Візуал із фото Оксани Кашинцевої. Зверху логотипи Громадського радіо та цифрової платформи «Додому».
Оксана Кашинцева: У мене історія вимушеного виїзду з України. Я попередньо мала великий досвід співпраці з різними університетами у світі — мала міжнародні проєкти, викладала, проводила дослідження — для мене цей шлях не був новим. Однак я не планувала виїжджати.
Напередодні повномасштабного вторгнення я була у відпустці і поверталася до України: 24-25 лютого ми летіли додому. Найболючіший момент для мене особисто — залишити доньку поза Україною, адже на той момент ми вже розуміли, що тут відбувається. Ми переживали за неї. 26 лютого ми з чоловіком вже були в Україні.
Я зовсім не планувала виїжджати. Я бачила себе тут. Однак оскільки я належу до наукової викладацької школи, міжнародна спільнота стрімко відреагувала і простягнула руку. Тоді я це розглядала не стільки як можливість виїхати з-під бомбардувань, скільки абсолютно неочікуваний фантастичний досвід і можливість попрацювати за кордоном.
Мені прийшло запрошення від університету Цюріха на однорічний проєкт Scholars at Risk, який потім Швейцарська академія наук мені продовжила ще на рік. Я як юристка долучилася до міжнародного проєкту, що стосувався репродуктивної медицини у розрізі прав людини.
Я поїхала під тиском сім’ї, бо донька залишилася за кордоном. У неї ситуація була більш невизначена, на той момент вона була студенткою. На мене тиснули, щоб я виїхала з України, аби бути ближче до доньки, стати там для неї опорою, тому що мій фах і проєкт, який мені запропонували, давав точку безпеки і для нашої доньки.
Я лічила дні і зовсім не збиралася перепродовжувати ще на рік, однак це був надзвичайно цікавий професійний експіріенс. Більше того, я спостерігала прекрасне ставлення до українців, відчувала себе дуже впевнено в проєкті як професіоналка, адже наша юридична школа прекрасно вписується в європейський контекст. Після Швейцарії у мене був досвід дослідницької роботи в інституті імені Макса Планка в Мюнхені [Max Planck Institute for Innovation and Competition — ред.] ще пів року, потім іще піврічна програма в Бухаресті. Коли науковець і викладач вищої школи потрапляє в цей пул, його починають всюди запрошувати. Однак для мене питання повернення було однозначним.
Поділюся з вами рефлексією: у мене була величезна внутрішня образа на сім’ю — як би це абсурдно не звучало — яка чинила тиск і просила виїхати, бо я відривала себе від України тоді. З іншого боку, я розумію, що якби не вони, я би не отримала цей професійний досвід.
Хоча я доволі публічна в соціальних мережах, ви не знайдете жодного допису про моє дворічне перебування у Швейцарії. Мені було дуже соромно перед колегами, що вони тут. Коли я приїжджала до України в той період мені було дуже соромно казати студентам і колегам, що я приїхала на 10 днів, що я не тут. У мене є величезна прірва в соціальних мережах у ці два роки, коли у мене не було за себе професійної гордості.
Водночас я розумію, що дуже багато набула під час дослідження в Швейцарії. Мій досвід виявився корисним тут.
Анастасія Багаліка: Ви згадали про поїздки з-за кордону в Україну за ті роки, поки ви жили і працювали там. Знаю, що для багатьох це дається нелегко, тому що в країнах ЄС є суворі умови перебування для біженців і біженок.
Оксана Кашинцева: У мене була трошки інша реальність, тому що я не була на соціальній допомозі: у мене був контракт з університетом, я дуже м’яко вирішувала це питання з керівником проєкту. Однак отримання в Швейцарії права на роботу у мене теж обмежували, оскільки я могла виїжджати.
Я користувалася кожним вікном максимально, але я прекрасно розумію, наскільки це важко для тих, кого моніторять для отримання соціальної допомоги.
Ми, українські жінки, гуртувалися громадою. Я не була виключно у своїй університетській бульбашці: спілкувалася дуже багато з жінками з дітьми і в Мюнхені, і в Цюріху. Вони би хотіли їздити в Україну частіше, але дозволені 10-20 днів, враховуючи дорогу і те, наскільки складно долати цей шлях з дітьми, — це багатьох зупиняє. Ось тут рветься інтеграція, зв’язок з Україною. Також важко їхати з України назад: подихати рідним повітрям і знову тут все лишати.
Багато хто не може повернутися додому навіть на умовно безпечні території в Україні: Закарпаття, Львів, Чернівці. Навіть туди не всі наважуються приїжджати з дітьми. Я спостерігала на вулицях у Цюріху, коли летів медичний гелікоптер, і люди присідали і нахилялися від звуку. Як їм повернутися? Тут відповідь непроста, у кожного своя.
Анастасія Багаліка: Що було для вас переломною точкою? Коли ви вирішили, що «все, я повертаюся»?
Оксана Кашинцева: Тут і професійне, і особисте. Я набрала критичну масу досвіду і викладацької, і наукової діяльності. Я розуміла, що це може бути корисним в Україні. Я також отримала тут підтримку колег, які мені були раді мене бачити.
І особистий фактор — це родина. Витримати розрив з родиною довше було абсолютно неможливо. Я повернулася у другій половині 2025 року.
Анастасія Багаліка: Оксано, наскільки після життя за кордоном треба переналаштовуватись, щоб жити знову в Україні?
Оксана Кашинцева: Мій особистий досвід не мав цього виклику, тому що в мене був досвід життя на багато країн, на багато просторів, наукових шкіл. І що важливо, у мене не було зруйноване житло.
У мене не було проблеми повернення з дитиною, яка вже говорить німецькою, французькою, польською краще, ніж українською, проблеми потрапляння в садочок. Деякі мами дітей з інвалідністю за кордоном отримали друге дихання за рахунок різниці в соціальній підтримці і допомозі. Це окрема проблема, яку я спостерігала на досвіді близьких товаришок.
Дитина в мене наразі стажується, працює, вчиться за кордоном, вона говорить, як збирається повернутися в Україну і бути корисною тут. Я бачу це розуміння, але молодь є молодь.
За кордоном для молоді дуже відкриті: вони на фінансовій підтримці тих університетів і країн, куди подаються. Нашу молодь радо приймають, і якщо ми тут для них не створимо атмосферу любові, підтримки, «тільки приїжджайте з вашим досвідом в Україну», — я не впевнена, що це буде наш електорат в плані впливу на політичні рішення за кордоном. Зараз саме родини тримають зв’язок, а не держава.
Анастасія Багаліка: Ми не можемо вирішувати за інших — повертатися їм чи ні. Проєкти, які зараз працюють на реінтеграцію українців після повернення з-за кордону, зокрема YOUA «Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України» і цифрова платформа «Додому», заточені не на те, щоб вирішувати за людей, а на те, щоб це рішення було інформоване.
Пані Оксано, я попрошу вас насамкінець сформулювати поради від себе, на що краще звертати увагу, коли людина повертається додому, до України.
Оксана Кашинцева: Почнімо з психічно-фізіологічного. Якщо вам дуже страшно, у вас панічні атаки, ви фізично боїтеся гучних шумів, мабуть, це не ваша історія.
Соціальне. Якщо ви розумієте, що ваша професія універсальна або ви відчуваєте в собі потенціал гнучко змінити фах, то повернення — ваша історія. В Україні бракує робочих мізків і робочих рук в усіх сферах.
Якщо вам хочеться зрозуміти, що ви тут вдома, ви господар місцевої громади, ви впливаєте на політичні рішення, вам важливий сьогоднішній дотик до відновлення України, — то це ваша історія.
Я відчуваю, наскільки тут, в Україні, ми стали емпатійними в суспільному просторі. Тобі поступляться місцем, тобі запропонують в громадському транспорті притримати річ, ми звикли, що посунемося, нам буде тісніше, але ми ще когось посадимо. Я стільки разів бачила прикладання руки до серця та інші подібні реакції у бік військових. Окремий напрям, яким я зараз займаюся як громадською діяльністю, це очікування людей з пораненням, що для них прийнятно, що неприйнятно. Я співпрацюю з амбасадорами протез-хабу.
Ми стали добрішими у цій війні один до одного, і ми стали нетерпимішими до нашого ворога. І якщо ви готові розділяти ці цінності відбудови держави, розуміння, що ви хочете залишитися в переліку тих поколінь, які тут утримували державу Україна, — це ваша історія. Українці потрібні Україні і в Україні.
Випуск підготовлено в межах проєкту YOUA «Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України», що реалізується Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH за дорученням Уряду Німеччини.
Проєкт YOUA сприяє діалогу між українцями в Україні та за кордоном і працює над покращенням інформаційної підтримки на шляху повернення та реінтеграції. Саме для цього в межах проєкту створено цифрову платформу «Додому».