«Ми допомагаємо трьом дитячим будинкам у Донецьку», — волонтер Олександр Івашков

Волонтер Олександр Івашков і його колеги намагаються допомагати дитячим закладам, які залишилася на окупованій території. Олександр говорить, що зараз їх залишилося всього три – три дитячих будинки в Донецьку, які погоджуються приймати допомогу від українських волонтерів. “Усі, кому ми допомагали раніше – відмовилися. Кажуть, що їм нібито нічого не треба” – розповідає волонтер. На думку Олександра Івашкова, дитячі заклади по український бік лінії фронту мають проблеми з інструкціями, бюрократичними процедурами, документами і бажанням чиновників ці проблеми вирішувати. А на територіях, які контролюються бойовиками, є проблеми із забезпеченням, постачанням тепла, електрики і води, і також з тими самими бюрократичними процедурами.

Ведуча: В студії «Громадського радіо» зараз відбудеться розмова с Олександром Івашковим, головою волонтерського руху «Твій шлях», і ми поговоримо про дітей, які залишилася на Донбасі по обидві боки лінії фронту на прифронтових територіях. Це буде розмова про допомогу для цих дітей і про той стан, в якому знаходяться діти в середовище, в якому вони живуть, які існують найбільші небезпеки для їх перебування на лінії фронту і близько до лінії фронту. Олександре, доброго дня.

Івашков: Доброго дня.

Ведуча: Олександре, ми записуємо цю розмову напередодні Дня захисту дітей, і в принципі я хотіла б її почати саме с запитання про небезпеку для дітей у прифронтових територіях. Ми ж розуміємо, що найперше вони пов’язані с поновленням бойових дій. Але я так думаю, що існує певний блок проблем, які поза бойовими діями стаціонарними, але теж на них діти можуть наразитися.

Івашков: Так. В нас на жаль там існує комплекс проблем. Це, як ви казали, що невідомо, як далі будуть розвиватися події в зоні проведення антитерористичної операції, тому що все дуже непередбачувано. Сподівалися раніше, що буде все тихо, буде перемир’я, але такі коливання є, є різні неприємні чутки, що будуть щось здавати, що українська влада буде здавати ті чи інші міста, ті чи інші території Донецької та Луганської області. Але насправді я хочу сказати, що всі ті дати, які мені назвали ті чи інші люди, слава Богу, зараз не виправдовуються. Не здійснюються. І поки що виправдання тих жахливих чуток немає. Тому що насправді багато зараз є дітей, що продовжують знаходитися в зоні АТО. Але в таких більш спокійних містах, де зараз фактично немає бойових дій, які були. А от до того були вивезені безпосередньо звідтіля, де стріляло, гуркотіло, тобто з зони бойових дій. І вони тільки ось зараз починають своє мирне життя. Тільки зараз відвикають від всіх тих вибухів, від війни, можемо сказати. І дуже не хотілося би, щоб вони знову опинилися в тому жахітті, з якого вони втекли, можна так сказати.

Тому що, скажімо, маємо місто Красний Лиман. Там є Центр психологічної реабілітації дітей. Тобто це фактично дитячий будинок, притулок. І там є ряд дітей, котрі вивезені з зони бойових дій: з Горлівки, з Єнакієве. Періодично в таку теплу погоду чути гуркіт вибухів. Кажуть, що це навчання. Теоретично це так і є, але діти, котрі тільки відвикають від того, у них просто округляються оченята, і вони з жахом дивляться питають: «Що, знову все починається?» І там вже і вихователі, і вся адміністрація вже не може тут нічого подіяти. Просто дуже сподіваємося, що це колись все закінчиться, і що в нас буде мирна територія.

З приводу забезпечення нажаль є ряд проблем, елементарних іноді проблем, з якими стикаються дитячі будинки. Наприклад, є Луганський дитячий будинок номер два, який свого часу був евакуйований з Луганська. Діти, що вони були в Луганську, були евакуйовані до Харкова, але потім був вивезений весь заклад, адміністрація, і їм дали можливість в місті Северодонецьку відкрити новий заклад. Він так і називається «Луганський будинок дитини номер два». Тобто назва залишилася, адміністрація вся в Северодонецьку, і вони набрали нових дітей з Северодонецька, з інших територій поруч. І фактично їм дали приміщення, і фактично в тому приміщенні багато чого немає. Взагалі елементарного не було. Ні бойлерів, щоб можна було підігріти воду, ні кварцових ламп, щоб можна було знезаражувати приміщення. А діти – від народження до чотирьох років. Тобто ви розумієте, що таке, щоб в такому дитячому будинку не було знезаражуючих ламп. Що таке, наприклад, якщо взимку гаряча вода є, це нормально, добре, але у липні місяці у Северодонецьку вимикали опалення, і, відповідно, вимикалася гаряча вода. Тобто ситуація була така, що держава навіть й не думала забезпечувати будинок дитини цими бойлерами, щоби якось не зникала гаряча вода. Залишити дитячий будинок без гарячої води – це просто було злочинністю.

Ведуча: Олександр, від кого це залежить, від місцевої влади, від Міністерства соціальної політики? Від кого?

Івашков: Ну насправді, якщо мова йде про Будинки дитини, тобто де діти до чотирьох років, вони підпорядковуються Міністерству охорони здоров’я. Відповідно, що є там якийсь вплив місцевої влади, але в першу чергу вони користуються і бюджетом, який розподілятися в тому чи іншому шляху, і вони змушені користуватися тими грошима, тим кошторисом витрат, який в них розписаний. Якщо вони й змогли б щось зробити, щоб поставити ці бойлери, але з урахуванням того, що в нас розписані там ціни, наприклад, на початок року, а ціни на харчі, на продукти збільшувалися. Щоб діти не залишилися голодними, вони не можуть зменшувати раціон харчування. Але за рахунок цього, що використані були виділенні гроші, які вони фактично випростують на це харчування, то вони змушені брати с тих витрат, які тепер вони дозволити собі не можуть. З інших статей витрат. І фактично виходить так, що на багато яких речей в них просто не має грошей.

Ведуча: Наскільки я пам’ятаю, надходять періодично із самопроголошених республік історії про те, що такій-то Будинок дитини залишився без фінансування, і у зв’язку с тим працівники кидають свої робочі місця і просто йдуть. Я пам’ятаю, що, начебто зі слів бойовиків, така ситуація трапилися в Алчевську, де працівники залишили дитячий будинок просто з дітьми і самі зникли.

Івашков: Там, здається не будинок був, а притулок. В принципі, різниця не суть важлива. Чесно кажучи, що на даний час особливої інформації по Алчевську не маю. Знаю, що ті проблеми, які там були в тих чи інших закладах, – не в столицях, ні в Луганську, ні в Донецьку, тому що там все ж ситуація більш краща. Зараз, так чи інакше, вирішується за допомогою тих ж самих місцевих жителів. З більш неблагополучних міст, з тієї ж Луганської і Донецької області, підконтрольної сепаратистам, там й могли вивозити і в більш благополучні регіони и райони, це все було. Й допомагали, слава Богу, й місцеві жителі. Але ж були інші ситуації, коли спеціально не проводилася евакуація дитячих будинків. Просто ці дитячі будинки їм слугували як ширма для переховування складу боєприпасів тощо, боєкомплектів, які там були там розташовані біля будинків, чи в підвалах дитячих будинків. Але зараз ми, фактично, контактуємо з приводу допомоги. Єдине місце, яке в нас залишилось, це Донецьк, тому що, на жаль, луганські дитячі заклади не хочуть йти ні на які контакти…

Ведуча: Тобто вони відмовляються від контактів з українськими волонтерами?

Івашков: Взагалі. Вони чи бояться, чи щось, кажучи, що їм нічого не потрібно. І взагалі навіть не хочуть спілкуватися по телефону. І фактично за допомогою тих ж самих волонтерів, що знаходяться зараз в Донецьку… тобто Донецьк – зараз це єдине місто, якому ми намагаємося допомагати. Ну не місту, а закладам, що там зараз залишилися.

Ведуча: А чи багато там їх?

Івашков: Три. Фактично зараз залишилися три заклади, в яких є діти-сироти і діти, позбавлені батьківської опіки. Це школа інтернат, потім Дитячий будинок «Теремок» і Дитячий будинок, здається, «Антошка», так називається.

Ведуча: Я хотіла поставити таке більш теоретичне запитання. Чи в час війни ця ситуація з поповненням дитячих будинків за рахунок дітей, що так чи інакше опиняються чи не у рідних батьків або взагалі на вулиці, чи вона активізується насправді, чи війна ще не в тому стані, щоб це було таким масовим явищем?

Івашков: Так, зараз з приводу тої війни дуже багато ситуацій, коли дитина не має юридичного статусу дитини-сироти, тому що просто є батьки, але зараз вони просто не мають змоги потрапити до дитини, чи вони зараз залишилися на територіях, які контролюють бойовики. Тобто дуже багато різних ситуацій. І такі ситуації, що є живі батьки, але вони просто не в змозі фізично потрапити до дитини. Відповідно, знаючи, що батьки існують, тобто дитячий будинок не може робити ніяких кроків, щоб у дитини був офіційний статус сироти. Ми стикалися з тим, що люди бажають всиновити дітей саме з фронтових зон. Ми думаємо, кого можна дати. Там подивилися по списку – тих не можна і тих не можна. Когось тільки тому, що в них не має статусу, бо фактично залишаються якісь родичі.

Ведуча: Ця ситуація з статусами, вона характерна для всієї України, тому що досить невелика кількість дітей у дитячих будинках мають такі статуси. Та я хотіла б запитати, чи накладає війна якийсь свій додатковий відбиток на проблему зі статусами або документами у дітей?

Івашков: Ну звісно. Якщо, наприклад, була евакуація дітей. Скажімо так. У нас навіть елементарні речі… У нас зараз в Києві на лікуванні, перебуває на лікуванні дитина з Артемівська. Вона свого часу була евакуйована с Донецька в той же самий Артемівськ, Микита Коротконожко. І в грудні місяці йому зробили операцію на серці. Його привезли в Київ, де в дитячому кардіоцентрі, що при «ОХМАТДИТі», йому зробили операцію, потім інша операція. Ну, так чи інакше, він з грудня місяця перебуває у лікарні. Знайшли йому фактично і батьків, які фактично могли б його всиновити. Але з’явилися труднощі з документами, незважаючи на те, що в нього є офіційний юридичний статус сироти. Фактично діти з Артемівська були евакуйовані в Харків, але дитини серед них не було. То фактично Харків сказав, що в нас такої дитини немає. Тобто питання було в тому, у кого взагалі документи і хто має відповідати за цю дитину. Тобто навіть в елементарних ситуаціях із-за війни, із-за того, що виявилися якійсь там нестандартні ситуації, ми теж потрапляємо на якійсь там труднощі.

Ведуча: В чий компетенції визначитися з цими документальними питаннями й зобов’язати бути відповідальній одну сторону?

Івашков: Насправді, знаєте, у нас весь час була проблема в тому, що у нас взагалі в державних структурах є інструкція, відповідно якої вони мають діяти. І щоб хтось відійшов на крок від тої інструкції, ніхто не хоче цим займатися. Але у нас насправді зараз триває війна, і у нас зараз інструкції ті чи інші можуть не діяти. І треба вміти лавіювати між тими нормами тих же самих інструкцій і трошки інше підходити то тих чи інших речей. Коли у нас адміністративні заклади, державні посадовці не хочуть цього робити. Можна просто анульовувати інструкції, може, просто якось по-іншому підходити, якійсь там нормативні положення, все інше. Тому що, якщо триває війна, то в цих рамках, в цьому контексті не діє те, що було раніше, до війни, і так, як хотілось би, не діє, щоб воно діяло.

Ведуча: Олександр Івашков, голова волонтерського руху «Твій шлях» у студії «Громадського радіо» зараз, і я нагадаю, що ця розмова записана з нагоди Дня захисту дітей першого червня. Ми поговорили про проблеми, які існують у дитячих заходів у прифронтовій зоні і зокрема у тих закладів, яким допомагає волонтерських рух Олександра.

 

Анастасія Багаліка, програма Люди Донбасу для Громадського радіо.

 

Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.