Наша культура значно древніша і глибша за християнство — Громовиця Бердник

Гостя — дослідниця традиційної культури, журналістка, авторка книжки «Знаки Карпатської магії» Громовиця Бердник.

Святвечір і страви

Громовиця Бердник: Якщо говорити саме про Різдво, традиційне Різдво, яке зараз ми всі святкуємо, то, звичайно, це починається 24 грудня, це Святвечір, коли всі знають, що ми готуємо 12 пісних страв, які символізують 12 місяців. 12 апостолів, сакральне число, яке відображає наш рік. І ми готуємо ці страви для того, щоб протягом року в нас було щастя, здоров’я, успіх.

Можна кожній страві надати якогось символу. Але якщо ми навіть не хочемо заморочуватись 12 стравами, обов’язково має бути три речі на різдвяному столі: кутя, вареники пісні, узвар.

І, наприклад, якщо говорити про Гуцульщину і про західноукраїнську традицію, в них обов’язково має на столі бути різдвяний калач зі свічкою в ньому. І це, з одного боку, сакральні символи, з іншого боку — це солярні символи.

Калач — це ясне сонце, вареники — це місяць, кутя — це дрібні звізди. Те, що ми співаємо в колядках, як створюється світ. Тому що колядки насправді теж значно древніші, ніж християнство.

• У Карпатах ще до XVIII–XIX століття співали старовинні коляди, де прославляли не стільки народження Сина Божого, скільки народження світу білого. Тобто усі ці колядки космогонічні. Там розповідають про голубочків, які радять світ снувати, або про золотих павуків, які снують світ і таким чином створюють весь білий світ. Це коляди, які відображають символи, традиції й уявлення про світобудову значно древніше, ніж християнство.

Звичайно, коли українці стали християнами, колядки християнізувалися. І тепер ми в колядах прославляємо Матір Божу, народження Сина Божого, який нас всіх врятував своїм народженням від гріха, від злочину, який дав новий духовний закон світові. Але оці страви залишилися ще з тих частин. Тобто кутя — це символ зв’язку з предками. Ми її готуємо, це обов’язково має бути пшениця, горіхи, мед, мак, тобто плоди землі. Ми таким чином показуємо предкам, що життя триває. Що ми продовжуємо існувати, що ми сіємо, що ми збираємо урожай. І ми оцю символічну сакральну страву їм пропонуємо, тому що Різдво — це дні, коли предки, всі ті покоління, які дали нам життя, які дали нам тілесне життя, які дали нам духовне життя, які сформували нас і фізично, і духовно, приходять до нас в гостину.

Слухайте та читайте також: Як традиційно відсвяткувати різдвяні свята та дізнатися, яким буде наступний рік?

Про дідуха

Громовиця Бердник: Кілька років назад були такі запеклі баталії, яка краща ялинка, штучна чи жива, чи це мають бути гілочки, чи це має бути штучна ціла ялинка, як це має бути все. А цього року такі запеклі баталії стосовно того, що ж таке дідух і який він має бути. І це насправді дуже приємно, тому що люди повертаються до своїх традицій.

Комусь, можливо, дідусі-бабусі розповідали десь колись в дитинстві, що вони пам’ятають, як їхні там тати, мами, дідусі-бабусі ставили цей дідух. Хтось ходив в якісь етнографічні студії, хтось відвідував якісь музейні заходи. А потім, зрештою, є дуже багато літератури, є класичні дослідження, є класичні книги. На кшталт «Звичаїв нашого народу» Олекси Воропая, де можна це все прочитати. І люди намагаються зрозуміти, що ж ще в нашій традиції було притаманне, що в ній було такого, що Радянський Союз і період цього Радянського Союзу так десь притлумлював, замовчував, не дозволяв і так далі.

І один із таких символів давньоукраїнських (ця традиція збереглася тільки в Україні, не в усіх регіонах України, але не в усіх регіонах України вона й була) — це дідух. Це сніп, збіжжя, пшениці, жита, вівса, немає значення. Це той останній сніп, який завжди залишали на полі. От його називають дідух, коляда, Велесова борода, в нього є дуже багато назв. І от його потім, після того, як обжинки відбувалися, акуратно зрізали, але не обмолочували. І його зберігали там в певному місці, десь в коморі до Різдва.

Його навіть назва дідух — це як дід, відсилання до предків, до всіх тих, хто стоїть за нашими плечима, чи на чиїх плечах стоїмо ми. Але і слово дух, тобто це дух предків, дух першопредка, дух отих древніх, які дали нам життя. Але разом з тим це і символ отих вищих сил, які дають нам урожай, які посилають нам добро, які дають нам достаток. І дідух це все і символізує.

Тобто він стоїть на покуті, на найпочеснішому місці в українській хаті його ставили під образами. І вважалося, що саме в ньому протягом Різдвяних святок, від Різдва до Водохреща, перебувають наші предки.

Є дуже багато суперечок, яким він має бути. У різних регіонах були різні традиції. Найголовніше, що це має бути необмолочений сніп.

• Дідух має бути зроблений власноручно, в ідеалі зі своєї нивки. Тобто раніше кожна родина робила це зі снопа на своїй ниві. Зараз, звичайно, цього всього немає, але дуже добре, навіть якщо ми купуємо збіжжя, купуємо ці снопики для того, щоб зробити дідух, дуже добре зробити його своїми руками.

І, в’яжучи цей дідух, закласти в нього те, що ми хочемо для себе, для своєї родини на рік. Успіх, процвітання, добробут, перемоги малі та великі, радість від наших дітей, гармонію в родині, успішні там якісь конкретні, можливо навіть, речі, яких ми хочемо для своїх дітей, для себе з чоловіком, для свого дому.

Повернення до традицій

Громовиця Бердник: І я ж кажу, що мені цього року дуже приємно читати зараз соцмережі, стрічку і спостерігати, як українці намагаються зрозуміти краще свої традиції, своє бачення, своє відчуття, хто вони. Тобто це не просто повернення до себе і до своїх традицій, це усвідомлення наскільки древня, прекрасна, ґрунтовна і глибока наша культура. І що вона значно древніша, значно глибша за християнство.

Я не кажу, що християнство і Різдво Христове — це погано. Ні, в жодному разі. Багато вже століть українці християни і свобода розповідання — це найголовніше, що є. Це частина сучасного світу. Але знати оці дуже древні речі і їх теж вплітати вже в сучасні якісь ритуали, в сучасне своє життя — важливо.

Однією з найголовніших речей повсякденного життя стала вишиванка, це як символ, це як образ, це, можна сказати, наша така броня духовна. Ми, коли одягаємо вишиванку, де б ми не були, в Україні на якесь свято чи їдемо за кордон представляти свою країну, ми всім показуємо, що ми — українці, і ми в ній відчуваємо себе впевненіше, краще, відчутніше. Ми відчуваємо, що за нами стоять українці. За нами стоять всі оті покоління героїв, митців, вишивальниць, людей, рукодільниць, які створювали ці візерунки, які їх десь вишукували в уяві, які їх пізнавали у світобудові та переносили на полотно. Так само і про дідуха.

Читайте також: «Політично ми означили себе, як та країна, яка прямує в Європу» — релігієзнавиця про перехід УГКЦ та ПЦУ на новий календар

Нагадаємо, Православна Церква України (ПЦУ) вирішила відзначати Різдво у грудні за Новоюліанським календарем. Рішення про перехід на новий календар із 1 вересня ухвалили 24 травня під час засідання архієрейського собору в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври. Також змістяться дати інших свят, зокрема Водохреще (6 січня), Покрова (1 жовтня), Миколая (6 грудня). Однак це не стосуватиметься Великодня та Трійці.

27 липня Православна церква України офіційно затвердила перехід на Новоюліанський календар із 1 вересня 2023 року під час Помісного Собору. Раніше про перехід на новий календар заявляла Українська греко-католицька церква (УГКЦ).

Наприкінці липня президент Володимир Зеленський підписав закон, який затвердив перенесення дат святкування Різдва, Дня Української Державності та Дня захисників і захисниць України. Документ затвердив такі дати свят: 25 грудня — Різдво Христове (замість 7 січня); 15 липня — День Української Державності (замість 28 липня); 1 жовтня — День захисників і захисниць України (замість 14 жовтня).

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі