Він подивився мені в очі і сказав: «Прокидайтеся, ви у Росії!» — переселенка із Донецька

У черговому випуску програми про переселенців «Ключ, який завжди зі мною» розповідаємо історію ріелторки із Донецька Олени Маленкової

Він подивився мені в очі і сказав: «Прокидайтеся, ви у Росії!» — переселенка із Донецька
https://static.hromadske.radio/2020/01/hr-kliuchi-20-01-28_malenkova.mp3
https://static.hromadske.radio/2020/01/hr-kliuchi-20-01-28_malenkova.mp3
Він подивився мені в очі і сказав: «Прокидайтеся, ви у Росії!» — переселенка із Донецька
0:00
/
0:00
  • Олена Маленкова — дончанка, рієлторка.
  • До вересня 2013 року керувала рієлторською компанією «Парк Авеню» у центрі Донецька на вулиці Ватутіна.
  • Політикою Олена не цікавилася, але була відомою у місті блогеркою – писала про нерухомість.
  • Події у країні хвилювали, оскільки вона — підприємиця, «бизнес-вумен до мозга костей», як Олена сама себе називає.
  • Нині Олена Маленкова живе у Києві. Так само займається нерухомістю. Працює у компанії КДУ, що розшифровується як «Київ Донбас Україна». Її Олена Маленкова заснувала із своїм київським колегою — звідси і утворилася назва.

«До подій на Майдані, коли побили студентів Могилянки, ми жили своїм життям. Так, ми співчували, але більше це ніяк не виявлялося. Я не виходила на Євромайдан до цього моменту. Наш молодший син до того моменту став студентом. Він переїхав до Києва, а саме того дня — першого грудня — він приїхав на вихідні дні додому у Донецьк побачити нас. Я на кухні поралась, щось робила. А він каже: «Чого ви такі веселі, ви що — не знаєте, що сталося?» Ми говоримо: «Ні». А він каже: «Включи телевізор». Ми включили новини і ми були в такому шоці, тому що я собі такого не могла уявити. Перша моя думка була: «О, господи! Невже у нас як в Росії тепер!».

Того вечора Олена написала пост в Фейсбуці про те, що вона виходить на акцію до пам’ятника Тарасові Шевченку. Її підтримало чимало людей. Але її акція була не першою. Ще раніше люди почали виходити на протести.

«Під проливним крижаним дощем першого грудня ми стояли біля пам’ятника Шевченку. Я пішла до мікрофону і сказала: «Донецьк, піднімайся!» І ось так я долучилася до цього руху  так вийшло».

Молодшого сина Олени запросили на навчання до Англії. Разом вони поїхали на інтерв’ю. Гуляючи Лондоном, побачили скупчення людей з українськими прапорами.

«Вони говорили про Євромайдан, про те, що Україна — це Європа. Ми приєдналися і, вони коли побачили нас, запитали звідки ми. Ми сказали — з Донецька. У них були круглі очі. Він запитали: «Як? А Донецьк теж за Євромайдан? Може ви вийдете і щось скажете?» Я, звичайно, дуже хвилювалася — не змогла говорити ні англійською, ні українською — я сказала російською. Я сказала: «Ви, будь ласка, не думайте, що Донецьк — проти. Будь ласка, хто б що не говорив».

Виявилося, що цей мітинг потрапив не тільки в етер британських ЗМІ. Його транслювали й українські телеканали. По поверненню, каже Олена, сусіди в офісі стали косо дивитися на неї. Згодом ці люди підтримали окупаційну владу. Та сталося це вже навесні 2014, але ще взимку у місті тривали мітинги і навіть було відчуття перемоги.

«Я дуже добре пам’ятаю, що 24 лютого, коли втік Янукович, у нас була просто ейфорія. Я навіть не можу це передати. Ми всі бігали, обіймалися таке враження, що ми перемогли, наша взяла.

Мій знайомий з СБУ, з яким ми дружили, він сказав: «Олено, мені таку інформацію передали, що 1 березня розпочинається російська операція «Русская весна». Я кажу: «Що це?». Він: «Не знаю, але начебто як Росія на нас нападає». Я кажу: «Ну, що ти дурниці говориш. Такого не може бути. Такого ніколи не буде».

Першого березня 2014 року вулицями Донецька пройшла група людей не дуже охайного вигдялу. За словами Олени Маленкової, це були немвісцеві жителі. 

«Йшла ця юрба. Вони все кричали: «Донбас вставай, Донбас виходь!» Ми боялися, що вони будуть перевертати машини, але ніхто машини не перевертав. Тобто ми тоді не зрозуміли, що сталося, але вже було страшно».

Третього березня 2014 року дончанки Катерина Кострова та Діана Берг закликали містян вийти на мітинги. Олена Маленкова також долучилася до нього.

«Моє враження … Я його не забуду ніколи. Перше, що мене здивувало, це те, що мітингувальники були з двох сторін. З одного боку — Антимайдан, на одній і тій же площі. Я не могла зрозуміти, як таке могло бути.

Я сказала: «О, господи! Що відбувається? Таке відчуття, що я сплю!» І ось у цьому натовпі явно виділялися, як ми їх називали — куратори — люди, які цим натовпом управляли. І ось ця людина, я досі пам’ятаю, як він виглядав — він був на зріст з мене, може бути, вищий за мене на пару сантиметрів, з дуже проникливими очима – гбшнік. Він почув мою фразу, зупинився, подивився мені в очі і сказав: «Прокидайтеся, ви в Росії!».

Звернула Олена увагу й на те, що саме представників Євромайдану оточила міліція. З чого зробила висновком: опоненти їх не бояться.

Тієї миті Олена чітко зрозуміла: це Рубікон. Та попри все вирішила боротися. Хоча, відчуття катастрофи ще не було і вірилося: домовляться. Думок про війну не було.

Натомість все змінилося після того, як Олена побачила ролик про те, що бойовик Ігор Гіркін зайшов у Донецьк.

«Я написала «Вконтакте»: «Хлопці, досить, треба переходити від слів до справи. Кому набридло ходити на мітинги, хто реально готовий приступити до серйозних дій, збираємося у мене в офісі». Тобто, взагалі голова не працювала. Я засвітила свій офіс. Мені потім сказали: «Як ти могла? А раптом прийшли ба за тобою ?!» Ми відчували себе мало не «Молодою гвардією».

Однодумці Олени Меленкової, зокрема, розклеювали листівки. Але були і більш рішучі дії.

«Я багато чого і дотепер сказати не можу, що робили ці хлопці. Коли вони зайняли ДонОДА, ми вирішили, що їм треба відключити світло. Ми зібралися на екстрену нараду. І одна з наших диверсійних груп відключила їм світло, але через три години він був знову включений нашими улюбленими управлінцями».

28 травня 2014 року Олені Маленкові зателефонував знайомий із того боку. Він попередив: у неї є доба, щоб виїхати з міста. Олена каже: розуміла, що насправді часу було набагато менше.

«Я сказала Андрію, що нам потрібно йти. Через дві години ми вже були на вокзалі. Ми викликали таксі до сусіднього будинку, тому що відсотків 90 таксистів «стукало» тій стороні. Ми розуміли, що говорити нічого не можна. Ми взяли з собою найлегші речі — майки, труси, тапки. Нас таксист запитує: «Куди ви їдете?» Ми говоримо: «Їдемо до Криму, на відпочинок». Коли ми сіли у потяг, до самого Красноармійська, поки ми не побачили українські прапори, ми озиралися, ми дуже боялися — я думала, за мною буде погоня».

Коли ми виходили, у мене не було відчуття, що я свою квартиру покидаю назавжди, але квартиру я насправді покидала назавжди «.

Острахи Олени були небезпідставні. Бойовики відстежують її діяльність і донині.

Відкрито заявили про це, коли Маленкова отримала медаль від Міністерства оборони за волонтерство.

«У 2016-му році тодішній «міністр МВС ДНР» написав мені у приват: «Олено Аркадіївно, ми дуже стежимо за вашою діяльністю. Ваша допомога ЗСУ не залишиться без нагород».

Мені реально стало страшно. Він написав, що «у нас довгі руки, ми вас і в Києві дістанемо». Звичайно, мені було страшно. Я сказала чоловікові, він сказав, що треба припиняти. Я кажу: «Що припиняти?» Після Донецька, кажу, мені вже нічого не страшно. Але, насправді, було страшно».

Олена Маленкова була серед тих пасажирів, які прилетіли останнім рейсом із Туреччини до Донецького аеропорту. Після того аеропорт захопили. Українські військові тоді відбили атаку бойовиків. Але більше з аеропорту імені Прокоф’єва рейси не здійснювалися.

«Ми жили на одинадцятому поверсі чотирнадцятиповерхового будинку — за два з половиною кілометра від аеропорту. Я дуже любила аеропорт. Коли мені було погано, я сідала в машину, їхала в аеропорт, дивилася на літаки, пила каву.

Коли сьогодні наші клієнти говорять: «Ой, тут низько літаю літаки ми не хочемо жити біля аеропорту», я кажу: «Хлопці, ви просто не розумієте, що таке, коли є аеропорт в місті».

«Зрозуміло, ми вивезли з собою ключі — від офісу, від будинку. Десь у 2016 році я написала вірші на цю тему:

А я не сказала о самом главном

Почему-то о главном всегда невпопад.

В суете, в заботах, в движении плавном

не оборачиваясь, не оглядываясь назад.

Перевернув страницу, глядя в даль бесконечную,

Строишь планы, себя выхолащивая на корню

Надеваешь маску легкости и беспечности

И она прирастает, и трудно достать свою

Сущность. Или что там душой зовется.

Так безмерно подчас быть собой

Смотреть на звезды, плакать, когда не смеется.

Долго-долго смотреть вслед поезду,

Уходящему в город родной.

Я еще не сказала о самом важном,

О любви, о нежности, о печали.

Как люблю я тебя мой город — помпезный, важный

С твоими проспектами и площадями.

С твоими людьми — простыми и сложными

С которыми — или черное, или — белое.

С твоими ночами августовскими тревожными

И девушками, одетыми королевами.

Только дороги туда замело белой мглою,

Пылью засыпало, переметами

Только город мой танками отутюжило 

И окна выбило взрывной волной

Только город мой флагами заморочили,

У уши закрыли, и рты заклеяли.

Те, кто там проводил дни и ночи,

Стали приверженцами зомби или ночными тенями.

Я еще не сказала о самом-самом.

О том, что считается редким, между стром,

Что ношу я в сумочке, кармане тайном.

Ключи, что откроют когда-то замок.

Эта дверь мне и поныне снится.

Вот вхожу и включаю в прихожей свет.

Но сверкает дом мой пустыми глазницами,

Неумытых окон закрытых роллет.