Любко Дереш рекомендує читати про війну антивоєнну літературу

З письменником Любком Дерешем говоримо про українську літературу та суспільство.

Наталя Соколенко: На «Українській правді» ви написали статтю «Саморух в Україні, який поступово стає трендом». Уже в другому реченні саморух називаєте «пандемією». Чому?

Любко Дереш: Завжди цікаво придумувати нові слова для того, щоб відзначати якісь нові явища. Мене цього навчила Ірина Соловей зі «Спільнокошту». Саме слово «саморух» належить не мені. Це переклад, можливо, калька з російської — «самодвижение». Цю фразу я взяв з праці українського філософа Володимира Африкановича Нікітіна. Він говорить, що процес самоорганізації має чотири стадії: самовизначення, самостійність, саморух і самозречення.

Нова книга, яку я зараз готую, яка має називатися «Біжи і кричи», торкається періоду підйому футуристики, футурології в Росії та як відповідь — в Україні.

Андрій Куликов: «Біжи і кричи» — це алюзія на «Іди і дивись» чи «Візьми і зроби»?

Любко Дереш: Була версія також на «Їж, молись, кохай».

Наталя Соколенко: Наведіть приклади пандемії саморуху в Україні.

Любко Дереш: Цю статтю я написав за матеріалами поїздок в травні-червні по Україні. Було багато літературних читань і спілкування з молоддю. Я побачив дуже цікаві процеси, зокрема у Львові. Це низові ініціативи, фестивалі. Чудовим прикладом такої саморухової ініціативи є проект «Сади 31В1». Це відбувається в Києві, це колективний город. Там з десяток ящиків з землею. Кожен може посадити насінину, доглядати за нею.

Пандемія означає те, що важко зупинити. Люди надихаються прикладом. Найцікавіше, що для цього немає ніяких директив. Іде радісний внутрішній посил, пов’язаний з відчуттям щастя, радості, що людина може робити щось конструктивне.

Громадська організація «Ґараж Ґенґ» займається проектом «Код міста». Ідея проекту в тому, що кожне місто має свій матеріальний та людський ресурс. Жителям треба зустрітися, зрозуміти проблеми міста і вигадати, як можна творчо використати наявні засоби.

Андрій Куликов: А що ж почитати?

Любко Дереш: Дві книжки точно будуть доречними. Перша — «Кінець епохи пізнього заліза» Костянтина Дорошенко. Ця книжка є своєрідним підбиттям підсумків 1990-х і 2000-х в українській культурі. Під «епохою пізнього заліза» мається на увазі та геологічна пора, в якій ми зараз знаходимось. Продумуючи моменти минулого, ми починаємо розуміти, куди можемо рухатися в культурному плані далі. Книжка російською мовою. Проте автор блискуче розмовляє українською.

Андрій Куликов: Чому ж тоді книжка російською?

Любко Дереш: Я не буду виступати в ролі адвоката Кості Дорошенка. Коли ми ставимо питання мови ребром, воно починає десь різати, у когось починає капати кров. І російська, і українська мова мають право на існування. Просто має бути якийсь договір, де ми використовуємо українську, де — українську.

Андрій Куликов: І друга книга?

Любко Дереш: Вона якраз українською. Це переклад Курта Воннегута «Бойня № 5».

Андрій Куликов: 1973 року було видано переклад цього твору Дмитра Соколовського. Чому виникає потреба в нових перекладах?

Любко Дереш: Цей новий переклад зробив Володимир Діброва. Я пам’ятаю, що люди, знайомі з оригіналом і перекладом, сказали, що текст треба доопрацювати. Ідея перекладу виникла в проекті «Вавилонська бібліотека». Він відштовхнувся від ідеї збереження хороших радянських перекладів. У деяких випадках вони роблять нові переклади.

Наталя Соколенко: Чим цінна книга «Бойня № 5» для наших днів?

Любко Дереш: Це книга на війну і на мир. Я відкрив її для себе у 12 — 13 років. Я перечитував її, коли мені було 30. Це текст про війну, в якому автор оглядає своє життя. Він осмислює війну як велику помилку, абсурд, в якому не виграє ніхто. Зав’язка книжки відбувається в той момент, коли дружина його побратима по війську закидає, що вони були «дітиськами», які вбивали інших «дітисьок». Персонаж говорить, що в цей момент зрозумів, якою може бути книжка, вона повинна розповідати про дитячий хрестовий похід. Ця книга є дуже терапевтичною. Для мене вона про вміння прощати.