Фото: facebook.com/inna.yermakova.94
Краснолучанин Костянтин Прилєпський один із тих, хто вірив у туристичний потенціал Луганської та Донецької областей. Після закінчення Східноукраїнського національного університету імені Даля він залишився у Луганську. Якийсь час викладав у цьому виші, потім, працював програмістом. А у 2010-ому створив свій сайт «Походушки», на якому розповідав про свої подорожі, а потім — про подорожі груп, які водив у походи.
На момент 2013 року Костянтин разом із подругою заснували у Луганську — компанію «Арта», яка організовувала активний відпочинок у Луганську та за його межами.
«Наприкінці грудня 2013 робота в «Арті» стала. Працювати стало важче. Голова у трохи іншому місці. Ні про що інше не думалось. Мене добре підтримувала і подруга, з якою ми разом цим займалися — Катя Вєлічко. Вона мене заспокоювала. Я людина не те щоб гаряча, але досить емоційно все це сприймав, слідкував за якимись новинами. В принципі, початок 2013-го року, це коли почав більше замислюватися про те, що і як відбувається, хто що робить чи не робить у плані славленої власної відповідальності», — згадує чоловік.
У той час друзі і знайомі Костянтина почали долучатися до луганського Євромайдану. Багато речей стали для нього очевидними. Тож і він дійшов висновку, що має там бути:
«Я сказав дружині, що це потрібно, у першу чергу, мені. Я маю ходити, бо відчуття ніби все відбувається, а ти все відкладаєш у сторону ніби це не зі мною, а в іншому Всесвіті відбувається. Якоїсь миті виникла необхідність пустити те, що відбувається у своє життя».
На луганському Євромайдані Костянтин Прилєпський не був активним учасником. Каже, більше слухав та спостерігав. Важливо було просто бути там. Плюс — закарбувалися словам знайомого з Дніпра, який долучився до місцевого загону самооборони Дніпра та чергував на блокпостах:
«Він сказав: багато людей, які готові були приїхати і досі хочуть приїхати, щось допомагати, робити. Але ми не їдемо, у першу чергу, тому, що це у вас хтось має цим займатися. Він каже: якщо ми приїдемо, це виглядатиме як «тридцять автобусів із бандерівцями», ось ця тема. А він сам з Дніпра».
9 березня 2014 року, у день, коли на луганський Євромайдан напали представники Антимайдану та прихильники «Русской весны», Костянтин був на іншому заході на околиці міста. Згадує деталь, на яку тоді звернули увагу:
«Ми по окружній повертаємося і їде на виїзд колона з кількох автобусів на російських номерах. На той момент на це вже зверталася увага. Я подумав: щось там, мабуть, було. А потім приходжу і читаю, що там багато чого було. Мене бог милував. Я не знаю, якби я поводився у цій ситуації і щоб було, якби я там був».
Попри всі ці сумні події Костянтин сподівався, що його компанія проведе фестиваль активного відпочинку, як проводила до цього двічі. Але останнім івентом став сплав Дністром наприкінці квітня – на початку травня. Тоді знайшлося троє охочих разом із Костянтином:
«Дружина мені сказала: «Їдь, хоча б розвієшся». Це була абсолютно «у нуль» поїздка, ніякого бізнесу там близько не було, але підхід був такий: хоча б трохи мозок відключити. Ми своїм близьким сказали: ви нам тільки новини не розповідайте телефоном».
Утім, десь на половині маршруту, компанія дізналася про затримання двох знайомих, представників Луганського Євромайдану — Олексія Біди та Анни Мокроусової. Стало очевидним, що з походу вони повернуться задля того, щоб зібрати необхідні речі та вивезти родини з окупованого міста.
Незабаром Костянтину запропонували роботу програміста у Дніпрі. Він одразу забронював квитки:
«Юля завжди мене підтримує. Вона сказала: «Ти мені скажи, що це ми на трохи, на пару місяців їдемо, що це у нас відпустка, а я тобі повірю». Я кажу: «ОК, кажу». Так ми і поїхали. Я не песиміст, я — реаліст. Я бачив, що це — надовго. Причому, на дуже надовго. Потім стало зрозуміло, що це на ще довше, ніж було до цього. Починаючи з зими 2014 року я почав думати, якщо все це аж так надовго, то потрібно планувати наступне життя».
На запитання про ключі Костянтин реагує з іронією. По-перше, він вже не пам’ятає, куди поділися ключі від оселі, де він жив до війни. По-друге, сама війна сильно змінила ставлення до будь-чого матеріального:
«Вся ця ситуація призвела до того, що легше став дивитися «на движимое/недвижимое имущество». Я в принципі до будь-якого майна став відноситися «є і є». Все можна знайти, якщо треба. На той момент це був один із інсайтів та відкриттів, що можна взяти рюкзак з речами. Дитячими при чому, ноутбук, фотоапарат, для того, щоб почати нове життя».
На світлинах у Фейсбуці у Костянтина є фото, на яких він у масці лося. Хоча, нечесно називати цю річ, створену технікою пап’є-маше, маскою. Це голова лося. Велика. Костянтин робив її власноруч до одного заходу, але не встиг. Доробив її вже без прив’язки до якоїсь події. Каже, прив’язався до неї та вирішив вивезти з окупованого Луганська разом із незначними пожитками:
«Якщо згадується ці історія, я кажу смішно було — все-таки травень, не так багато людей кудись їхало, але люди все-таки були такі. І ось ми їдемо у плацкартному вагоні, і я помічаю, що у когось стирчить газова пічка, у когось — ще щось. Тобто, вони начебто просто так їдуть, а ти вже бачиш, хто просто так їде, а хто — їде кудись чи від чогось. І на фоні цього їдемо ми. У нас рюкзак з дитячими речами, невеличка сумочка на нас двох з Юлею і голова лося».
Ще задовго до виїзду з Луганська Костянтин, виходячи на вулицю, надягав на голову баф. Усе тому, що місцеві не стримувалися і реагували на його зачіску, яка не відповідала їхнім уявленням про норму. А у Кості на той момент був чуб:
«Я пам’ятаю той момент, коли ми стоїмо, чекаємо потяг на Дніпро. Я не пам’ятаю, який це час, але я на той момент знав розклад, який потяг, коли приходить. І тут прибігають із витріщеними очима хлопці з автоматами і у камуфляжі і кричать: «Тут потяг з Києва з правосеками має приїхати!» Цілком серйозно. Хіба що із запобіжника не знятий автомат. В одному із них я упізнав свого однокласника і одразу «ой-ой-ой, щоб він не впізнав мене». Плюс — для мене було важливо не засміятися у цей момент, бо вони такі серйозні і на взводі, а я знаю, що у цей час ніякого поїзда з Києва приїхати не може».
Ми говоримо із Костянтином українською, хоча, ще рік тому він був російськомовним. Згадує, перейти українську хотів давно. Його сайт «Походушки» мав україномовну версію, яку він намагався активно розвивати. Хтось іронізував з цього приводу. Але то було до війни і по доброму:
«Останньою краплею стали результати виборів. І я повернувся до цього:»починай із себе щось міняти». На той момент вже часто і пости писалися українською у Фейсбуці. Чітко пам’ятаю: ми поверталися із поїздки на море з родиною і я своїм сказав, що переходитиму на українську. Дружина сказала: «ОК, не проблема»:
Нині Костянтин Прилєпський розвиває SUP-рух та водний відпочинок у Вінниці, заснував клуб, організовує сплави. І так само працює програмістом. Згадувати нецікаве, на його думку, минуле не любить. Але залюбки підтримає розмову про будь-яку з подорожей Луганщиною».
«Бо це цікаві приємні пригоди. На кшталт «Записок мисливця» Остапа Вишні. А так…згадувати про ситуацію, яка не дуже приємна, на яку ти не впливаєш, яка не закінчилась… І розмови на цю тему виглядають для мене не те щоб втратою часу, але, якщо говорити якимись езотеричними термінами, то — зайвою втратою енергії. У тебе був гарний настрій і він абсолютно не погіршився. Але ж є приємні теми для розмов — посидіти, щось позгадувати. А це така тема з розряду «так, було погано…», або ж «було непогано, а тепер ось інакше…» Але я ж прагматик — дивлюсь на це і думаю: «А який сенс?»
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS