Рідна хата Василя Стуса вистояла під обстрілами поблизу ДАП

Марія Стус з родиною переїхала в Київ, коли почали найзапекліші бої під Донецьким аеропортом. Рідні Стуса жили за 5 км від ДАП.

Ірина Славінська: Ваша рідна хата знаходиться неподалік від Донецького аеропорту.

Марія Стус: Кілометрів 5. І десь 5 кілометрів від Пісок.

Ірина Славінська: В якому стані? Вона встояла?

Марія Стус: Хата встояла, де жив Василь. А моя хата, я живу 4 вулиці від них, у мене було вибито вікна. Навіть всіх не поставляли. Поруч з нами впали на кухню, а нам — осколками.

Тетяна Трощинська: Всі події, які відбувалися в Донецькому аеропорту, ви фактично чули.

Марія Стус: Чула і бачила. Я погано бачу, але коли почалося, таке страхіття, такі постріли були… Ми виїжджали в село. Колись давно купили хатинку, дачу, під Новогродівкою. Там якось було тихо. Ми трошечки відвикли від цього страждання. Коли приїхали назад, бо треба ж довідуватись до хати, летіли над головою. Мені здавалося, що навіть кришу знесе. Летіли якісь довжелезні бомби, взривалися. Через одну вулицю від мене стояв блокпост «ДНРовців». Недалеко терикон, на ньому вони ховалися, чи звідти стрілялися. Перестрілка з усіх боків, і зараз іде.

Тетяна Трощинська: Хто залишився там?

Марія Стус: Залишилася моя донька з чоловіком.

Тетяна Трощинська: А ви поїхали з внучкою до Києва?

Марія Стус: Спочатку одна внучка приїхала, потім друга. Ми в Києві мешкаємо. По-перше, менша внучка чекала дитину, ми дуже боялися, що постріли і страхіття не позначились на дитині. Вони вирішили поїхати на дачу, але ж зимою наша хата не пригодна. Хата стара. Топиш — все рівно холодно, страшно. Ми мали, куди поїхати, бо тут родичі. Вона спочатку приїхала з чоловіком і старшою дівчинкою. Жили у Оксани (першої дружини Дмитра Стуса, сина Василя Стуса, — ред.). А зараз ми знімаємо квартиру на Березняках. Скільки ми будемо там жити, не знаю. Може, знов прийдеться шукати, але вертатися туди нам поки не можна. Ми дуже потерпаємо, що в нас немає квартири. Все-таки там моя хата пустує. Продати її зараз не можна, бо там її ніхто не візьме. Дуже велика проблема. Одна внучка знімає квартиру, друга внучка. Квартири дуже дорогі.

Тетяна Трощинська: Ви не зверталися за допомогою, можливо, до київської влади?

Марія Стус: Зверталися до Кличка. Сказав, що немає. Зверталися письменники до Порошенка. Правда, коли ми зверталися до Кличка, вони запропонували якусь хатинку в селі. Але нам з малими дітьми жити в будиночку, де немає ніяких зручностей. Мені вони пропонували будинок для престарілих.

Ірина Славінська: Я згадую, що для родини Стуса це не перший переїзд. Треба, мабуть, згадати, що на Донеччину ще 30-і роки переїхала родина. Як це сталося? Як на Донеччині опинилися Стуси?

Марія Стус: Ще в 1939 році. У батьків моїх було четверо дітей. Пелагея, Ваня. Вони дуже гарно вчилися. А батькам в Рахнівці було дуже незатишно. Все забирали в них: було хазяйство, коні, корови. Все це забирали. Вони будували нову хату — навіть підлогу зірвали. А батько сказав: тікай, бо можуть забрати на північ. Він поїхав в Керч, мама залишилась з двома дітьми, а потім і їй сказали — тікай, вона поїхала до батька, а дітей залишила в мами. Коли це трошки перекрутилося, стало легше, батько почав підіймати хазяйство, але все одно там було недобре. Приїхав якийсь чоловік з Донеччини, запропонував батьку, щоб він їхав в Донецьк. Батько хотів їхати в місто, щоб вчилися діти, бо дуже гарно всі тягнулися до науки. Приїхав батько, потім мама. А нас з Василем забрали в 41 році.  

І почалась війна. А батько працював на воєнному заводі. Їх на фронт зразу не забирали. А потім їх відправляли на Урал, бо завод переїжджав. Але батько заразу не пішов в перших рядах. Потім сказав, що сім’ю не залишить, і довелось йому самому залишитися в Донецьку. Ми дуже бідували, бо він ніде не працював, роботи не було. Жили за те, що він їздив по селах, віддавав, що було, привозив продукти. Я пам’ятаю, що його дуже довго не було – два чи три тижні. Потім мама пішла до якоїсь жінки, яка гадала, а та сказала, що чоловіка немає вже на світі. А ми жили в будинку, як барак. Василь дивиться в вікно і каже: «Татько приїхав». Пам’ятаю такі випадки. Пам’ятаю свого старшого братика. Ванєчка. Він загинув – йому було всього 14 років. Найкраще в нас вчилася старша сестра і Василь. Ванєчка – хорошися. А я вже так…

Тетяна Трощинська: Для воєнних і післявоєнних років мало значення, як вчитися?

Марія Стус: Звичайно. Чому я гірше всіх вчилася, думаю, тому що пішла в 44 році, після війни. Книжок не було. Тато він дуже хотів, щоб ми вчилися, шукав книжки. Я пішла в перший клас. Мені буквар зробили аж в травні, коли перший клас закінчився. А у Василь на рік після мене вчився в нього були вже всі книжки.

Ірина Славінська: Якщо говорити про писання, мені здається, в житті письменника дуже важливий момент, коли людина стає письменником. Давайте трохи згадаємо це. Як родина сприйняла творчість Василя, як ви це пригадуєте?

Марія Стус: Була в нього мрія писати. Тоді були жіночі і чоловічі школи. В нього була класна керівниця — дружина начальника шахти. Він був редактором газети. Він випускав газети. Він писав, а хлопець Галкін Миколай гарно малював. У них були такі гарні газети. Вже тоді Василь писав статті віршами. Саме головне — вже тоді, мала дитина, не боявся писати сміливо. З ним вчився хлопчик, син директора їхньої школи, він дуже погано вчився. Василь про нього писав: «А у Лени неприятность — опять двойку получил, потому что он сегодня химию не выучил, и немецкий язык знает он узко, потому что привык говорить по-русски». Але мені так було дивно. Дитина не побоялася.

Тетяна Трощинська: Про долю Василя Стуса ми говорили неодноразово. Він був дисидентом, правозахисником. І ця загибель в таборах… очевидно, що в радянські часи про це не говорилось. Як це позначалось на родині?

Марія Стус: Мого батька, маму дуже поважали завжди сусіди. Тоді ми жили на квартирі, в 46 році батько побудував хату. Коли Василя забрали в 72 році в січні, приходе його товариш, він вже почув. Я прихожу в школу, відпрацювала, думаю: щось не те, чого це він рано прийшов не після роботи. Було дуже страшно. Я подзвонила на роботу йому, спитала, що з Василем. А мені кажуть: я не можу сказати. Дружина теж не відповідає. Я приїхала в Київ, мені сказали, що таке горе. Я думала, що люди проти нас будуть. А тоді ще в газеті була велика стаття проти Василя, що він вважає себе поетом, що розмовляє на українській мові. Ніхто нічого нам не сказав. Тільки між собою. Але нічого поганого.