«Громадське радіо»
Тетяна Курманова: Як ви оцінюєте стан української медицини?
Олександр Ябчанка: Пацієнт скоріше мертвий, ніж живий.
Я 8 років пропрацював в стаціонарі і з усіма недоліками системи я знайомий особисто. Більш того, за той час, що я не працюю в практичній медицині, ці недоліки тільки посилились. Наразі системна реформа в сфері охорони здоров’я навіть не розпочиналась.
Тетяна Курманова: Разом з тим у своєму блозі ви пишете, що українці витрачають на лікарів і медичні препарати більше всіх у Європі.
Олександр Ябчанка: Не в абсолютному показнику.
Почну спочатку. Система охорони здоров’я — система взаємовідносин між громадянами і медиками.
В цій системі громадяни хотіли б бути здоровими і мати розуміння того, хто і за що несе відповідальність. Медики хотіли б мати можливість добре виконувати свою роботу, заробляти на її виконанні гроші, і останнє — вони хотіли б поваги.
Чого хоче держава для мене не зрозуміло, але я можу оперувати тим, що передбачає Конституція.
Держава виділяє 11% від загального бюджету на медицину і за це вимагає від медиків робити все безкоштовно. При цьому лікарі отримують в середньому 2 тис. гривень.
Очевидно, держава перекладає свої зобов’язання на лікарів, при тому зобов’язання абсолютно непідйомні, бо в жодній країні світу держава не гарантує безкоштовного забезпечення всіма медичними послугами.
Отже, ці відносини є нерегламентованими. Громадяни і лікарі домовляються між собою. Проблема в тому, що ці домовленості знаходяться поза конституцією.
Тетяна Курманова: Це незаконно, бо ми платимо, домовляємося з лікарями, а потім їм ще й віддячуємо.
Олександр Ябчанка: Так, і за дослідженнями Світового банку, окрім тих 3,5% від ВВП, які держава виділяє на систему охорони здоров’я, українці ще стільки ж викладають з власної кишені.
Наприклад, забезпечення тими ж медикаментами з державних грошей йде приблизно на 10%.
Вікторія Єрмолаєва: Також існує система «благодійних внесків», коли людина платить за аналіз і не отримує жодної довідки, просто кладе 5 гривень медсестрі на стіл.
Олександр Ябчанка: Це наслідок того, що в нас незрозуміло, хто кому що винен.
Як би це мало виглядати в цивілізованому суспільстві?
Держава має декларувати надання конкретних медичних послуг. Стосунки між лікарем і пацієнтом повинні будуватись на трьох речах: вільному виборі лікаря, довірі до медика і відповідальності за здоров’я громадянина.
На законодавчому рівні це мало б працювати наступним чином: громадянин-пацієнт підписує з лікарем первинного контакту договір, що передбачає профілактикупацієнта, а також лікування тих захворювань, які не потребують використання діагностичної апаратури і госпіталізації.
В рамках цього договору, пацієнт має бодай раз на рік проходити періодичний скринінг і дотримуватись тих рекомендацій, які надає лікар. Лікар має нагадувати пацієнту про планове обстеження, а у тому випадку, якщо громадянин захворів, призначати йому лікування, або направляти його на госпіталізацію.
Гарантований державою об’єм медичних послуг має бути порахований і затверджений на основі протоколів.
Зі 100% медикаментів, забезпечених державою, лише 30% дійсно були потрібні при тій чи іншій нозології. Решта 30% — це «фуфломіцини» і ще 30% — препарати, без яких громадяни могли б обійтись.
Тобто у цих відносинах між лікарем і громадянином держава має виступати гарантом фінансової доступності лікування і оплати роботи лікаря.
Вікторія Єрмолаєва: Як часто треба проходити повне медичне обстеження?
Олександр Ябчанка: Взагалі, в нас це не прийнято. В лікарню йдуть тоді, коли вже не можна терпіти. Це контрпродуктивно як для самого громадянина, так і для держави, адже чим більше запущена хвороба, тим дорожче обійдеться її лікування.
Повне медичне обстеження необхідно проходити бодай раз на рік. Зараз це ніде не прописано, але необхідно перенести це в ранг якогось нормативного-правового акту.
Тетяна Курманова: Таку модель втілили в життя у Вознесенську. Як в такому маленькому місті вийшло втілити таку продуктивну модель відносин між лікарями і пацієнтами?
Олександр Ябчанка: В першу чергу, вони запровадили контракти між лікарями і громадянами.
Тетяна Курманова: Ці контракти не мають юридичної сили, тобто це просто письмово описана система відносин між медиками і пацієнтами.
Олександр Ябчанка: Так, і це доводить мою другу тезу про те, що між лікарем і пацієнтом повинна існувати довіра. Тому ці контракти — певна формалізація їхніх стосунків.
Крім того, всі пацієнти там були занесені до електронної бази.