Відомий начмед Айболіт пише книгу-спогади про Іловайські битви

Всеволод Стеблюк, учасник Іловайського котла, колишній начмед батальйону «Миротворець», доктор медичних наук, заступник начальника Української медичної академії, розповідає про свою книгу-спогад про Іловайські битви та значення цих подій для України.

Ірина Сампан: Про ці битви, на жаль, недостатньо знають і пам’ятають, недостатньо пам’ятників, якихось інформаційних кампаній, як ви вважаєте?  

Всеволод Стеблюк: Вся історія цієї війни заслуговує на те, щоб про неї знали і пам’ятали, тому що ми врешті-решт маємо на чомусь вчитися. Ми пам’ятаємо ці трагедії, коли збивали літаки, коли на марші під Волновахою загинула велика кількість людей. Все це заслуговує на пам’ять, перш за все, щоб вчитися і бути мудрішими, щоб це не повторювалось.  

Наталя Соколенко: Як ця пам’ять має функціонувати у суспільстві?

Всеволод Стеблюк: Мені взагалі подобається підхід до вшанування військовослужбовців у США. Ми нещодавно повернулися із Вашингтону, де був марафон морської піхоти. Вперше були запрошені українські спортсмени з числа тих, хто отримали поранення в АТО. 

Там навіть інше ставлення до військових. Ти ідеш у формі іноземної держави, до тебе підходять люди і кажуть: «Сер, дякуємо за вашу службу». У них з дитинства виховується повага до захисника Вітчизни, останні майже 150 років у них на території війни не було, але вони свято вірять, що їх солдати захищають саме Америку якимось упереджуючими діями.

Що вже казати про нас, коли ми у своїй країні маємо різні полюси відношення до цієї війни. Нам потрібно створювати пам’ятники, нам потрібна героїзація, фільми, книжки, концерти, вистави. По-перше, це можливість самореалізуватися тим людям, які дотичні до цього. По-друге, це потрібно, для того щоб це могли зрозуміти люди, яких це не торкнулося безпосередньо. Потрібна різноплановість, щоб вони могли оцінити ситуацію з різних сторін. Коли є достатньо джерел, тоді формується якесь своє уявлення.

Ірина Сампан: Ви теж пишете книжку, центральною подією якої є Іловайський котел. Розкажіть про неї. Ви дуже довго її писали, зрештою, багато хто просив вас її написати, але ви все думали.

Всеволод Стеблюк: Я думав, тому що потрібен певний час, щоб ці події можна було оцінити тверезо. Також потрібно було подивитися на сприйняття суспільством цієї війни. Зараз такі можливості медійного простору, що будь-хто у Facebook може бути Сонею Кошкіною і Юрою Бутусовим, письменником, і взагалі, ким завгодно. Для графоманів настали золоті часи: напишеш і чекаєш, скільки поставлять лайків. Напевно, цим грішать всі, хто залежний від соцмереж. Я залежний, тому що я не можу без інформації. Але мені більш важливі коментарі.

Ідея книги виношувалась давно. Перші замальовки з’явилися після того, як я повернувся в коротку відпустку із Слов’янська. Я тоді вперше написав у Facebook, де виклав свої замальовки по Слов’янському періоду, які називалися «Війна — це…».

Там я написав, що війна — це коли місцеві собаки радіють тобі більше, ніж місцеві жителі. Це, власне, був третій день звільнення Слов’янська. Це коли ти вже не можеш їсти макарони, а кухар каже: «У нас сьогодні середземноморська кухня — кілька в томаті з макаронами». І ще багато таких кумедних і водночас трагічних подій. Це все вклалося в короткі есе.

Дійсно мене просили написати цю книгу. У прийнятті рішення писати, для мене зіграли дві речі. По-перше, я хочу донести своє бачення та відчуття як безпосереднього учасника тих подій стосовно тих хлопців, яких вже немає. Тобто, перш за все, це пам’ять про моїх друзів.

«Миротворець» серед всіх батальйонів МВС, які були в Іловайську, поніс менше всіх втрат, тому що були більш-менш підготовлені солдати, але ж кожне життя унікальне.

Друга причина — завжди чекаєш якогось поштовху. Я їхав у купе з Чонгару з Рефатом Чубаровим і Валерієм Логвіновим. Рефат Чубаров цікавився всім, він сказав, що мої короткі есе, як автоматна черга, і я маю їх записати. Тому я подумав, чому б і ні, і розпочав роботу.   

Ірина Сампан: Ще ви називаєте ці есе «Записками ПТСРнутого».

Всеволод Стеблюк: Так, я завжди трохи саркастично ставлюсь до своїх талантів. Така назва тому, що всіх нас торкнувся цей посттравматичний стресовий розлад. Я довго не вірив, що він існує, але, коли через півтора року мене дійсно накрило, відчув все на собі.

Писати і розповідати про події, які хвилюють, це один із способів психотерапії. Я раджу писати всім, хто має потребу розказати.

Ірина Сампан: Наскільки посттравматичний синдром заважає чи допомагає жити зараз особисто вам?

Всеволод Стеблюк: Я впорався з ним, тим паче, що я лікар і мав певний досвід.

Як лікар я можу стверджувати, що, коли є серйозні прояви посттравматичного стресового розладу, без лікаря-психіатра і медикаментозної терапії не обійтися.

Зараз зросла кількість тих, хто розуміє це. Центр травмотерапії «Повернення», який займається реадаптацією, психологічною реабілітацією, АТОшників, спільно з нами, Українсько-військовою медичною академією, проводили дослідження по медико-психологічних наслідках контузії. Результати показали, що готовність до співпраці з психотерапевтом на сьогодні — 69%. Це надзвичайно високий показник, бо ще в минулому році він сягав лише до 30%.

Ірина Сампан: Скільки ще ви плануєте писати, і чи буде друкована версія?

Всеволод Стеблюк: Безумовно. Вже є багато пропозицій від видавців. В травні мені буде 50 років, я якраз хотів би до ювілею завершити цю роботу.