На фронті дві головні проблеми: зневіра та «аватари», - Леся Рой

Михаил Кукин: Мы послушали вашу песню «Звір». Как нам показалось, ваше творчество делится на два периода – довоенное и послевоенное.

Леся Рой: Так сталося, що все життя я цікавилася міфологією, і тому мої пісні в більшості випадків були таким музичним перекладанням якихось легенд, казок, української демонології. Але, починаючи з Майдану, я побачила навколо себе справжніх сучасних монстрів. Починаючи з дрібних бісів – «титушок» – і закінчуючи таким Мордором – Кремлем. То й муза теж змінила серп на кулемет. Чомусь поперли більше гостро соціальні пісні.

Ирина Ромалийская: Отсюда и название группы – «Телери»?

Леся Рой: Так. Ми на початку 90-х читали Толкієна. І «телері» – це останні ельфи. Я така дуже тендітна дівчина, а мої друзі – орки і гобліни – казали, що я – ельф.

Михаил Кукин: Яка з частин творчості вам до смаку?

Леся Рой: Звичайно, з мирного часу, тоді я була сама собою, а зараз це захисна реакція організму на війну. І це такий мій внесок у перемогу. Хоч малесенький, хоч на краплиночку. Коли я співаю соціальні пісні, а вони сатиричні, то, кажуть військові, що їм це допомагає.

Леся Рой: Приємно, що Путін казав, що «ЛЮБЭ» – його улюблена група, і я, коли цю пісню співаю, уявляю себе Расторгуєвим. У цьому полягає плюс творчої особистості, що можна перетворюватися хоч на крокодила Гену, який співає «Пусть бегут неуклюже».

Михаил Кукин: Вы поете перед бойцами АТО?

Леся Рой: Мені спокійніше на фронті. Чим ближче до лінії зіткнення, тим мені легше на душі. Я працюю в столиці в музичній школі, тому, коли в мене канікули, я вибираюся в зону АТО. Мій чоловік був призваний, він також у гурті грає, крім того, нашого барабанника також призвали. Тож, в АТО я їжджу або одна, або з кимось із музикантів.

Михаил Кукин: Ось я намагався вас покликати до нашої студії ще в січні, але нам сказали, що ви в Маріуполі.

Леся Рой: Ми ще в кінці грудня виїхали до військових частин навколо Маріуполя. Були в селищі Гранітне, здається. Там, де тече річка. І з одного боку ми, а з іншого – сепаратисти. Там злякався дехто. Просили, щоб ми голосно не співали, бо сепаратисти почують і почнуть стріляти.

Ирина Ромалийская: А муж сейчас на фронте?

Леся Рой: Так. Він зараз біля Артемівська. І тому я після Маріуполя, одразу поїхала туди, вітати його з днем народження. 

Пісню “Бункер” я виконую весь час. Вона показує, що для когось щастя в тому, щоб ізолюватися від навколишньої дійсності й сидіти в своєму затишному металопластиковому бункері. А історія створення пісні цікава. Бо я її написала, коли ми поставили років 12 тому металопластикові вікна. Якось вікно було відчинено, і вночі ми почули, як билися п’яниці, лаялися, верещали: «Ой, мені зламали ногу. Викличте «швидку». І я «швидку» викликала, а потім сиджу й думаю, що було б вікно зачинене, я б його не почула.

Михаил Кукин: Сейчас, наверное, не так легко в бункер спрятаться.

Леся Рой: Дуже просто. Чим страшніша дійсність, тим більша кількість людей ховається. Ця ж війна почалася не відразу, поступово. Коли прийшов до влади Янукович, коли почалися переслідування атеїстів, я відвідувала акції незгодних і виступала там. Співала народні пісні та героїчні. Ми жартували, що Лук’янівське СІЗО – це улюблений майданчик, бо там слухачі ніколи не йдуть посередині концерту, вони просто не можуть.

І коли почався Майдан, так сталося, що ми виступали в ніч там перед першим побиттям, наприкінці листопада. Ми поїхали туди на останньому метро десь опівночі, а події розпочалися вже пізніше. І коли там поставили сцену, ми також там виступали. Було кілька днів, коли вже втік Янукович, але ще не віджали Крим, і в мене така депресія була. Здавалося б, ми перемогли. А все рівно якось на серці тяжко. А потім забрали Крим, почалася війна на Донбасі, і знову на мене навалилося навантаження.

Михаил Кукин: Википедия пишет, что вы коллектив, который создан в 1998 году в Переяславе-Хмельницком.

Леся Рой: Це правда. Бо я жила з 1989-2004 у Переяславі-Хмельницькому. І як-то кажуть, найширша музична діяльність у колективів зазвичай у студентські роки. І в мене так само вийшло. Я з друзями почала писати пісні, захотіла їх прикрасити – грати гуртом. А потім перебралася в Київ, тут уже новий склад набирали. Із першого складу лише флейтист залишився. Це Вова Шолохов. Він у нас такий перекати-поле.

Ирина Ромалийская: Вы ездите в Донецкую и Луганскую область и чем там занимаетесь?

Леся Рой: Я взагалі вчителька. Це, справді, на другому місці після власне моєї музичної діяльності. Тому, крім виступів перед військовими або на площах у звільнених містах, у нас був проект – ми вчили дітей робити музику. Така програма діяла в 15 містах.

Михаил Кукин: Как дети реагировали на ваш проект?

Леся Рой: Коли мені про Донбас кажуть, що там ватніки залишилися, я спокійно відповідаю: «Нічого. Ми вкрадемо їх дітей». Взагалі, дуже класно, що в дітей є інтернет. Старшокласники багато розповідають, що є батьки – ватніки або зациклені на стабільності, тобто ті, кому все рівно бути під Росією чи Україною, головне –  щоб зарплату платили. Так ось діти мають свої думки. Вони зізнаються: «Ми промовчимо, покиваємо, щоб не сваритися, але ми ж знаємо, як насправді все». Вони спілкуються з людьми з різних міст, у них більше інформації. Тож за дітей я більше спокійна.

Михаил Кукин: Все последнее ваше творчество – это перепевки русских песен?

Леся Рой: Не зовсім так. Є багато пісень з нашого боку барикад. Їх,звичайно, менше, і вони такі депресивні. Я їх співатиму вже після війні. Роби, що мусиш, а там буде, що буде.

Ирина Ромалийская: Чего не хватает воинам в зоне АТО?

Леся Рой: Особисто мені не подобається пияцтво. А так не вистачає їм віри в те, що все ж таки хтось щось робить в тилу. Тобто віри в командування. Зараз, звісно, краща ситуація. До речі, є в мене пісенька про головну проблему АТО. Щойно написана і ніде не виконувала її ще.

Леся Рой: Дві головні проблеми – пияцтво і зневіра. Але це вже пов’язано. Одні п’ють, а інші спостерігають за цими «аватарчиками» і також зневірюються. І в мене особисті рахунки з «аватарами». Я через одного отримала поранення. Тож я буду пресувати пияцтво всюди, де побачу.

Я думаю, ми все ж таки переможемо, бо немає іншої ради.