«Якщо ми не збережемо ці матеріали, вони зникнуть»: Архівний центр дисидентських студій збирає документи

Гість — представник Архівного центру дисидентських студій у Києві Данило Антонюк.

Про важливість матеріалів про дисидентів в контексті досліджень епохи

Андрій Куликов: Я навчався в школі в 9-му і 10-му класі із дітьми українських дисидентів, тодішніх, відомих. І один з них, це був син Миколи Руденка. Я пам’ятаю, приходиш до школи, буває, Валєра сумний: «Та от вночі знову приходили, обшук» і таке інше. Повністю, звісно, в такому віці я всього не розумів, але ці спогади залишилися надовго, 50 років минуло. У вашому центрі дисидентських студій є рукописи від Миколи Руденка і матеріали про нього?

Данило Антонюк: Наразі нам не вдалося отримати рукописів чи інших матеріалів, які пану Миколі належали. Утім, завдяки тому, що в нас є матеріали інших представників дисидентського руху, зокрема Євгена Сверстюка, Романа Корогодського, Зиновія Антонюка і ще деяких інших дисидентів, принагідні згадки про Миколу Руденка в документах є. Але, наскільки мені відомо, його покійна дружина Лариса Руденко встигла передати його матеріали, здається, в Інститут рукопису. Вони зараз там на зберіганні й проходять процедуру опису.

Андрій Куликов: Пане Даниле, а розкажіть, будь ласка, який основний інструмент ваших досліджень? Це особисті матеріали, рукописи дисидентів? Чи це збирання спогадів про них? Чи самвидав, що ви найбільше збираєте і досліджуєте?

Данило Антонюк: Основною метою створення Центру було якраз зібрання максимальної кількості особистих архівів дисидентів. Тому що, як показує практика, на жаль, якщо ми це не зберемо, то ніхто в цьому не зацікавлений більше, окрім нас.

І є доволі-таки відома історія про те, як під час бойових дій на Київщині згоріла велика частина архіву Чорновола. Цей сумний епізод дуже добре ілюструє той факт, що якщо ми не зберемо ці матеріали, то вони можуть зникнути, вони можуть згоріти і бути втраченими. Хоча насправді матеріали абсолютно фантастичні.

Це і рукописи не опублікованих текстів, це і фотографії, це і листування, і листування з адміністраціями тюрем і зон. Це ж абсолютно фантастичні матеріали, і якось, ну, дуже важко перебільшити їхню важливість в контексті досліджень цієї епохи.

Читайте також: У Бучі росіяни зруйнували будинок родичів В’ячеслава Чорновола: його сестра сподівається на відбудову

Кого можна вважати дисидентом?

Данило Антонюк: Точної відповіді на це немає, бо як ми можемо це визначити? Чи всі шістдесятники були дисидентами? Ну, навряд чи. Багато з них, але не всі.

Можна, наприклад, говорити про таких загальновизнаних дисидентів, як Левко Лук’яненко, Чорновіл, Стус, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Василь Овсієнко. Тут можна багато імен назвати. Але є, наприклад, такі постаті, як, наприклад, Роман Корогодський. Це людина, яка не сиділа у в’язниці за свої політичні погляди, але при цьому його звільняли з роботи за те, що він був дотичний до дисидентських кіл. Потім, наприклад, той же Богдан Жолдак. Його якось не асоціюють з дисидентами. Але при цьому він був людиною антирадянською, якщо так можна сказати. Ну, і йому пощастило, що його не заарештували, хоча потенційно такі підстави могли бути.

Анрдій Куликов: Чесно кажучи, пане Даниле, я якраз із тих, хто буквально вчора в розмові з вами і Леонідом Фінбергом вперше усвідомив, наскільки дисидентом був Богдан Жолдак. До того я був з тих, хто не асоціював його з дисидентським рухом. Тому я, по-перше, вам особисто дякую за те, що ви мені відкрили на це нове розуміння. І, до речі, от у мене є один з моїх улюблених письменників Іван Білик. Ви його зараховуєте до дисидентів у цьому розумінні?

Данило Антонюк: Поняття «дисидент» охоплює певний набір якостей чи характеристик особистості, яка функціонувала в контексті тодішньої радянської дійсності. І те, що один дослідник буде зараховувати умовного Білика чи Жолдака, чи ще когось до дисидентів, я не впевнений насправді, чи це змінить загальну ситуацію.

Це як заведено в історіографії вважати, що Середньовіччя закінчилося в XV столітті з крахом Східної Римської імперії. Тобто це історичні конструкти, які істориками використовуються для позначення того чи іншого періоду, щоб якось його обмежити, щоб простіше це було вивчати.

Андрій Куликов: Скільки матеріалу ви зібрали зараз у ваш Архівний центр дисидентських студій? Як ви його досліджуєте, систематизуєте, і де можна ознайомитися з результатами роботи, публікації якісь онлайн, не онлайн?

Данило Антонюк: Наразі нам вдалося зібрати архіви Євгена Сверстюка, Романа Корогодського, частково архіви Гелія Снєгирьова, Івана Сокульського.

Андрій Куликов: До речі, я навчався в одному класі ще зі старшим сином Гелія Снєгирьова.

Читайте також: Українські дисиденти боролися за розширення громадянських свобод і за українську мову – Іван Дзюба

Про дідуся Данила Антонюка — дисидента Зиновія Антонюка

Данило Антонюк: І зараз ще матеріали Зиновія Антонюка я буду передавати в архів.

Ми з Зиновієм Антонюком родичі, це мій дід, який теж був залучений до дисидентської діяльності, був репресований в 1972-му році, був ув’язнений на 10 років. Це 7 років тюрми і 3 роки заслання, згодом ще на рік за сфабрикованою справою про «тунеядство», це вже в 82-му році.

Він був засуджений за написання самвидавного тексту «Конспект самоусвідомлення». У 90-х роках абсолютно випадково був віднайдений рукопис цього тексту, бо коли КДБ приходив з обшуками до нас додому, то вони того тексту не знайшли, хоча він насправді існував. І потім вже родичі, побоюючись того, що КДБ може прийти ще раз, цей текст спалили.

І вже дід вважав його втраченим, але в 90-х роках теж з кимось зі знайомих спілкувався і той йому каже: «Зиновію, так цей текст у мене на антресолі лежав усі ці 20 років. Ти прийди забери, якщо він тобі потрібен, приходь». І потім завдяки Леоніду Фінбергу і Євгену Захарову цей текст було опубліковано.

Андрій Куликов: Я хочу трошки додати про Зиновія Антонюка, тому що я пам’ятаю його. У 90-му році він став депутатом Київської міської ради і кілька років був там. Потім він був членом комісії з питань реабілітованих при Київській міській раді.

Про Архівний центр дисидентських студій у Києві

Данило Антонюк: Я би відповів ще до кінця на питання про архіви. У нас в команді працюють професійні архівісти, які займаються описом цих матеріалів. Як я вже казав, це і рукописи, машинописи, фотографії, листи.

Тобто всі можливі типи документів ми збираємо, їх описують. І вже найближчим часом буде створено сайт Архівного центру дисидентських студій, де всі охочі зможуть ознайомитися з описами документів і зі сканами, напевно, таких найважливіших матеріалів на цьому етапі.

І ми вже поступово будемо сканувати весь наш архів для того, аби його зберегти ще і в цифровому вигляді. І вже на основі цього дослідники зможуть писати і статті, і можливо, якісь дипломні, дисертаційні роботи.

• Одною з великих проблем в контексті дисидентства є те, що насправді зараз дуже мало людей знає про дисидентський рух, як би це парадоксально не було. Це, здавалось би, історія зовсім недавня, і ще залишилось багато очевидців тих подій.

Але при цьому, якщо ви зараз підійдете на вулиці і запитаєте у перехожих, кого з дисидентів вони можуть назвати, у кращому випадку назвуть Стуса. І ще можна одне ім’я чи два імені. Відповідно, наша задача ще полягатиме у тому, аби максимально докластися до популяризації історії дисидентського руху, щоби якомога більше людей знало про цей етап української історії.

Андрій Куликов: Яка допомога потрібна від громадськості? Може у когось є зберігся чийсь рукопис, може про це оголосити, закликати? І де вас шукати?

Данило Антонюк: Нам важливо максимально поширити інформацію про існування і діяльність цього центру, аби залучати фінансування на роботи. І аби максимальна кількість людей дізнавалася про дисидентський рух і починала ним цікавитись.

Якщо раптом так станеться, що у когось зі слухачів раптом виявиться якийсь рукопис чи лист, чи ще щось пов’язане з дисидентським рухом і хто захоче це зберегти, то, звичайно, це буде дуже вагомий внесок в цю справу зі збереження дисидентської спадщини.

І нас можна знайти на Волоській, 8/5, це територія Києво-Могилянської академії, в Центрі Юдаїки.

Читайте також: 50 років тому вийшов самвидав Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Дисидентські рухи 1960-1980-х років — рухи, учасники яких виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні (УРСР) — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

На початку 60-х років XX століття радянська влада придушила українську збройну боротьбу. Про це Громадському радіо в інтерв’ю розповів член Української Гельсінської Групи Йосиф Зісельс. За словами Зісельса, у той час паралельно починалася друга фаза української боротьби, не пов’язана зі зброєю — процес Кандиби-Лук’яненка 1961 року, багато інших процесів. Були арешти 1965-1966 років, але багатьох відпустили. Потім була велика хвиля арештів 1971-1972 років, почали застосовувати психіатричні лікарні — до Плюща, до Григоренка. У 1975 році були підписані заключні акти Гельсінської угоди. Відбувся вихід у легальну площину — 10 людей заснували групу з нагляду за дотриманням Гельсінських угод.

Більшість дисидентів пройшли арешти, в’язниці і табори, а ті, хто залишився на волі, не служили радянським ідеям. Після звільнення ті дисиденти, котрі вижили, наприкінці 80-х–початку 90-х активно продовжили свою діяльність, створювали партії, частина з них була обрана до парламенту, відроджували незалежну Україну.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS