Донбас не повернеться, ця територія для України втрачена, — Олексій Чупа

Анастасія Багаліка: Це розмова, записана у рамках проекту «Ми різні. Ми разом» для «Громадського радіо». В нашій студії сьогодні Олексій Чупа, письменник з Донбасу. Ми поговоримо про події річної давнини, про то, що було після від’їзду, про літературу, написану вже не на Донбасі, а у інших регіонах країни. Як пишеться, що згадується, і, в цілому, я б хотіла цю розмову розпочати саме з питання про те, наскільки жваво ти зараз пригадуєш, як ти виїздив — це було як раз у серпні минулого року.

Олексій Чупа: Так, я навіть число пам’ятаю, це було двадцять другого серпня чотирнадцятого року, тобто за тиждень с чимось буде рік. Наскільки я жваво пригадую цей від’їзд, ну, ясно, що серпень, це такий час, коли трапляються найважливіші події в моєму житті, взагалі так склалося історично. І з наближенням цієї дати, першої річниці, я останнім часом багато про це думаю, і багато виникає питань, чи я правильно зробив, чи я зробив не правильно, чи можна було залишатися, чи треба було щось зробити не так, може раніше треба було їхати, чи, може, варто було залишитись на довше і так далі і тому подібне. Я всередині себе це постійно все продумую, проговорюю і якось розмірковую на ці теми.

Анастасія Багаліка: Ти, коли виїздив, я пам’ятаю, ти взяв с собою кішку. А ти знав, куди поїдеш, чи не було точного місця на карті?

Олексій Чупа: Я знав, куди я поїду. В мене дружина з Хмельницької області, на той момент вона вже була в своєму рідному місті, і власне я їхав до неї. Тільки що вийшло, що маршрут був набагато складнішим, ніж я собі уявляв. Тобто замість того, аби прямо поїхати до цього міста, мені довелося зробити величезний гак через Маріуполь, Київ, Вінницю.

Анастасія Багаліка: А чому так?

Олексій Чупа: На момент, коли я виїжджав, була тільки одна відкрита дорога з Макіївки, вона була на Бердянськ. З Бердянська потяги теж ходили або на Дніпропетровськ, або на Київ. Вот і все.

Анастасія Багаліка: Куди ти поїхав далі? Власне, як склався цей рік після від’їзду, по-перше, для якихось особистих подій і переживань, по-друге, для літературних?

Олексій Чупа: Для мене особисті події і переживання вже давно і тісно переплелися з літературними, тому я їх фактично не розділяю, для мене це давно майже тотожні речі. Відразу після від’їзду я пробув тиждень в тому містечку маленькому, потім с першого вересня я був у Львові, там знайшов дуже швидко роботу, житло і прожив там, напевне, місяця три-чотири, тому що взимку на кілька місяців, на місяць, власне, ми повернулися до цього містечка на Хмельниччині, потім так сталося, що я поїхав на стипендію до Варшави піврічну. І от я два тижні тільки як повернувся, тобто мої міста після Макіївки — це Львів і Варшава.

Анастасія Багаліка:Ти повертаєшся знову до Львову після Варшави, чи буде період, коли доведеться знову пожити на Хмельниччині?

Олексій Чупа: Власне я там зараз і живу, звідти я зараз приїхав. Так сталося, що останнім часом я живу з літератури виключено, як би це для мене було не дивно, наприклад, рік тому або півтора-два роки тому. А зараз так склалося, що я з цього живу. Ну, це чисто такі побутові речі, тому що у Львові, наприклад, дорого знімати житло. Там, звідки дружина, там можна жити набагато дешевше — це основна побутова штука, тому що, працюючи як літератор, я не прив’язан до жодного місця, і так набагато зручніше виходить і вигідніше.

Анастасія Багаліка: Мені здається, що ці речі з житлом, це типові проблеми всіх вимушених переселенців, не зважаючи, яка професія, і хто за фахом.

Олексій Чупа: Так, це логічно, тому що людина, як у нас заведено, без даху над головою, це не людина. Найперша проблема, яку треба вирішувати, виїжджаючи з рідного міста, де ти залишаєш житло і взагалі весь багаж, нажитий за попередні роки, — це квадратні метри, де ти маєш змогу притулитися просто. В основному шукають не так, що «там мені пропонують роботу, і туди я поїду, і потім знайду житло», вирішується це трохи по-іншому, в більшості випадків, «там є можливість поселитися, роботу якось знайду».

Анастасія Багаліка: Те, що ти писав раніше, було завжди дуже тісно пов’язано з Донбасом. Так і залишається зараз, чи все-таки цей рік без Донбасу якось змінив твої теми?

Олексій Чупа: Я б не сказав, що це був рік без Донбасу, тому що тільки «Донбас-Донбас-Донбас» навколо, це найбільш актуальне питання взагалі для нашої країни останні півтора роки, тому я б не сказав, що це був рік без Донбасу. Але, якщо говорити про писання, то за час перебування на стипендії я написав повість, чи роман, таку велику прозову форму, де події відбуваються як раз в серпні дві тисячі п’ятнадцятого року на Донбасі, власне, в моїй рідній Макіївці. Але дописавши цю книгу, я думаю, що теми Донбасу в прозі я вже точно довго не торкнуся. В віршах — це трохи інше, там так чи інакше я повертаюся до того контексту, в якому я раніше існував весь час, до тих понять, до тих схем, в яких я жив, і це постійно переосмислюю. Але проза — це трохи інше, і навряд чи я скоро повернуся до тематики Донбасу і до тематики цієї війни і всього такого іншого. Тому що, на мою думку, мені варто було б у всьому цьому розібратися, напевне, в першу чергу, а потім вже це аналізувати.

Анастасія Багаліка: Коли ця велика прозова річ з’явиться, чи має вона якусь назву і власне про що там ідеться?

Олексій Чупа: Вона називається «Дорога Святого Якова». Дорога Святого Якова — це католицький паломницький маршрут, який іде по Піренейському півострові, власне, по території Іспанії до міста Сантьяго на узбережжі Атлантичного океану. Як сказав Іоанн-Павел ІІ, це для католиків «полюс віри». Тобто дорога Святого Якова, це дорога, яку проходять люди, аби пізнати себе, аби переконатися в тому, що вони вірять, побачити ці всі речі і зрозуміти, заглибитись в самих себе.

За сюжетом там в серпні місяці в цьому, тобто зараз уже, немає ніяких бойових дій, територія цих невизнаних республік від України відокремлена, і двоє героїв, з попередньої, до речі, книги, з «Казок бомбосховища» вирішують повернутись на день до Макіївки, щоб вирішити якісь там свої справи, і спілкуються із собою, спілкуються з людьми, які там залишалися під час обстрілів, під час бойових дій.

І таким чином мені просто хотілося показати це все з кількох точок зору, тому що, наскільки я бачу в медіапросторі в українському, це логічно в принципі, все освітлюється більш-менш з одного боку, тому що ми все-таки всі стоїмо на українській стороні, а я дуже довго жив між тих людей, які зараз, на жаль, стали по стороні проросійській, або, точніше сказати, протиукраїнській, не те, що я їх підтримую, але для повного висвітлення цієї ситуації необхідно знати, що в них могло бути в головах. І от таким чином, якби я намагався все це змоделювати, аналізувати.

Стосовно того, коли вона вийде, я дуже хотів би, щоб вона вийшла в серпні цього року, але виявилось, що в мене дуже багато текстів, і поки що вона не буде видана. Напевне, наступного року вже.

Анастасія Багаліка: Скажи, будь ласка, чому ти для себе вирішив відійти від донбаської теми в прозі? Я пам’ятаю, як рік тому тривали дискусії, коли почнуть з’являтися прозові речі про події на Донбасі, тому що по гарячих слідах з’являлися тільки вірші, і всі чекали донбаської прози, якою вона буде, ось вона почала з’являтися. Але виясняється, що, можливо, це не так легко, як здавалося?

Олексій Чупа: Я вирішив відійти від цієї теми виключно тому, що я хочу в цьому розібратися для себе, і все. На Донбаську тематику у мене фактично останні три книги написані. Для мене особисто цього достатньо поки що. Я так це розглядаю, я якось над цим питанням не задумувався.

Анастасія Багаліка: Ти себе уявляєш як письменника якоїсь іншої частини України?

Олексій Чупа: А от власне, я тільки що думав і забув сказати про те, що мені не хочеться, щоб мене, скажімо, через п’ять років асоціювали з людиною, яка пише тільки про Донбас. Для мене Донбас останні кілька років був уже дуже тісним, мені хотілося звідти вирватися. Зараз є шанс. І мені не хочеться, щоб мене сприймали як такого «донбасита», проповідника, порадника в сфері Донбасу, мені хочеться на якісь більші терени — на всеукраїнські.

Анастасія Багаліка: Чи хочеться цього всім, хто звідти поїхав, рятуючись від війни? Чи так не можна узагальнити?

Олексій Чупа: Залежно, куди поїхав, по-перше. Тому що до Росії теж багато людей поїхало. Але за моїми особистими спостереженнями, серед тих, хто виїхав до України, вони зробили свій вибір, значить, вони не хочуть залишатися в цьому, тісному тепер для них, світі Донбасу, вони себе асоціювали, в першу чергу, з Україною, вони зробили свій вибір, для них важливіший контекст — український. Як і для мене особисто. Є, звісно, люди, для яких донбаський контекст важливіший, але, за моїми особистими спостереженнями, серед моїх приятелів і кола мого спілкування їх набагато менше.

Анастасія Багаліка: Ти досить часто, регулярно, я би сказала, буваєш в Києві. Я за цим слідкую, адже ти майже щоразу приходиш до нас в єфіри з якимось новими творчими вечорами, читаннями і такими іншими проектами. Скажи, будь ласка, за цей рік як часто тебе залучали і до яких проектів. Чи ти все пам’ятаєш?

Олексій Чупа: На жаль, я вже багато чого не пам’ятаю, тому що за останні півтора роки мій мозок отримав просто шалену перегрузку інформацією. Я, наприклад, вчора не міг згадати, в яких я містах був за останні три тижні, хоча їх не було настільки багато, просто мозок втомлений. Наскільки я можу згадати, мене до «Донкульту» залучали і…

Анастасія Багаліка: І до «Книжкового арсеналу», це навіть я пам’ятаю…

Олексій Чупа: Мені це важко пригадується, дуже швидко змінюються люди, міста… Я ніколи не жалівся на свою пам’ять, але мені треба уже якийсь нотатничок заводити, звикати до цього.

Анастасія Багаліка: Чи стежиш за подіями у Макіївці, чи вдається це зробити через всі ці повідомлення з війни?

Олексій Чупа: Я повідомлення з війни не читаю вже з рік, напевно, тому що їх теж для мене забагато. Я, ще будучи в Макіївці, зрозумів, що це просто така лавина, яка сходить, яка, насправді, важливе під собою ховає. В мене є надійні джерела — мої батьки,з якими я спілкуюся, в першу чергу, якщо мене цікавить якесь питання стосовно мого міста.

Анастасія Багаліка: Скажи, будь ласка, як ти за цей рік — чи змінив погляди на людей, які там залишаються, власне, якщо порівнювати з тим літом, коли ти сам залишався на Донбасі, де тривала війна?

Олексій Чупа: За рік… Не знаю, навіть, що сказати. Я, в принципі, і тоді був не дуже оптимістично стосовно них налаштований, а зараз… Я розумію, що там дуже багато людей опинилося в заручниках, але на мою думку, відсоток людей, які навіть за рік нічого не зрозуміли, причому, це був не просто рік, це був дуже жорстокий і дуже насичений смертями, кров’ю, болем, страхом рік.

На мою думку, дуже багато людей, не зрозуміло нічого с того. Особисто я не спілкуюся, звісно, з моїми, так скажімо, наприклад, колегами по роботі (я працював на заводі), але деякі з цих людей є в соцмережах, і я просто за ними стежу час від часу, заходжу на їх сторінки, читаю, бачу і можу для себе зробити висновок, що, принаймні, для них прозріння, так скажімо, не наступило. Це такі люди, по яких можна в принципі, напевно, судити про загальні тенденції, на жаль.

Анастасія Багаліка: На сам кінець я хочу поставити таке запитання,так чи так, його доводиться ставити більшості тих, хто поїхав з Донбасу, це питання про можливість повернення і про те, чи розглядаєш ти для себе взагалі цю можливість, звичайно, за умови, що війна коли-небудь закінчиться?

Олексій Чупа: Повернення мене на Донбас чи Донбасу в склад України?

Анастасія Багаліка: Повернення тебе на Донбас, хоча якщо ти хочеш глобального запитання, я його теж можу поставити.

Олексій Чупа: По-перше, стосовно мене, я не розглядаю питання повернення себе на Донбас, а, по-друге, стосовно повернення Донбасу в Україну, я не бачу механізмів, абсолютно. Я впевнений, що Донбас не повернеться. Люди, можливо, повернуться, а ця територія, я вважаю, що для України втрачена, на жаль.

Анастасія Багаліка: Олексій Чупа, письменник з Макіївки. Це була розмова, яку ми записали у рамках проекту «Ми різні. Ми разом» для «Громадського радіо».