Моя місія — написати роман українською, — письменник-переселенець Рафєєнко

З письменником Володимиром Рафєєнком говоримо про його останній роман «Довгі часи», події якого відбуваються в Донецьку, звідки родом автор

Ведучi

Анастасія Багаліка

Гостi

Володимир Рафєєнко

Моя місія — написати роман українською, — письменник-переселенець Рафєєнко
https://static.hromadske.radio/2018/01/hr_kyivdonbass-2018-01-07_rafeenko.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/01/hr_kyivdonbass-2018-01-07_rafeenko.mp3
Моя місія — написати роман українською, — письменник-переселенець Рафєєнко
0:00
/
0:00

В студії Громадського радіо український прозаїк та поет Володимир Рафєєнко.

Анастасія Багаліка: У вашому останньому романі, який вийшов у 2017 році «Довгі часи», є ряд персонажів, пов’язаних з конфліктом на Донбасі. Один з персонажів часом не з Ігоря Козловського списаний?

Володимир Рафєєнко: Там немає чистих прототипів, тільки в новелах є люди, що дійсно майже співпадає 100% те, що сталося з ними, чи відбувається. А основні персонажі – там є натяк такий, я брав з одного персонажа реального, з іншого, щоб сформувати своїх літературних персонажів.

Анастасія Багаліка: Ми обміняли велику кількість українських заручників, це знову відсилає до теми конфлікту на Донбасі, яка останнім часом трохи спала в ЗМІ. Як ви сприйняли обмін? Знаю, серед тих, хто повернувся – є ваші близькі знайомі.

Володимир Рафєєнко: Так, звичайно, Козловський – ми про нього дуже багато думали і говорили постійно, коли з донецькими зустрічалися. Постійно ми розмовляли про Козловського – як він там, бо він вже немолода людина, а ми всі його любили, знали, він нас навчав довгі роки. Це була в Донецьку така дуже світла, хороша фігура в нашому університетському суспільстві. Він постійно потребував ліків спеціальних, я знав, як вони поводяться з людьми, що вони кидають їх на підвал. Тому це просто якесь щастя, але воно з такою гіркотою… Вчора я бачив фото в інтернеті, він посміхається, але це сила духа, він завжди буде посміхатися, до самої смерті. Але скільки здоров’я і всього відібрало це в нього.. це не повернеш. Це щастя, що він тут є, повернулися наші люди. Але повернулися далеко не всі, це потрібно тримати в собі.

З полону повернулися далеко не всі, це потрібно тримати в собі

Анастасія Багаліка: Для вас 2017 важливий тим, що вийшов такий великий роман, як ви його називаєте, казка для дорослих, навіяний подіями на Донбасі. Як ви зважилися написати про війну саме зараз, поки події тривають?

Володимир Рафєєнко: Справа в тому, що потрібно було щось робити з собою. Ви прекрасно знаєте, в якому стані не дуже доброму психічному, я був змушений сюди поїхати. Письменник чим відрізняється від інших людей? Проходячи крізь простір та час, він потребує якоїсь роботи письмової. В другій половині 2014 року я почав писати спочатку книгу новел, думав, що це буде реалізм, а потім зрозумів, що не витримаю чистого реалізму. Я не зважився писати. Я зважився жити. Залишивши там все: квартири, життя, роботи, все, що було за 45 років. І змушений був робити головний вибір – жити далі чи ні. А якщо жити – то повинен був писати.

Анастасія Багаліка: Чому така форма для такого важкого змісту?

Володимир Рафєєнко: Коли я почав, думав, то буде книга новел. Про те, що відбувається зі мною, знайомими, друзями. Але потім я зрозумів, що це психічно для мене майже неможливо зробити. Вибачити собі і часу те, що відбувається, через реалізм неможливо. Тому мені знадобилася ця казкова реальність, для того, щоб її застосувати як інструмент прощення, розуміння, склеювання часів і сенсів.

Анастасія Багаліка: Вам важко було зрозуміти своїх героїв, які залишилися жити в окупації, в той час, як ви цього зробити не змогли, і поїхали?

Мені хотілося, щоб почули таки Донбас, про котрий я написав, на заході України

Володимир Рафєєнко: Декілька було таких персон, що я і нараз не знаю, навіщо вони там залишилися. Вони проукраїнські зберігають погляди на життя, навіть не зважаючи на всі але, що там виникли. Але вони не поїхали, для цього треба мати певні якісь властивості, а може й вади. Тому що це щось таке не дуже добре, коли я взяв  – і кинув все своє дитинство і молодість, а вони не змогли. Може це не тому, що я кращий, а вони гірші, може тому – що вони чесніші. Але дійсно там залишилися люди, що я їх люблю, розумію, вони мене розуміють, іноді вони можуть приїздити до мене. А там дуже все, м’яко кажучи, непросто.

Анастасія Багаліка: Роман вийшов російською в оригіналі та був перекладений українською. Чому ви так вирішили зробити?

Володимир Рафєєнко: По-перше, це було викликано практичними сенсами. Я розумів, що цей роман на російських теренах ніколи не може бути опублікований, ну найближчими роками – ні.

Анастасія Багаліка: Але в Росії його помітили.

Володимир Рафєєнко: Помітили, і вийшла дуже непогана рецензія в «Новом мире». Але я й хотів, щоб роман вийшов українською, бо я знав, що так чи інакше російськомовний текст буде врешті-решт опублікований, але мені хотілося, щоб почули таки Донбас, про котрий я написав, на заході. Щоб бачили, що все ж таки не так все просто. Є люди там різні.

Анастасія Багаліка: Ви вже певно працюєте над чимось?

Володимир Рафєєнко: Так, я працюю над україномовним романом. І мені дуже подобається, я дуже невпевнений в собі в плані мови, бо моя рідна – російська. Можу натякнути, що це ліро-епічна поема про життя переселенця в Києві. 

Повну версію розмови слухайте у звуковому файлі  

 

Читайте також: Щоб вибратися з окупованих територій, героям потрібно померти, — письменник Рафєєнко про новий роман

Моє відкриття року – роман Довгі часи Володимира Рафєєнка – аналітикиня сайту Читомо