Як живе непідконтрольний Донецьк? Особисті враження журналістки

Про свої враження від поїздки до непідконтрольного Донецька розповідає журналістка «Громадського радіо» Ірина Сампан.

Тетяна Курманова: Навіщо ти туди поїхала?

Ірина Сампан: Це територія України. Українські журналісти мають право там працювати. Це була ознайомча поїздка. Я не отримувала акредитацію від жодних «міністерств інформації». Я не знімала і не описувала військові об’єкти. Я дізнавалася, чим живе Донецьк.

Вікторія Єрмолаєва: Що ти побачила?

Ірина Сампан: Як я заїхала, різали очі прапори, триколори, дуже багато цієї атрибутики на кожному кроці, є кіоски з магнітиками з Володимиром Путіним, із Захарченком. Привернули увагу білборди з привітаннями з Новим роком. Є білборди з написами «Донецк сам решает свою судьбу». Це цитата Захарченка. Це минулося на третій день. Потім я перестала це помічати.

Я обмежила себе інформаційно. Я не читала українські газети, інтернет-видання. Репортаж з фотографіями я завтра вранці опублікую на сайті «Громадського радіо».

У мене було 52 канали. Я їх дивилася щодня. Телеканали «Оплот», «Новороссия-ТВ», «Юніон», «Первый республиканский» подають місцеві новини. Верстка новин — теж цікава штука. Першими показують обстріли. «Украинские каратели выпустили по местным жителям Донбасса» до 1 000-2 000 снарядів з «Точок-У». Якщо тією кількістю обстрілів з «Точок-У» обстрілювати Донецьк, його б уже не було.

Наступний сюжет — соціальний. Найбільш виграшний варіант — бабуся, якій зруйнували будинок. Згадується, що це робить українська армія.

Потім порівнюється ситуація в Україні і ситуація в «молодій республіці». Це дуже смішно. Береться погана новина з України і гіперболізується. Подається також якась історія чемпіона з «ДНР», який поїхав в Росію, або матеріал про виконання якогось плану.

Тетяна Курманова: Ти спілкувалася зі звичайними людьми?

Ірина Сампан: Так, це і було метою моєї поїздки. Я для себе виділила кілька категорій людей:

• фанатики, які вірять в цю республіку, вони люблять Захарченка, вони щирі, хоч і з різних причин;
• люди, які обрали позицію нейтральності, яких найбільше; вони готові жити під будь-яким прапором;
• бізнесмени, які там народилися; їм байдуже, кому платити.

Тетяна Курманова: Ти була в Донецьку, коли вбили Гіві. Як люди сприймали цю подію?

Ірина Сампан: Так. На місцевому телебаченні до обіду були про нього ролики, сюжети, були версії про те, що замовником є Зорян Шкіряк. Я вважаю, що таке завдання було поставлене зверху. Після обіду з’явилися годинні фільми про Гіві. Це було дуже швидко організовано. На наступний день після похорону по всьому місту висіли білборди з його фото і написами «Помним. Любим. Скорбим».

Я цілий день їздила містом і намагалася знайти в очах людей страх за своїх лідерів, але я цього не побачила. Тільки один раз я помітила жінку, яка говорила по телефону комусь: «Ты слышала, что у нас случилось?».

Проукраїнських жителів Донецька не так багато. Мене чекали деякі проукраїнські люди. Вони мені окреслили певне коло. Якби я їх шукала самостійно, я б їх не знайшла. Ці люди знають, де катували людей, де ще катують, де теоретично можна знайти полонених.

Там є українські товари — цукерки, молоко, м’ясо. Їх відсотків 45. Місцеве населення не відчуває блокади. Жителі Донецька вважають, що ідея блокади безрезультативна, вони не вірять в радикальну політичну волю української влади, не вірять, що можна повністю заблокувати постачання українських товарів на цю територію.

Вікторія Єрмолаєва: Чи досі є комендантська година?

Ірина Сампан: Вона ще є, триває з 23 до 5 ранку, але є цілодобові магазини. О 20 години припиняє ходити громадський транспорт. Після 23 години дуже важко викликати таксі. Нічні дискотеки і клуби працюють до 22 години, а починають працювати о 19.00. Але я бачила, як під домом гуляють пари після 23.