Лежали у чергах під обстрілами, щоб набрати води — спогади маріупольців
У першому епізоді подкасту «Маріуполь. Зневоднення» авторка, журналістка Громадського радіо Ганна Прокопенко, з’ясовує з експертами та місцевими жителями, як змінилося водопостачання у Маріуполі після початку повномасштабної війни.
Російські бомбардування у лютому 2022 року залишили Маріуполь не лише без сотень тисяч жителів, безлічі будівель, без зв’язку. Тоді під обстрілами маріупольці залишились і без води.
Росіяни почали обстрілювати місто у перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого. Тоді у Маріуполі уже були перші загиблі. Але ще працювали крамниці, комунікації та була вода. У перші дні в магазинах були величезні черги — люди масово скуповували бутельовану воду.
Ще до війни більшість мешканців та мешканок Маріуполя не пили воду з-під крана — вони її кип’ятили чи купували бутельовану.
Вода у кранах була технічною, бо мала перевищення за показниками жорсткості. Але її завжди було вдосталь. Водопостачання у місті було цілодобовим.
Крім того, Маріуполь мав два джерела постачання води: основне — Сіверський Донець і резервне — Старокримське водосховище.
«У перші дні ситуація у Маріуполі здавалася контрольованою, вода у крані була…»
За кілька днів обстрілів міста більшість служб доставки води перестали працювати. А єдина фірма, яка ще розвозила воду, пропонувала дві дев’ятнадцятилітрових баклажки за 970 гривень. Ще через кілька днів купити питну воду у крамницях стало неможливо.
На вітринах магазинів, які ще працювали, залишились тільки дорогі солодощі та алкоголь.
Багато маріупольців до початку «килимових» бомбардувань не могли уявити масштаби руйнувань і складність ситуації. Тому особливих запасів ані продуктів, ані води не робили.
«Ми не запасалися водою заздалегідь. У перші дні ситуація у Маріуполі здавалася контрольованою, і відповідно, вода у крані була. Здавалось, що так буде постійно. Це було помилкою. Але у якийсь момент, за перших відключень світла, у Маріуполі ми трошки набрали води. Ми розуміли: якщо немає світла, то можуть перестати працювати й насосні станції. Коли дали світло, ми злили набрану воду.
Але, під час наступного відключення знову набрали якусь кількість води. Як виявилося надалі, — замалу. Це була десь третина ванни. І цього виявилось замало. Додатково ми купували питну воду у супермаркеті, але теж не сказати, щоб дуже багато. Буквально кілька 6-літрових баклажок. Коли стало очевидним, що водопровідної води немає і більше уже не буде, я зрозуміла, наскільки легковажно поставилися до цього питання», — розповідає Тетяна Жук, яка жила у центрі Маріуполя.
«Росіяни знали куди стріляють, і робили це цілеспрямовано. Хотіли заморити людей голодом та залишити без води»
2 березня централізоване водопостачання зникло у Маріуполі остаточно. Із відключенням електроенергії подача води стала неможливою в усіх районах міста, згадує маріуполець Роман Амелякін:
«Водопостачання зникло після того, як авіаударами були знищені об’єкти електромережі й у місті зникло світло. Разом із тим перестали працювати й насоси. І вода до нашого поверху просто не доходила. Ще на перших поверхах та у приватних будинках у людей була вода. Мати моєї дружини встигла набрати приблизно 100 літрів води у бак у приватному будинку, а ми вже нічого набрати не могли».
Коли через обстріли у місті зникло централізоване водопостачання, співробітники «Міськводоканалу» намагались підвозити воду до деяких районів, повідомили у міськраді на запит Громадського радіо:
«Щоденне споживання води маріупольцями до війни складало 80 кубометрів. Запастися такими обсягами було, звісно, нереально. Для забезпечення жителів водою після 2 березня ми використовували Малофонтанну свердловину. Звідти набирали воду та розвозили жителям в укриття, лікарні — допоки це було можливим. Наші машини їздили під обстрілами. З кожним днем ситуація ставала все більш небезпечною. До деяких районів просто не було можливості дістатися. Нерідко наші автомобілі просто потрапляли під обстріл і їхати вже не було на чому».
Крім того, маріупольський муніципалітет зробив стратегічний запас продовольства. Російська армія за «наводкою» колаборантів його знищила. А потім — і найбільші продовольчі магазини. Вони знали куди стріляють, і робили це цілеспрямовано. Хотіли заморити людей голодом та залишити без води.
Читайте також: «Мрії дітей міста Марії»: діти з Маріуполя знімуть фільм спільно з українськими режисерами
«Найчастіше люди помирали, коли йшли шукати воду й потрапляли під обстріли»
До джерела на Малофонтанній за водою ходили й жителі найближчих вулиць, згадує Тетяна Жук:
«Доволі швидко люди дізнались про те, що на спуску з вулиці Фонтанної, десь там, у старому місті, є якесь джерело, із якого можна брати питну воду. Я спочатку не дуже довіряла цьому, але потім звернула увагу, що у Маріуполі комунальники також звідти беруть воду, і ситуація була така, що не дуже можна було перебирати водою. Якось ми спустились на цю вулицю Фонтанну, знайти це джерело. Дійсно, туди йшло багато людей, це було просто як місце сили для всіх місцевих жителів цього району. І вода була нормальна. Вона була прозора, на смак була трохи солонувата. Я думаю, на це вплинула близькість до моря. Після кип’ятіння вода була абсолютна підхожою для вживання. Знову ж таки, вибору у нас особливо не було».
Таких джерел у місті було кілька. І люди часто ризикували життям, аби дістати принаймні кілька літрів. Вони стояли у чергах біля джерел навіть під обстрілами. Точніше, під обстрілами люди лягали. Це була черга, де люди лежать. Вони не йдуть у сховища, бо бояться пропустити свою чергу. Жителі приватного сектору також почали відкривати колодязі, аби набрати води могли всі, хто потребує, згадує Роман Амелякін:
«Ті джерела, які ми знайшли у цей час, одне було біля мосту на Правому березі, друге — унизу вулиці Кронштадтської, інше було на Набережній біля пірса, біля кафе «Оба-на», і ще ми знайшли джерело на Черьомушках біля «Лелек» на селищі Моряків. Поруч із будинком, де ми мешкали, у сусідів був колодязь на приватній території. Спочатку вони не пускали до нього. Але за 3-4 дні я вже бачив, що люди туди ходять, набирають воду у них — вишиковувалися черги, вони ділилися водою».
Люди помирали «через воду»: не лише тому, що її не вистачало, й організм повністю зневоднювався; не лише через те, що вона мала у собі безліч небезпечних інфекцій. Найчастіше люди помирали через воду, коли йшли її шукати й потрапляли під обстріли, розповідає дитячий хірург Олександр Мартинцов. Він працював у Маріупольському територіальному медичному об’єднанні здоров’я дитини та жінки у центрі міста.
Там Олександр оперував поранених до середини квітня, навіть після того, як на пологовий у тамтешньому лікарняному містечку скинули авіабомбу. Чоловік розповідає, що більшість пацієнтів, особливо у березні, виходили з укриттів на вулиці у пошуках води.
«До нас привозили цивільних. А їх коли поранило? Коли вони виходили за водою. Бо води не було, а жити без води неможливо. І вони виходили (шукати воду — ред.), аби їжу приготувати, аби нагодувати дітей», — говорить Олександр Мартинцов.
Води не вистачало навіть на мінімальне втамування спраги
Люди приходили до лікарні з надією дістати тут трохи води. Втім, медикам було складно ділитись нею, адже вона була потрібна пораненим. Та й самі лікарі не пили достатньо.
«У місті води не було. До лікарні «Міськводоканал» привіз пластикову бочку на півтори тонни води. Вони встановили її у нас у корпусі біля сходів. Наказали економити, бо, зрозуміло, у місті ж немає. Ситуація була дуже важка. Люди йшли, хоч і розуміли, що у нас поранені, і нам вода потрібна. Без води ми не могли працювати. Люди просили хоча б трохи води, бо знали, що у лікарні вона є. Нам доводилось відмовляти, ми говорили: «Ми ж у поранених забираємо, якщо закінчиться, для поранених води вже не буде. Ви ж не поранені, ви можете піти десь пошукати колодязь». Люди із розумінням ставилися. Ніхто не сварився. У нас же все розписано. Тільки для операційної та для поранених», — згадує дитячий хірург.
Утім, воду комунальники мали можливість довезти не в усі райони півмільйонного міста, яке за площею більше, ніж Львів. Обстріли були надто щільними. До прикладу, Лівобережний район став відрізаним від решти міста у перші дні вторгнення. Пальне закінчувалося, так само як і вода. Маріупольці намагалися допомагати одне одному з пошуками води. Роман Амелякін згадує, як одного разу вдалося набрати трохи води й для сусідів.
«Саме воду по сховищах ми не розвозили, бо чистої її було ніде взяти. Але у нас був невеликий запас пального і ми пересувалися на автівці. Ми приїхали додому, де жили, зібрали у людей всі ємності для води, поїхали на одне з джерел і набрали їм повну машину, — в усе, що мали», — говорить Роман.
Попри те, що люди, як могли, намагалися знаходити воду, бодай й сумнівної якості, її все одно не вистачало. Навіть на мінімальне втамування спраги.
8 березня президент Володимир Зеленський у своєму зверненні повідомив про смерть 6-річної дівчинки у Маріуполі від зневоднення. Мати 6-річної Тані загинула, а дівчинка померла під завалами будинку, бо їй не було чого пити.
«Маріуполь — мирне та працьовите місто без будь-якої злоби. Його оточили, заблокували, спеціально виснажують, спеціально катують. Спеціально заблокували зв’язок, підвезення їжі та води, відключають електрику. У Маріуполі вперше за десятки років, вперше, мабуть, з часів вторгнення нацистів, від зневоднення померла дитинка. Від зневоднення померла дитина у 2022 році», — сказав Володимир Зеленський.
Такий випадок, на жаль, був не один. За різними оцінками, від початку повномасштабного вторгнення Росії у Маріуполі загинули понад 100 тисяч людей. Неможливо точно встановити, скільки маріупольців загинули від поранень, а скільки померли від нестачі ліків, їжі, чи найжахливіше — води. Зокрема, майже ніхто не рахував кількість важкохворих, лежачих містян, які не могли вижити у тих страшних умовах Маріуполя 2022 року.
У наступних випусках йтиметься про те, якої якості була вода, яку маріупольцям доводилось пити, які проблеми зі здоров’ям вона могла спричинити, та коли у місті можна буде відновити безпечне водопостачання.
This publication has been created within the framework of «Strengthening disaster risk mitigation in conflict affected areas of Ukraine» project implemented by ACTED, IMPACT Initiatives and Right to Protection with the support of Switzerland.
Цю публікацію було підготовлено в межах проєкту «Зниження ризиків стихійних лих у постраждалих від конфлікту районах України», що імплементується ACTED, Ініціативами IMPACT та БФ «Право на захист» за підтримки Швейцарії.
This publication has been produced with the support of Switzerland. The contents of this publication are the sole responsibility of contractor and do not necessarily reflect the views of the donor.
Ця стаття була створена за підтримки Швейцарії. Відповідальність за зміст цієї публікації несе виключно авторський колектив. Думка авторів не обов’язково відображає погляди донора.
Повністю подкаст слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
