The Ukraine: Артем Чапай написав книжку про квінтесенцію України

В студії журналіст та письменник Артем Чапай.

Анастасія Багаліка: Офіційно представлять її на Книжковому форумі, а зараз це такий анонс і зараз йде передзамовлення? Що це: книжка постправди чи про альтернативну реальність?

Артем Чапай: Так, продаж іде через видавництво. Перше презентація буде у Львові. Ця книжка про реальність, як таку. Власне, чому змішані документальні фрагменти із художніми? Мені здається, що іноді художній синтез може бути правдивішим за абсурдну дійсність. Коли я працював журналістом, часто стикався з такими речима в реальності, що думаєш, якби побачив таке в художній книжці, то подумав би, що це натяжка. Мені було важливо показати, що можна писати в такому дусі, що читач, якщо він не полізе в Google дивитися чи репортаж, чи була справді така подія, важко зможе визначити, де художній реалізм, а де – реальність документальна.

Сергій Стуканов: Про що читач дізнається, прочитавши вашу книжку?

Артем Чапай: Йдеться про персонажів: дівчина жила якийсь час в Америці й бачила, що там люди часом кажуть the Ukraine, замість Ukraine, навіть, якщо знають, як правильно. Вони обговорюють, чому це так, сміються з того, але в той же час, двоє головних персонажів починають знаходити в Україні ті речі, про які можна сказати the Ukraine – саме та Україна, яку ми знаємо. Книжка, в основному, про моменти осяяння, коли ти говориш: о, це Україна, як вона є. В останньому фрагменті, це як підсумкове оповідання, описується багато таких речей, з якими ти стикаєшся і бачиш, що це воно – це та Україна, яку ми знаємо.

Сергій Стуканов: Наведіть якийсь приклад?

Артем Чапай: Приклад, який самі герої вживають, це справжня історія, коли в одного знайомого в 1990 роки матір помирає від раку, а він сам – медик. Він заради того, щоб матері, яка вже на останніх стадіях, отримати морфій, ходить щоразу до старшої медсестри, платить хабаря, вколює своїй мамі – це з негативних прикладів. Є багато позитивних прикладів, наприклад, коли ти їдеш десь, зупиняєшся на автостанції, в тебе є зупинка в якомусь райцентрі й ти бачиш, що є якісь люди, заходиш в кафе і там сидять люди, наприклад, мама і донька, які говорять суржиком, вони не витончені, але в той же час, дивишся в їхні очі й розумієш, що це Україна. Квінтесенція – непогане слово. Це точка, яка пронизує тебе.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.