Наприкінці минулого року військовослужбовицю Емілі звільнили з ГУР попри її десятилітній досвід захисту України. Причини цього: трансфобія командира з одного боку та застарілі норми класифікації хвороб, імплементовані у законодавство, — з іншого.
Емілі з дитинства й підліцтва знала про власну ідентичність: вона — жінка. У 17 років звернулася до комісії зі зміни статі, але зіткнулася там із негативним ставленням лікарів через її неповноліття.
У 2014 році почалася російсько-українська війна, і Емілі, якій тоді було 19, пішла в АТО:
«По-перше, в країні був підрив патріотизму, він був і у мене. По-друге, об’єктивно я розуміла, що на війні люди заробляють гроші, усвідомлювала, що мені 19 років, досвіду й освіти немає, і буде дуже складно заробити на трансгендерний перехід, бо це коштує дорого».
З літа 2021 року Емілі служила у Головному управлінні розвідки. На момент звільнення наприкінці 2024-го мала звання капітанки. Оточення Емілі, зокрема офіцери, позитивно ставилися до неї та цінували як досвідчену фахівчиню.
В Україні досі діє МКХ-10: міжнародний класифікатор хвороб, згідно з яким трансгендерність — у класифікаторі названа «транссексуалізм» — належить до психіатричних хвороб. Натомість у МКХ-11, що давно імплементована в світі, — ні. Щоб розпочати замісну гормональну терапію та змінити маркер в документах потрібно отримати довідку про трансгендерність. Але для того, щоб отримати довідку, потрібно довести свою трансгендерність. Тому іноді люди починають спершу приймати гормони самостійно. Так зробила й Емілі, а крім того — почала відрощувати волосся.
Останнє викликало зауваження командира частини. Комбат запропонував Емілі піти у відпустку, а тим часом розповісти командиру про її трансгендерність. Командир частини звернувся до директора департаменту, і зрештою Емілі направили на обстеження в психіатрію, яку вона була змушена відвідувати протягом трьох тижнів. Після цього у ВЛК Емілі тричі визнали непридатною, а в центральному ВЛК — обмежено придатною.
«На третій раз командир знайшов закон про державну таємницю, зокрема наказ про перелік хвороб, які перешкоджають її збереженню. І там просто всі психіатричні захворювання, зокрема «транссексуалізм». Мене позбавили допуску до держтаємниці, а у Збройних силах немає офіцерських посад без такого доступу», — пояснює дівчина.
Читайте також: Трансгендерні та небінарні люди: виклики в Україні
Капітанку не могли понизити у званні до звичайного солдата, тому керівництво вирішило звільнити Емілі. Спершу дівчина не хотіла полишати службу в ГУР, але поки вона проходила чергове ВЛК, командир частини направив Емілі у бойові бригади. Цьому завадили співробітники департаменту власної безпеки ГУР через гарну репутацію та позитивний досвід служби з Емілі.
«По суті, це покарання з ризиками для життя. Там велася тривала юридична боротьба за те, щоб цілком звільнити дискриміновану фахівчиню, а не посилати її на смерть. Цей випадок демонструє, наскільки збройні сили не готові цінувати фахівця чи фахівчиню», — гововрить ветеран і заступник голови громадської організації «ЛГБТ+ військові за рівні права» Віктор Пилипенко.
Зрештою, Емілі погодилася на звільнення, після чого присвятила більше часу особистим потребам, які протягом багатьох років відкладала заради служби. Вона пройшла гормональну терапію, змінила документи, а зараз займається фотографією та мотоспортом.
«Я себе краще почуваю, в мене неймовірно багато нових знайомих, друзів. В усьому стало краще. Коли я знайомлюся з мотоциклістами чи ще кимось, ніхто навіть не здогадується, всі сприймають просто як дівчину. Але навіть якщо дізнаються, поки не було жодного разу, щоб хтось погано про мене відгукувався», — говорить Емілі.
Ветеран і заступник голови громадської організації «ЛГБТ+ військові за рівні права» Віктор Пилипенко розповідає, що комунікувати про права трансгендерних людей найскладніше, часом навіть всередині спільноти. Це пов’язано з упередженнями щодо транслюдей через нестачу знань, складністю трансгендерного переходу, юридичною проблематикою.
Він теж наголошує, що норми ЗСУ містять застарілі положення, пов’язані з МКХ-10, які негативно впливають на права трансвійськових. Коли людина починає робити трансперехід і змінюватися візуально, командир, що має упередження, часто звільняє її у мирний час або призначає їй обмежену придатність під час війни.
Віктор Пилипенко зазначає, що у різних підрозділах, зокрема Третій окремій штурмовій бригаді та полку «Азов» траплялися випадки, коли людей позбувалися через їх належність до ЛГБТІК+ спільноти. Він зауважує, що ставлення оточення до таких військових змінювалося на негативне саме тоді, коли ставало відомо про їхню ідентичність.
«Поки не знали — браталися, це були повноправні члени та членкині команди. Щойно дізнавалися — все. Я закликаю змінити це у їхніх підходах до особового складу, оскільки це виказує підлість у ставленні до братів і сестер. Я вважаю, що це негідно, та це руйнує засади військового братерства та сестринства», — стверджує Віктор Пилипенко.
Часом про ідентичність військових дізнаються випадково, хоча існує й практика, коли у них збирають мобільні телефони й перевіряють їх вміст, говорить ветеран.
Він наголошує, що викорінення гомофобії та інших форм дискримінації у війську сьогодні є важливим безпековим питанням для країни. Наразі представники ГО «ЛГБТ+ військові за рівні права» розробляють курс, щоб працювати з випускниками військових академій та пояснювати, хто такі ЛГБТІК+ люди, як забезпечувати дотримання їхніх прав. Це важливо для забезпечення сталості в Силах оборони, зазначає Віктор Пилипенко, оскільки сьогодні ситуація в підрозділах постійно змінюється, залежно від зміни командирів. Також організація лобіює законопроєкт, спрямований на зміну дисциплінарних статутів, зокрема у випадках сексуальних домагань чи дискримінаційних дій у війську.
Читайте також: Рівні у бою, та не рівні у правах: ЛГБТКІ+ військові на захисті України
«ЛГБТ+ військові за рівні права» у партнерстві з іншими громадськими організаціями провели комплексне дослідження про ЛГБТІК+ людей у силах оборони та ставлення до них суспільства. Опитування відбулося в листопаді минулого року.
Так, майже 72% опитаних схильні вважати, що ЛГБТІК+ люди воюють сьогодні за Україну та займаються громадською діяльністю. Понад 63% опитаних повністю або більшою мірою погоджуються, що партнери й партнерки загиблих ЛГБТІК+ військових повинні мати такі ж права, як інші члени родин полеглих. Понад 57% опитаних схиляються до думки, що держава має компенсувати збитки, завдані військовослужбовцям, які зазнали утисків через свою сексуальну орієнтацію чи
гендерну ідентичність. Також згідно з опитуванням, 63% людей схильні вважати, що норми й статути ЗСУ мають захищати права ЛГБТІК+ військових, а 46,7% — що такі норми посилять Збройні сили та підвищать їхню ефективність.
Віктор Пилипенко говорить, що такі результати демонструють суттєве позитивне зрушення в громдській думці за останні роки. З іншого боку, наразі ставлення є доволі нерівномірним у різних вікових категорій та в різних регіонах країни.
Читайте також: «Суспільство повинно бачити, що ЛГБТК+ спільнота також воює»: історії двох військових
Саті — небінарні, але у своєму підрозділі не стикається з упередженнями щодо власної ідентичності. Більш відчутним є «позитивний сексизм» — упереджене ставлення командира як до жінки та бажання «вберегти» від небезпек та навантажень.
Читайте також: Сприйняття жінок-військових в Україні: між повагою та непорозумінням
Саті служить у підрозділі «Удачники» Української добровольчої армії.
«Добробат — це класний старт. Через те, що немає оформлення, ти можеш у будь-який момент піти, можеш відмовитися від завдання, якщо відчуваєш, що не стягнеш. Жоден з нас ніколи цього не використовував, але мати цю опцію — класно», — розповідають Саті.
Саті каже, що долучилися до цього підрозділу ще й тому, що в ньому служать жінки. Кажуть, є й патріархально налаштовані люди, але їм доводиться обмежувати такі свої погляди, зважаючи на роботу, яку виконують посестри.
«Я дуже прагну, щоб люди ставилися до небінарних, трансгендерних або будь-яких інших людей однаково. Я б не хотіла це якось виставляти напоказ, а жити в суспільстві, де мені взагалі не доводиться казати про це, бо всім байдуже. Я за те, щоб люди працювали над своїми упередженнями, ставили собі запитання, чому їх це так сильно турбує», — говорить Саті.
Повністю випуск дивіться на нашому новому YouTube-каналі
Команда проєкту:
Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете: