Після Майдану за кордоном лікували поранених з обох сторін: і активістів, і силовиків

У студії Олена Ганцяк-Каськів, засновниця волонтерської ініціативи «Евакуація+», яка вивозила поранених з Майдану.

Любомир Ференс: Поранених учасників протестів три роки тому возили закордон, щоби рятувати. Чи правда те, що через кордон їх провозили посли іноземних держав, оскільки люди часто були без документів?

Олена Ганцяк-Каськів: Ми робили це з групкою людей, тому насправді я не одна засновниця і координаторка, а представляю тут колектив у понад 30 людей.

Ми вивозили поранених з обох сторін, це не секрет. Нас за це критикували але саме тоді вже було потрібно налагоджувати розуміння між громадянами. Наприклад, німецьким літаком вивозили поранених представників обох сторін барикад.

Отже вивозили не разом з послами, а разом з консулами. Я не впевнена, що можу казати тут назви держав. Адже це були особисті контакти і їхні особисті рішення. Іноді візи ставилися за три хвилини в паспорти. Були неймовірні речі, які зараз сприймаються  як маніфест співпереживання не зважаючи на титул. Наприклад, посол Естонії взяв наших потерпілих на регулярний рейс і особисто їх супроводжував, тому що Естонія – маленька країна, яка не мала можливості надіслати літак.

Євген Павлюковський: Як ви контактували з консулами і послами? Не можна ж просто взяти і подзвонити консулу і попросити забрати таку-то кількість громадян.

Олена Ганцяк-Каськів: Зараз це важче але тоді і так було можна. Перший етап нашої справи, насправді, почався після арешту перших потерпілих з Майдану. Глави церков відгукнулися і, фактично, створили підпільну мережу лікарень. Колись ми ще про це окремо напишемо. Це була безпрецедентна річ.

Поступово ми напрацювали мережу контактів. Я по своїй роботі якісь посольські контакти мала, нам допомогла Ольга Богомолець. На якомусь етапі посли самі почали до нас приходити бо знали, що ми авторитетна мережа. Ми, на той час, допомогли безпечно вилікувати близько 200 потерпілих. Ми мали в команді людей, які працювали з посольствами, з дипломатами, з урядами країн. Далі це все передавалося дипломатичною поштою і між собою.

Наразі йдеться про такі країни: Австрію, Чехію, Естонію. Румунію, Ізраїль, Німеччина, Польща, Італія. Польща прийняла найбільше і почала найпершою.

Любомир Ференс: Чи існує якась статистика, скільком людям ви допомогли?

Олена Ганцяк-Каськів: Мені здається, що 15-16 потерпілих хлопців були з майданівських внутрішніх військ. У нас так само були волонтери, які працювали у військових шпиталях. До речі, в ці шпиталі під час Майдану вільно розміщували активістів, оскільки до них інструкції тогочасного МОЗ не доходили. І вони оперували в своїх операційних наших потерпілих майданівців. Це була безпечна локація і про це ніхто не знав. Але потім ці шпиталі вже стали переповнені пораненими бійцями внутрішніх військ, беркутівцями. Тепер їм вже бракувало медикаментів і навичок і ми, в свою чергу, намагалися допомогти.

Ми сформували базу даних. Було понад 400 потерпілих з усіма історіями, з інформацією про родину, про те, куди людина була направлена. Ми намагалися передати цю базу в МОЗ через міністра Мусія і в мінсоцполітики через заступницю міністра Наталю Федорович, щоби ця інформація прислужилася надалі для соціальних виплат.

Нас багато хто потім критикував за лікування силовиків. Критикували в основному ті, хто постраждав фізично і психологічно і створив для себе такий собі образ ворога і не намагався тих хлопців зрозуміти. Я не критикую ні ту, ні іншу сторону. Просто кажу, що не працювала ця техніка порозуміння.

Євген Павлюковський: Скільки тривала ваша робота?

Олена Ганцяк-Каськів: Ми чергували на Майдані групками. Були адміністрація, керівник-координатор, група швидкого реагування, група лікарів, координаторів підпільних лікарень, група гарячої лінії і водії. Все було максимально зашифровано. Спочатку мало що знали, але потім навчилися.

22 лютого швидке реагування на Майдані закінчилося. І ми створили штаб щоб допомагати зв’язувати поранених з консулами. Потім ми почали передавати бази і розходитися по своїх роботах. Але була ще активна групка людей, які заснували іншу організацію з допомогою.

Любомир Ференс: Над чим ви працюєте зараз?

Олена Ганцяк-Каськів: Святослав Шевчук, голова УГКЦ, порадив нам запросити фахівців з-за кордону щодо теми примирення. Ми знайшли таку мережу і запросили. Ми зараз користуємося методом, який допомагає відновити порозуміння між людьми на різних рівнях після насильницьких конфліктів.

Євген Павлюковський: Наведіть приклад, як відбувається процес примирення?

Олена Ганцяк-Каськів: 70% процесу примирення – це підготовка, робота з представниками кожної з сторін. І лише 20% – це саме примирення, процес фасилітації. Тут важливою є роль посередника, фасилітатора. Зараз маємо з німецьким урядом проект, де протягом року будемо навчати таких фасилітаторів. Навчання буде інтенсивним, з практикою на сході. Випуск буде мати 15 фахівців. І ми сподіваємося, що ці 15 фахівців змінять ситуацію, тому що сьогодні в Україні є тільки один сертифікований тренер. Ви, мабуть, чули історію про офіцерів беркуту і лідерів ініціатив Майдану, які пройшли через таке примирення.

Євген Павлюковський: Ви зараз говорите про тих, хто побував на фронті чи лише про тих, хто був на Майдані?

Олена Ганцяк-Каськів: Звичайно ми говоримо про всіх, хто звертається. Але найбільше ми зараз працюємо з темою конфлікту на Донбасі. Йдеться про родини, розділені лінією зіткнення, українські громади і переселенці, місцева влада і громади, міністерства, громадські організації.

Любомир Ференс: Ви працюєте лише на підконтрольній території?

Олена Ганцяк-Каськів: Так. Ми не маємо і не прагнемо акредитації в так званих “ДНР” і “ЛНР”. Але хочемо працювати з технологіями примирення. Оскільки відновлення порозуміння може відбуватися і в найгостріших випадках, і в процесі, а не тільки коли спадає емоційна ескалація.

Наша ГО називається “Простір гідності”, ми є на Facebook. Люди пишуть нам, ми знаходимо людей і на наших тренінгах допомагаємо порозумітися родинам, які не спілкуються через політику, відновлюємо психо-емоційний стан бійців, переселенців.