Ми не можемо говорити про минуле однією фарбою, - Вахтанг Кіпіані

Про книгу спогадів «Друга світова. Непридумані історії» та її роль у сьогоденні розповідає укладач Вахтанг Кіпіані

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Вахтанг Кіпіані

Ми не можемо говорити про минуле однією фарбою, - Вахтанг Кіпіані
https://static.hromadske.radio/2018/07/hr-hh-2018-07-03_kipiani_1.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/07/hr-hh-2018-07-03_kipiani_1.mp3
Ми не можемо говорити про минуле однією фарбою, - Вахтанг Кіпіані
0:00
/
0:00

Як народжувалась книга спогадів «Друга світова. Непридумані історії» та які історії до неї увійшли, розповідає редактор інтернет-видання «Історична правда», укладач книг Вахтанг Кіпіані

Ірина Славінська: Що означає підназва книги: «(не) наша, жива, інша»?

Вахтанг Кіпіані: Ми довго не могли знайти назву книги. Важливо, щоб вона відразу пояснювала про що книга. І назва «Друга світова. Непридумані історії» якраз виявилась доволі простою і в той же час називає предмет. В книзі нам треба було показати нелінійнсть наших спільних поглядів на минуле. Для харків’янина чи одесита подвиг його діда на війні – власний подвиг, подвиг народу, а більшість мешканців Західної України вважає ту війну чужою. Нам треба об’єднати те, що нас різнить, але водночас і об’єднує, це наші діди. Ця книжка – спроба показати, що ми не можемо говорити  про минуле однією фарбою, одним поглядом.

Ірина Славінська: Що за тексти увійшли до книги?

Вахтанг Кіпіані: Я упорядковував цю книжку з текстів, які народжувались впродовж 10 років. Проект «Розкажи свою правду про війну» народився у 2008 році, коли на кількох сайтах і у паперових видіннях з’явився а-ля заклик «Розкажіть свою правду про війну». Люди почали надсилати свої родинні історії. Щороку ми оновлювали проект, листів ставало більше, надходили сильні тексти, була потужна емоційна хвиля.

Ірина Славінська: Що спонукає розповідати людей родинну історію?

Вахтанг Кіпіані: Відповідальність. Пам’ять – це відповідальність перед дідом чи батьком, який на смертному одрі розповідав такі речі, про які ніколи не говорив; або – перед бабусею, яка розповідала онуці делікатні і інтимні моменти від сексуального насильства до інших речей, про які зазвичай мовчать. Якщо ти носиш в собі таку інформацію, замовчуючи історію своє родини як частки України, то не даєш іншим справжнє розуміння історії. Це непридумані історії.

Наступає покоління, яке далеко і від Другої світової війни, і від радянських часів. Для них стрілялки «наші – не наші» лише в комп’ютерних іграх. А треба розповідати їм історії реальних дідів. Якщо забув, є змога достати з полички книгу чи знайти її в інтернеті і пригадати

Ірина Славінська: Наскільки ці історії підтверджують чи спростовують офіційні наративи пам’яті?

Вахтанг Кіпіані: Ці історії пройшли крізь призму очей авторів, які їх нам написали, і мене як упорядника. Книжка є доповненням того, що ми знаємо про війну.

Книжка є доповненням того, що ми знаємо про війну

Вона не може стати підручником. Є речі які і так ми знаємо. І Голокост, і «радянсько-німецькі танці 39-41» – це поза межами цієї книжки. Ми знаємо про трагедію остарбайтерства. В книзі є півдесятка текстів на цю тему, ними ми доповнили образ людей, вивезених на примусові роботи. Це світлі історії не вписуються в канонічний образ остарбайтерів. Наприклад, як людина вперше наїлась, або отримала нове плаття, або робила зачіску, перебуваючи у полоні. Такими історіями ми доповнюємо правду. Адже було таке і було не таке.

Ця книжка доволі оптимістична. Люди, описані в текстах, переможці. Не представники держави-переможця, а переможці як люди. Бо будучи в полоні, вони рятували інших, віддавали шматок хліба. Це є доповнення до «великих держав, геополітики, Жукових, Манштейнів». Історії людей, яких ми донедавна бачили серед нас.

Наразі є задум книжки про колаборацію. Це явище присутнє, тому ми маємо пережити досвід колаборації того часу. Сьогодні людей з окупованих Донбасу і Криму називають тимчасово переміщеними особами. А я хочу написати книгу про переміщених осіб Другої світової. Бо ті діди і бабусі – наші ровесники. Вони хотіли жити, їсти, кохатися. Написані тексти не для того, щоб їх підтверджували чи спростовували, а щоб висловитись. Це своєрідна групова національна психотерапія. Тут не треба нічого перевіряти, майже всі ці люди пішли, 99.9% розказаного неможна перевірити джерелами.

Давайте не вигадувати минуле, а максимально його фіксувати.

Давайте не вигадувати минуле, а максимально його фіксувати

Ми намагаємось схопити потяг історії, який вже поїхав, і останні пасажири, які ще можуть розказати про життя в тому поїзді, герої цієї книжки. І це найбільша цінність.

Ірина Славінська: Чи є у упорядника улюблений герой чи героїня з цієї книги?

Вахтанг Кіпіані: Я починаю цю книгу невеликою передмовою. В ній я розповідаю, як підлітком у радянські часи, в дні згадування війни я відчував дискомфорт.

Коли згадували війну, я відчував дискомфорт

Бо у мене ніхто не воював. В місті-герої Новоросійську, де проходило моє дитинство, був легендарний ветеран – матрос Олексій Кайда, який втратив на війні ноги. І я навіть думав: «От би герой Кайда був моїм дідом». Тепер я розумію, що то велике щастя не мати скаліченого діда або загиблого діда, чи зниклого на фронті. Мої діди були трошки молодші і тому не потрапили на фронт. Моя історія  – це історія, в якій немає що розповідати.

То велике щастя не мати скаліченого діда

Але я згадав одну історію, яка мене завжди зворушувала. Про неї написав фотожурналіст Юрій Рост на сторінках «Литературной газеты» у 80-тих роках. Це історія родини з Черкащини, в якій мати Явдоха мала 10 синів, жодної доньки. Всі вони пішли на фронт, а коли закінчилась війна, всі 10 повернулись. І я вважаю, це абсолютне щастя.

Ми маємо цінувати останніх, хто пережив ту війну. Очевидно, що у наших слухачів є такі рідні й знайомі, варто записати їхні спогади і зробити кілька знімків. Це дуже просто! Записати маленьку історію і колись вона увіллється у велику історію. Книга – це пам’ять.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі