність усієї команди. Це потужна структура, яка супроводжує наших працівників від моменту мобілізації до їхнього повернення — повний цикл підтримки військового та ветерана.

Наша цільова аудиторія — не лише працівники компанії, а й жителі громад, орендодавці, усі військові та ветерани, які можуть звернутися до координаторів за допомогою і отримати необхідні послуги.

Особисто я займаюся медичним супроводом. Ми надаємо допомогу як військовим, так і ветеранам — незалежно від їхнього статусу. Це і медичні обстеження (чек-апи), і додаткові аналізи, оперативні втручання та, звісно ж, реабілітація. Вона критично важлива ще до того, як ветеран повертається до трудового життя.

Реабілітація у нас побудована на мультидисциплінарному підході: у команду входять лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт, логопед, пацієнт і його родина. Адже саме підтримка родини відіграє ключову роль у процесі відновлення.

У нашій компанії в процесі повернення ветеранів задіяні численні підрозділи: HR, служба охорони праці, центр ментального здоров’я (психологи), координатори, керівники та сам ветеран. Часто буває так, що після служби працівник не може повернутися на свою попередню посаду. Ми завжди дослухаємося до наших працівників, бо військовий досвід значно відрізняється від мирного. Багато хто після війська має нові лідерські якості, бойовий досвід, який хоче застосувати у цивільному житті. І ми це підтримуємо.

Найголовніше — щоб наш ветеран відчував себе впевнено, комфортно і займався справою, яка йому до душі.

Читайте також: Ветеранське підприємництво: де отримати підтримку — пояснює директор БФ «МХП-Громаді» Олександр Пахолюк

Про ментальне та фізичне здоров’я ветеранів

Наталія Оболєнська: Реабілітація — це вже давно не про ванни чи електрофорез, як вважалося раніше. Сьогодні ми говоримо про доказову медицину, про якісні, сучасні послуги. Наша мета — допомогти ветеранам та всім, хто цього потребує, максимально відновити втрачені функції після поранень або захворювань.

У центрі уваги — сам пацієнт. Ми завжди запитуємо: «Що саме ви хочете повернути у своєму житті?» Від цього й відштовхуємось. Наприклад, для когось критично важливо знову вигулювати собаку після інсульту. Отже, наша команда — фізичний терапевт, ерготерапевт та інші спеціалісти — зосереджуються на тому, щоб людина могла тримати повідець і самостійно виходити на прогулянки. Ми адаптуємо відновлення саме під потреби конкретної людини, щоб повернути її до звичного побуту.

Ми маємо можливість направити пацієнта до партнерських медичних центрів, де можна пройти більш глибоку реабілітацію — наприклад, відновити функції верхніх чи нижніх кінцівок, або пройти спеціалізовану терапію залежно від потреб ветерана.

Ми також не відокремлюємо ментальне здоров’я від фізичного. Робота з тілом може значно підвищити стресостійкість. Коли є фізична активність — емоційно стає легше. Тому в усіх наших центрах ментального здоров’я фізична реабілітація йде пліч-о-пліч із психологічною підтримкою та, за потреби, медикаментозною терапією.

У сучасній реабілітації ми застосовуємо три ключові поняття:

• Реабілітація — відновлення втрачених функцій.
• Ерготерапія — зцілення через діяльність. Наприклад, навчання побутовим навичкам: користування спеціальним посудом, ніжем, обслуговування себе після ампутацій чи втрати зору. Ерготерапевт адаптує простір і навички так, щоб людина могла максимально самостійно жити.
• Абілітація — освоєння нових навичок. Наприклад, ветеран із повною втратою зору може опанувати ІТ-технології. Ми встановлюємо спеціальні програми для комп’ютера, які дозволяють людині працювати, попри інвалідність. Абілітація — це шлях до нових можливостей.

У нашій команді працюють неймовірні фахівці, якими я щиро захоплююсь. Вони щодня вражають мене своїми знаннями й підходами. І саме завдяки їм ми можемо допомагати по-справжньому ефективно.

Читайте також: «Люди — найбільша цінність, тому в МХП підтримуємо військових і ветеранів, відбудовуємо громади» — Павло Мороз

Яка запорука успішної реабілітації? 

Наталія Оболєнська: Найголовніше — це фахівець, який надає реабілітаційні послуги. Наприклад, якщо пацієнт звертається до психолога, велика частина відповідальності лягає саме на нього. Те саме стосується фізичного терапевта чи ерготерапевта.

Під час навчання ми мали окремі дисципліни, присвячені розвитку емпатії, розумінню потреб пацієнта, навчанню комунікації з ним. Адже багато хто з пацієнтів може бути емоційно відстороненим, демотивованим, втратити сенс життя — особливо у випадках серйозних травм, таких як втрата зору чи ампутація кінцівок. У таких ситуаціях особливо важливою стає мотивація самого пацієнта.

Родина пацієнта також відіграє ключову роль: вона може як сприяти процесу реабілітації, так і, на жаль, його зупиняти. Дружини військових часто стають для них справжніми фізичними терапевтами, які на практиці опановують навички догляду краще за багатьох молодих спеціалістів. Саме тому підтримка та супровід родини — це обов’язковий елемент нашої роботи.

Раніше у Veteran HUB я вела групи підтримки для дружин поранених військових. Вони стикаються з величезним емоційним навантаженням, адже окрім травмованого чоловіка, у них є діти, робота, побут. Добре, коли роботодавці розуміють ситуацію і йдуть назустріч. Держава частково покриває витрати, але потреб залишається дуже багато.

Мотивація родини — надзвичайно важливий аспект. Ми співпрацюємо з Благодійним фондом «Веста», проводимо лекції для дружин і матерів військових у різних життєвих ситуаціях, дбаємо про їхнє ментальне здоров’я. Наші партнери з Veteran HUB організовують групи підтримки для жінок, чиї чоловіки зникли безвісти або загинули.

Це один з головних напрямків нашої роботи. Адже першим, кого бачить ветеран після повернення, є родина. І саме від її готовності прийняти й підтримати залежить дуже багато.

Руслана Кравченко: Ви добре знаєте це з власного досвіду, адже самі є дружиною командира і чекаєте на свого чоловіка з війни. Наскільки вам легше знаходити спільну мову з жінками у групах підтримки?

Наталія Оболєнська: Безперечно, мені легше, бо багато через що я вже пройшла. У мене був і є доступ до психологічної допомоги, з 2014 року я зверталася до різних спеціалістів, адже мій чоловік воює вже понад вісім років. Я розумію, з чим стикаються жінки, чиї чоловіки на фронті рік-два, які етапи вони проходять, які труднощі долають.

Найголовніше в такій ситуації — не забувати про себе. Якщо ми самі про себе не подбаємо, навряд чи хтось інший це зробить. Особливо важливо зберігати власне здоров’я — і фізичне, і ментальне.

Коли чоловік повертається додому, його досвід часто є настільки складним, що ми не можемо сказати: «Я тебе розумію». Ми не здатні до кінця зрозуміти досвід іншої людини. Наприклад, жінка, чий чоловік зник безвісти, або перебуває в полоні — кожна має свої унікальні переживання.

У той самий час ми залишаємося з дітьми, роботою, побутом — і мусимо знайти ресурс, щоб підтримати чоловіка. Навіть якщо він приїхав у коротку відпустку, це може бути непростим періодом. Жінки хочуть уваги, підтримки, але чоловікові іноді не вистачає сил на побут чи навіть на спілкування з дітьми. Це спричиняє конфлікти, іноді навіть розлучення.

Ми маємо пам’ятати: наш справжній ворог — це країна-агресор. І ми не повинні дозволяти, щоб внутрішні труднощі руйнували наші родини. Жінки мають звертатися по психологічну допомогу, знаходити однодумниць, з якими можна ділитися своїми переживаннями. Це справді допомагає.

Читайте також: «Якщо військовий буде знати, що в його сім’ї все добре, то і в нього буде все добре» — офіцер Євген Дьордяй

Як жінці зрозуміти, що вона не справляється з очікуванням?

Наталія Оболєнська: Ще до повномасштабної війни моя психологиня якось запитала мене: «Наталю, а ти щаслива?». Здавалося б, просте запитання. Але під час війни складно дозволити собі щастя, коли знаєш, де твій чоловік, що українці гинуть — на фронті, у власних домівках. Ти ніби не маєш права радіти.

Але якщо з’являється постійна агресія — навіть до дітей, відчуття виснаження зранку, коли ще нічого не сталося, — це чіткі сигнали: час подбати про себе, звернутися до психолога.

Ми настільки звикаємо до стресу, що не помічаємо, як живемо у ньому щодня. Здається, все під контролем, але згодом організм дає про себе знати: з’являються болі в шиї, спині, напруження, втома — усе це ознаки психосоматичного перенапруження. У таких випадках дуже допомагають фізичні вправи, групи підтримки, консультації з психологами, психотерапевтами або психіатрами.

Багато хто досі боїться звертатися до спеціалістів. Але ментальне здоров’я — це так само важливо, як і чистити зуби. Ми ж не сумніваємось у необхідності цього щодня? Так само і з емоційним станом.

Психолог — це не просто порадник. Це людина, яка допоможе вам знайти вихід, підвищити стресостійкість. Бо коли ми звертаємося до подруг, вони можуть не знати, яка порада буде справді корисною. А психолог допоможе побачити шлях, який підходить саме вам.

У нас у компанії є Центр ментального здоров’я, і в межах робочого часу можна звернутися до спеціалістів. Я цим користуюся, і мої колеги також. Це допомагає говорити не лише про робочі, а й про особисті переживання. Бо коли ти чекаєш чоловіка з війни, емоції з особистого життя можуть переноситися в роботу. Наприклад, якщо колега скаже щось, що зачіпає мою вразливу тему, я можу зреагувати гостро — це вже впливає на робочі стосунки.

Тому дуже важлива підтримка команди і наших координаторів. Вони супроводжують родини з моменту мобілізації, залишаються поруч навіть у випадку загибелі військовослужбовця, допомагають пройти всі етапи.

Координатори часто самі є дружинами військових або ветеранами, і чудово знають, через що проходять інші. Вони вислуховують, не перебиваючи — бо знають, що це час болю і горя, що вимагає щирої підтримки.

Ми навчаємося постійно: працюємо з українськими й іноземними психологами, зокрема з німецькими фахівцями. Наші психологи також допомагають координаторам уникнути професійного вигорання. Бо коли ти отримуєш дзвінок з фронту: «Нам терміново потрібен дрон», а не можеш доставити його миттєво — це викликає безсилля і тиск.

Пам’ятаю недавнє відрядження до Львова з частиною команди. Ми йшли вулицею, і координаторка запитала: «Ти подумала те саме, що й я?». Я відповіла: «Так». Ми побачили багато чоловіків на вулиці — і в той момент з’явився внутрішній дисонанс: наші чоловіки на фронті, а тут — зовсім інша реальність.

Але попри все, ми впевнено рухаємося до нашої спільної мети — підтримати військових, ветеранів, їхні родини і будувати нове українське суспільство.

Читайте також: «Якби у 2016-му реабілітація була як зараз, я б не ховав карбонову руку під курткою» — ветеран Євгеній Руденко

Місце спорту в реабілітації

Наталія Оболєнська: Спорт, фізична активність і реабілітаційні досягнення ветеранів — це потужна мотивація довести самому собі: «Я можу». Це спосіб продемонструвати власні сили, подолати себе і надихнути інших.

Ми співпрацюємо з проєктом «Міцні 300» та ГО «Федерація стронгмену України». І коли ти потрапляєш на такі заходи, з’являється бажання сказати: «Я теж можу». Атмосфера на цих подіях настільки заряджає, що ти дивишся на учасників, які мають важкі поранення, і розумієш: вони не здаються. І тоді виникає питання до себе: «Чому я скаржуся? Якщо вони можуть — значить, і я можу».

Наші ветерани їздять за кордон і перемагають там, здобуваючи «золото» й «срібло». Їхня сила духу надихає, бо попри всі труднощі вони рухаються вперед.

Руслана Кравченко: І це не тільки фізична, а й психологічна реабілітація, адже вони перебувають у своєму колі.

Наталія Оболєнська: Саме так. І я переконана, що фізичне та ментальне здоров’я — це єдине ціле. Їх неможливо розділити.

Роль середовища в реабілітації

Наталія Оболєнська: Сьогодні вся система реабілітації базується на міжнародній класифікації функціонування, де середовище — один із ключових чинників.

Особливо важливою є тема доступності. Ідеться не лише про медичні заклади, а й про міське середовище загалом. Це виклик, який ми маємо прийняти. Доступність має бути зручною для всіх — не лише для людей з інвалідністю чи людей похилого віку. Це і людина після тренування, і молода мама з коляскою. 

Коли ти перебуваєш у комфортному просторі, настрій і бажання взаємодіяти з цим простором зростають. А якщо людина на кріслі колісному долає десятки бар’єрів, щоби просто потрапити на інтерв’ю, — вона вже приходить виснаженою. І це впливає на все: її думки, емоції, спілкування.

Доступність — це не тільки пандуси. Це також правильний кут нахилу (не більше 8%), наявність тактильних плиток, контрастних маркувань. Тут ідеться про універсальний дизайн — коли простір створюється з думкою про кожного.

В Україні вже є всі необхідні будівельні норми (ДБН), є «альбоми безбар’єрності», є приклади громадських ініціатив, як-от «Доступно.UA», що надають безкоштовні аудити, консультації, допомогу у створенні доступного середовища. Є все — бракує лише реального виконання.

Виклик доступності

Наталія Оболєнська: Сьогодні в Україні діють центри протезування, які допомагають не лише з виготовленням, а й з налаштуванням протезів, підбором крісел колісних та інших засобів реабілітації. Усе це може суттєво покращити якість життя людини, якщо правильно використовується.

Саме тому надзвичайно важливо звертатися до кваліфікованого фізичного терапевта. Він допоможе правильно підібрати крісло, навчить, як ним користуватись. Адже навіть людині без обмежень руху не так легко одразу сісти й поїхати — це теж потребує навичок.

Ми можемо створити умови та можливості для військових, ветеранів та людей з інвалідністю. І в цьому велика роль — саме фахівців, які супроводжують людину на цьому шляху.

Інклюзія — це не про окреме середовище, а про включення кожного в повноцінне життя громади та країни. Людина з інвалідністю має мати доступ до всього: до освіти, медичних послуг, інформації, відпочинку. Бар’єри мають зникнути не тільки з входів у ресторани — а й із мислення суспільства.

Не менш важлива — економічна доступність. Коли людині з інвалідністю платять менше лише через її статус — це дискримінація. Має бути відкритий ринок праці, рівні можливості, прозорі правила гри.

Зараз у нашій компанії ми впроваджуємо стратегію DEI — Diversity, Equity and Inclusion (різноманіття, справедливість і залучення). Це стратегія не лише для ветеранів чи військових, а для кожного працівника. Вона про ставлення — про рівність, відкритість, повагу.

Тому DEI — це про всіх нас. Про прозорість у зарплатах, відкриті вакансії, рівний доступ до можливостей, незалежно від статі, стану здоров’я чи минулого досвіду. І тільки так ми можемо створити здорове, сучасне та інклюзивне суспільство.

Читайте також: Завдання суспільства — повернути ветеранів у «полюс життя» — ветеранка

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі