Що ми знаємо про український Крим?

Василь Шандро: У ефірі «Громадського радіо» проект «Ми різні. Ми разом». При мікрофоні журналіст Василь Шандро, гостем студії сьогодні є пан Микола Владзімірський, журналіст, громадський діяч. Вітаю Вас, пане Миколо.

Микола Владзімірський: Вітаю.

Василь Шандро: Пане, Миколо, Ви вже більше року живете в Києві, Ви, як прийнято зараз говорити, є переселенцем із Криму, із Севастополя зокрема. Перше запитання, яке би я Вам хотів поставити, як людині, яка знає гуманітарну сферу краще за економічну та політичну, зокрема у Криму. Чому удалося підготувати ґрунт для окупації?

Микола Владзімірський: Це проблема доволі комплексна. По-перше, українська влада не займалась інтеграцією кримчан, Кримського півострова. Це почалося з дев’яностих років, коли Кравчук зробив унікальну ситуацію – у світі немає автономії з адміністративним поділом, у світі є тільки національні автономії. І це була величезна стратегічна помилка. 

Василь Шандро: Це була поступка тоді якась?

Микола Владзімірський: Звичайно. У зв’язку з тим, що Україна не є об’єктом світової політики, вона є суб’єктом, очевидно, що на неї були звідусіль тиски, і тому сталася така помилка. Вона потім відгукувалась при всіх критичних випадках: при розподілі флоту чорноморського, і в решті решт у випадку анексії. Інформаційна сфера весь час була абсолютно проросійська, тиск створювався навіть на телерадіокомпанії, які були державними. І там було багато агентів, які проводили свою політику – безкарно, її ніхто не контролював. Якщо патріотичні продержавницькі сили зауважували, то це дуже важко йшло, і в решті решт ця сфера була фактично захоплена.

Василь Шандро: Ми можемо говорити не лише про чиновницький апарат, хоча це теж дивно – чиновницький апарат, який присягав на вірність Україні: і військо, і інші державні структури, – а говорити зокрема про пересічних громадян, про українців Криму, що ця інформаційна атака була спрямована в першу чергу на них і на них в першу чергу подіяла.

Микола Владзімірський: Це була не стільки атака, скільки підготовка до анексії. Багато людей говорили про це, нажаль ніхто не дослухався до таких тривожних думок, буле таке передчуття. У дві тисячі восьмому були попередження про це, зроблені власне росіянами, тому що вони відчували проблеми в своїй країні. А коли є проблеми, то політика спрямовується назовні, шукається ворог – це традиційно.

Василь Шандро: Ви засновник і автор сайту «Українське життя в Севастополі», який працював довгий час, і Ви, мешкаючи в Севастополі, його наповнювали, редагували і слідкували за його роботою. Яким було поза інтернетом українське життя в Севастополі, і чи було воно?

Микола Владзімірський: Звісно, воно було, воно було доволі широким, в різних галузях суспільного життя. Воно було і в релігійній діяльності – були три церкви і вони проводили свої заходи. Були загальні якісь події, які проводились спільно с усіма громадськими організаціями, вони збирали чимало людей. Була діяльність козацьких організацій, до речі, вони проводили проукраїнську діяльність, проводились конкурси. Величезна робота була у сфері освіти. В Севастополі не вивчалась українська мова до дев’яностих років…

Василь Шандро: Тобто за радянських часів не було українських шкіл?

Микола Владзімірський: Не було. Є історичні дані, які свідчать, що у 26-му році була школа якась українська, але це загубилось в історії, й ніхто про це не пам’ятає. Але йдеться про те, що була створена доволі потужна мережа підготовки українських вчителів. І вони проводили між собою змагання, хто краще зробить продержавний якійсь захід, навчить української мови, проводились конкурси – просто величезна робота. Використовувався мій сайт для висвітлення цих подій і власне для проведення конкурсів. Наприклад, можна й досі ознайомитися з конкурсами на знання української мови. 

Василь Шандро: Переможці були зокрема із Криму?

Микола Владзімірський: Звичайно. Там діти дуже інтелектуально розвинені.

Василь Шандро: А сам початок 90-х років, чи він ознаменувався хоч якимось підйомом? Ми пам’ятаємо, наприклад, фестиваль «Червона рута», який їздив і на схід, і в Криму проводився. Чи створювало це атмосферу того, що це Україна, і тут живуть теж українці?

Микола Владзімірський: На початку 90-х років сепаратистський рух в Криму був не дуже розвинений. Це були резонансні події, але рух був не дуже розвинений. Ті події, які робилися Україною в культурному житті, та ж «Червона рута» в 1995-му році, мали просто колосальний резонанс. Переповнені зали були, тому що зацікавлення було культурою, досить високий рівень був цього конкурсу. І просто заповнені майдани під час виступів переможців цих конкурсів. І не тільки під час виступів переможців, а і під час свят державних організовувались концерти – зацікавлення було просто велике.

Василь Шандро: Микола Владзімірський, журналіст, громадський діяч, є гостем нашої студії в проекті «Ми різні. Ми разом». Я чому Вас запитав і про 90-ті роки і про гуманітарну ситуацію в Криму, бо я знаю Вашу досить неоднозначну реакцію на слова українських інтелектуалів сучасних, до яких, очевидно, належать і письменники, про ті заклики, які висловлювались кільки років тому про інакшість Криму й інакшість Донбасу. Наскільки ситуація зараз змінилася в цьому гуманітарному інтелектуальному українському полі?

Микола Владзімірський: Очевидно, що ситуація мало міняється. На жаль, мабуть, потрібні роки, щоб критична маса української інтелігенції зрозуміла, що таке державність, що таке українці поза межами материкової України і що таке українці в місцях воєнного конфлікту, який відбувається на Донбасі. Я власне постраждав двічі, тому що в мене дві батьківщини відібрали: Мар’їнка Донецької області, там зараз бомблять, і Севастополь.

Василь Шандро: Ви народились на Донеччині?

Микола Владзімірський: Я там народився, в самій Мар’їнці. І це дуже прикре, таке непорозуміння. Держава нічого не робить, творча інтелігенція і правляча політична еліта абсолютно не розуміють цієї ситуації. І навіть створили два с половиною місяці тому державний орган у справах Криму і Севастополя, і саме Кабмін гальмує всю ситуацію, і досі так він і не діє, цей орган. Це дуже прикро – фактично немає ніякої діяльності держави. Є, звичайно, велика діяльність за дозволом, фактично контрабандистська діяльність: возять товари в Крим, вони потім зникають на Кубані і так далі – дуже прикра ситуація склалась…

Василь Шандро: Дивіться, багато хто говорить про те, що цю ситуацію, війну російсько-українську, можливість її взагалі, спровокувала гуманітарна катастрофа, те, що української культури, зараз я дуже примітивно кажу, не було і на сході в потрібній кількості, і в Криму в тому числі. Так у Криму її не було, чи на неї не було запиту? Можна привезти тисячі і мільйони книжок, але їх ніхто не буде читати, можна ввімкнути сто каналів, але їх ніхто не буде дивитися за різних причин.

Микола Владзімірський: Очевидно, для виправлення будь-якої ситуації потрібні зусилля, зусилля у всіх напрямках – і з боку громади, і з боку політиків. Якщо зараз один із очільників держави каже такі страшні, на мій погляд, слова: «Крим ми повернемо, як не ми – то наші діти, як не діти – то наші внуки», – то це вже дає сигнал взагалі всій політичній еліті цим не займатися – «хай онуки займаються цим». Цей же сигнал дається і для українців, це теж сигнал, розумійте, що ними ніхто не буде займатися. Дуже прикро.

Василь Шандро: Чи долучалися до цього українського життя в Севастополі, це зараз двозначно звучить у зв’язку з тим, що був портал і є в інтернеті, чи долучалися люди, які були дуже далекі від України. Я не хочу називати це вербуванням якимось, але чи приходили до Вас етнічні росіяни, чи підтримували вони, власне, оце українське життя в Севастополі?

Микола Владзімірський: Звичайно. Росіян лояльних до України чимало. Суттєва частина, я міг би назвати орієнтовну цифру – відсотків 40. Десь приблизно така кількість, тому що вони розуміють територіальну єдність з Україною, логістичну єдність і взагалі якусь і ментальну. Кримчани дійсно більш «навезені», більш прибульці, але це зовсім нічого не значить, тому що вони розуміють, де вони живуть, в якій країні. Я, наприклад, називав дуже цікавий такий факт, коли в ефірі телебачення був Ігор Лосєв, розглядалась тема про НАТО, і коли йому дали слово, то цифра підтримки НАТО зросла до 32-х відсотків при опитуванні в прямому ефірі.

Василь Шандрон: Це в Криму?

Микола Владзімірський: В Севастополі. Зразу ж це обрізали, але цифра 32 – це була така зафіксована цифра, але потім зламались телефони і так далі. Але ж могла вона бути і більшою.

Василь Шандро: Чи відчували Ви себе меншиною в Криму?

Микола Владзімірський: Чесно кажучи, я себе не відчував. Я робив свою справу. Звичайно, неприємність якась була, тому що коли робиш якісь реальні, логічні зауваження про те, скажімо, чому будують пам’ятник Катерині Другій за часи Ющенка, пам’ятник Катерині Другій, яка є ворог України, і влада нічого не робить, звичайно, це дуже неприємно. А під час Януковича нікому було і скаржитися, ні до кого звертатися. Ну і зараз ситуація, як ми бачимо, взагалі у всій країні, вона переходить до «російщення» простору, і це дуже прикро. «Російщення» всього простору, не тільки радіо, телебачення, біг-борди, вулиці… Пройдіть по Хрещатику в суботу – неділю – російська музика лунає, російські пісні. Це дуже прикро, що влада, громадськість і партії не беруть в цьому ніякої участі – це після Майдану.

Василь Шандро: Дякую Вам за участь в нашій програмі. Це був Микола Владзімірський – журналіст, громадський діяч в проекті «Ми різні. Ми разом».

Виготовлення цієї програми стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку USAID та Інтерньюз. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю автора та не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Інтерньюз.