Нам це потрібно! — жителі Донбасу про українське кіно

Співробітниця агентства з питань кіно Олена Чередниченко розповідає про поїздки на Донбас і реакцію на кіно українською мовою. 

Лариса Денисенко: Яке ви возили кіно дітям з Донеччини і Луганщини?

Олена Чередниченко: У минулому році я починала їздити сама у відрядження. Це була моя ініціатива поїхати туди, на Донбас. Мене цікавили прифронтові міста, хотіла показувати там українське кіно. Від самого початку я вирішила, що метою має бути саме дитяча аудиторія. Першим пунктом призначення був Слов’янськ. У липні минулого року я робила покази в Слов’янську, Краматорську і Попасній. Тоді зі мною поїхала ще наша молода режисерка, яка привезла свій фільм на дорослу аудиторію. Вона показувала його в Краматорську.

Я везу фільми, зняті за підтримки Держкіно. Анімаційний фільм «Бабай» я показала в центрі для переселенців, і потім в Попасній показувала фільм для підліткової аудиторії «Трубач».

Коли я їхала вперше, звісно, мене цікавило, яка буде реакція на українську мову. Ніяких кордонів сприйняття у дітей немає: що російська мова, що українська. Якщо те, що відбувається на екрані, їм цікаве, немає значення, якою мовою фільм. Тим більше, що там багато українських шкіл.

Лариса Денисенко: А як батьки сприймали?

Олена Чередниченко: В Попасній дітей допомагала зібрати церква. Батьки знали, що дітям показуватимуть український фильм. Не було ні питань, ні обурень.

Коли я їхала вдруге, у вересні, взяла відпустку і поїхала на місяць, вже почалися запити на ці фільми. Коли їхала в потязі, зі мною було подружжя зі Слов’янська. Я їм розповіла, чого я їду. Чоловік мав кафе та магазин на Словкурорті. Вони сказали: «Это так нужно! У нас этого никто не делает. Давайте это организуем в моем кафе. Я соберу детей с разных школ». З розмови з цією родиною, я зрозуміла, що вони ходили на референдум, але після 3-х місяців окупації, змінили свою думку. Чоловік нічого прямо не казав, але з того, що він говорив, я зрозуміла, як відбувається ця трансформація, коли людина розуміє, що її Батьківщина — Україна.

Анастасія Багаліка: Розкажіть, як діти реагували на фільми.

Олена Чередниченко: Я показувала анімаційний фільм «Бабай» і два дитячих художніх фільми «Іван Сила» і «Трубач». Такої зацікавленості у цих фільмах я тут не бачила. Діти дивилися, не рухаючись. Таке враження, що дитина розчиняється в екрані. Потім ми обговорювали. Там такі розумні, красиві і виховані діти. Вони хором казали «спасибо!».

Директорка однієї школи питає: «А у вас є ще щось для підлітків? Тому що не всі старшокласники змогли приїхати». Я кажу: «Іще є «Гамер» Сенцова. Вона каже: «Давайте «Гамера». Нам это нужно». Я збиралася розповісти про Олега Сенцова. Питаю у директорки: «Мы говорим, что Россия — страна-агрессор?» Вона відповіла: «Да, конечно. Мы рассказываем им об этом». Я была в футболке с Олегом Сенцовым. Один мальчик спросил: «Где Вы взяли такую футболку? А можно с вами сфотографироваться?»

Я робила інтерв’ю із заступником мера Попасної. Вона сказала: «Давайте показывать фильмы на городском уровне. Нам это надо».

Жителі Донеччини та Луганщини зможуть побачити українське кіно в новому проекті «Жовтий автобус», спрямованому на допомогу дітям. Держкіно робить його спільно з громадською огранізацією «HERO.UA»