Безбар’єрність починається з одягу: як український бренд створює функціональні рішення для ветеранів

Мар’яна Чорнієвич: Коли ви звернулися з пропозицією поговорити про те, що шиєте одяг для поранених військових, я не могла пройти повз цієї теми. Держава поки що недостатньо залучена до забезпечення адаптивним одягом, і часто військовослужбовці після поранень отримують його завдяки волонтерам та благодійним організаціям. Ви дизайнер, працюєте у сфері високої моди і почали шити одяг для військових. Водночас ви називаєте свій продукт не адаптивним одягом, а одягом з функцією.

Поясніть, будь ласка, чому вам ближче саме таке формулювання? І коли ви вирішили взяти у своїй роботі напрям створення одягу для поранених військових? 

Макар Ципан: Чому я взявся за це? Я за освітою архітектор, і ця базова професія навчила мене дивитися на речі об’ємно, системно. Для мене це передусім виклик.

Щодо назви. Формулювання «адаптивний одяг» ніби відокремлює людей із певними потребами в окрему категорію, створює відчуття «іншості». А якщо ми говоримо про безбар’єрність — а в Україні про неї потрібно говорити дедалі більше — то не можемо мислити категоріями окремих «каст».

У побуті ветеран стикається з великою кількістю бар’єрів. Ми часто говоримо про пандуси й ліфти, і це важливо. Але один із перших бар’єрів — це одяг. Адже щоб вийти з дому, потрібно спершу одягнутися. І важливо, щоб людина, яка повертається з війни до цивільного життя, могла робити це самостійно — настільки, наскільки це можливо.

Разом із командою однодумців ми намагаємося створити максимально безбар’єрний простір у тій сфері, в якій я професійно сильний. Для мене це не просто про виклик. Цього року моєму бренду виповнилося 10 років, і я нарешті зрозумів, чому займаюся одягом. Цей шлях привів мене до усвідомлення, що я маю зробити важливий внесок.

Це внесок не лише в підтримку ветеранів, а й в економіку країни. Людей з ампутаціями, із втратою зору — десятки, а можливо, й сотні тисяч. І важливо, щоб вони були повноцінною частиною економічного життя, а не залежали від нього.

Я працюю з ветеранами, з людьми на етапі реабілітації — це молоді люди, молодші за мене. Це наше майбутнє. І мені хочеться, щоб завдяки тому, що ми робимо, вони могли бути повноцінною частиною суспільства.

Саме тому я називаю це функціональним одягом — це одяг, у якому функція інтегрована в дизайн. Його можу носити я — тому що мені близький урбаністичний стиль. А хтось інший використовуватиме його передусім через зручність. Для мене це і є філософія безбар’єрності.

Мар’яна Чорнієвич: Коли ви вирішили зайнятися цим напрямом, чи орієнтувалися на якісь готові зразки? З чого почали роботу?

Макар Ципан: Насправді це більше про дослідження, науку й відпрацювання прототипів. У нас є фокус-група, з якою ми постійно взаємодіємо та вдосконалюємо рішення.

Зараз ми свідомо фокусуємося на складних випадках — важких формах ампутацій, втраті зору, а також їхніх поєднаннях. Сучасна війна, на жаль, створює нові типи травм. І ті комбінації ушкоджень, які ми бачимо сьогодні, суттєво відрізняються від досвіду, наприклад, воєн в Іраку чи Афганістані.

Для мене важливо починати саме зі складних форм. Якщо ми зможемо технологічно й конструктивно вирішити найскладніші завдання — це автоматично дозволить закрити й менш складні потреби.

Наша мета — створити чіткі схеми та технологічні картки, які можна буде масштабувати в масовому виробництві. Поодинокі випадки можна закривати волонтерськими ініціативами, але ми мислимо ширше. Людей, які потребують такого одягу, багато, і вони мають мати можливість придбати його системно, а не випадково.

Тому це має бути й бізнес у правильному сенсі цього слова. Це велика аудиторія з реальними потребами. Люди хочуть не лише вийти за хлібом — вони хочуть працювати, носити костюм, жити повноцінним життям.

Мар’яна Чорнієвич: Коли ви вирішили розробляти лекала і почати шити такий одяг, чи виникали складнощі у комунікації? Адже потрібно було не просто запропонувати допомогу, а запитати людину: що саме для тебе зручно, що — ні, які є потреби.

Наскільки відкрито на це реагували військові — чоловіки й жінки, з якими ви працювали? І, до речі, чи створюєте ви одяг із функцією для жінок? 

Макар Ципан: Так, ми працюємо і з жінками. У нашій фокус-групі була жінка зі спінальною травмою, і для неї ми розробляли костюм, який вона може одягати самостійно — за допомогою спеціальних резинок, затяжок та інших конструктивних рішень. Це дуже важливий напрям.

Варто розрізняти одяг для шпиталів і одяг для повсякденного життя. Те, що використовується під час реабілітації, справді є адаптивним у класичному розумінні: людина перебуває в лікарні, іноді може вийти на вулицю, але це не той формат, який відповідає щоденним потребам. Тому одяг для реабілітації та одяг із функцією для цивільного життя суттєво відрізняються за формою й завданнями.

І того, і іншого наразі бракує. Саме тому ми почали працювати й з освітою. Залучаємо студентів, розробляємо програму, щоб у професійно-технічних училищах з’явився окремий курс з одягу з функцією та адаптивного одягу. Важливо, щоб молоді спеціалісти могли опановувати це ще під час навчання.

Потрібно починати з фундаменту: мають бути програми, технологічні картки, системні розробки. Волонтерські ініціативи закривають окремі потреби — і це дуже цінно. Але якщо мислити масштабно, потрібно впроваджувати ці рішення на рівні системи.

Тут важлива комунікація та підтримка з боку держави. Це складний і дороговартісний проєкт. Я роблю це, тому що не можу не робити. Але розумію: якби було більше фінансових можливостей і державного патронажу, ми могли б рухатися значно швидше.

Мар’яна Чорнієвич: Наскільки дорожче розробити, наприклад, спортивний костюм із функцією порівняно зі звичайним типовим спортивним костюмом?

Макар Ципан: Як мінімум, з точки зору виробництва це суттєво дорожче. Одяг із функцією передбачає більше деталей, складнішу конструкцію, додаткові елементи — блискавки, застібки, регулятори. Усе це не лише збільшує кількість операцій під час пошиття, а й підвищує вимоги до якості матеріалів.

Ми не можемо використовувати дешеву фурнітуру, тому що функція має працювати. Якщо зекономити на якості, це буде лише імітація рішення — зовні воно виглядатиме правильно, але в реальному користуванні не спрацює. А ми не робимо це «для галочки».

Наша позиція така: краще використовувати якісні, навіть дорожчі матеріали, а з часом — завдяки масштабуванню — зменшувати собівартість. Але не навпаки.

Я намагаюся показувати це і студентам, яких викладаю та менторю, і своїй команді: важливо працювати на результат. Можливо, це займає більше часу й ресурсів, але йдеться про реальну користь, а не про формальне виконання проєкту.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі