Від булінгу до блекаутів: із чим стикається українська школа сьогодні

У чому різниця між освітніми втратами та освітніми розривами?

Іванна Коберник: Існують два поняття — освітні втрати та освітні розриви. Важливо розуміти різницю між ними.

Освітні втрати — це те, чого дитина мала б досягти до певного віку, але не досягла через певні обставини. Йдеться про конкретні знання й навички, які не були сформовані вчасно.

Освітні розриви — це різниця в рівні навчальних результатів між різними групами дітей. Наприклад, між учнями міських і сільських шкіл, більш і менш благополучних закладів, або між тими, хто навчається очно й дистанційно, за однаковий період і в одному класі.

Зазвичай освітні розриви подолати легше, ніж освітні втрати. Водночас сам термін «освітні втрати» часто критикують, адже слово «втрата» звучить як щось незворотне. Насправді з дітьми це не зовсім так: їхній мозок пластичний, і за правильного підходу багато що можна надолужити. Проте є й ризик накопичення прогалин, які з часом можуть давати про себе знати й впливати на подальше навчання.

З чого сьогодні складається право на освіту в Україні?

Дарʼя Бура: Якщо загалом говорити про право на освіту, як воно сьогодні реалізується в Україні? Від чого залежить — безпекової ситуації, місця проживання? З чого складається?

Іванна Коберник: Насамперед — від безпекової ситуації. Від місця проживання воно залежало завжди. Сумна правда в тому, що результати ЗНО та різних моніторингів роками показували: діти у великих міських школах демонструють кращі результати, ніж учні невеликих сільських шкіл.

Навіть міжнародне дослідження PISA (Programme for International Student Assessment), яке Україна проходила у 2018 і 2022 роках, показало: якби тестування проводили лише у великих містах, Україна перебувала б на середньому рівні країн Організації економічного співробітництва та розвитку — тобто на рівні достатньо благополучних держав. Цей розрив існував завжди, а нині він лише поглибився: PISA-2022 засвідчила, що учні сільських шкіл втратили більше, ніж учні міських.

Другий фактор — безпековий. Діти в більш безпечних регіонах мають змогу навчатися очно. Усі дослідження свідчать, що дистанційна освіта менш ефективна, а для початкової школи — фактично неефективна. Ті, хто з першого по четвертий клас змушені навчатися дистанційно, зазнають найбільших освітніх втрат.

Третій момент — вибір між очною і дистанційною формою навчання. Частина родин обирає дистанційку свідомо. Загальний висновок міжнародних досліджень — у різних країнах, зокрема й в Україні — полягає в тому, що дистанційна освіта менш ефективна. Водночас у старших класах, якщо йдеться про академічну складову, багато залежить від учителя. Педагог, який опанував інструменти дистанційного навчання, може забезпечити якісні знання.

Це, зокрема, доводять школи зі східних регіонів — Харкова, Запоріжжя, Покровська. Частина дітей залишається у своїх дистанційних школах, навіть переїхавши до невеликих міст чи сіл, бо там не можуть знайти таку ж якісну академічну освіту.

Попри те, що триває вже п’ятий рік повномасштабної війни, а до того була пандемія COVID-19, учні великих східних міст традиційно демонстрували вищі результати, ніж у центрі та на заході країни. Винятком завжди були Київ і Львів — вони стабільно лідирували. Зараз їхні результати вирівнялися, хоча загальне падіння через тривале дистанційне навчання відчутне.

Тож я б сказала, що поряд із освітніми втратами є й освітні «скарби». Якщо закладено міцну базу, то навіть за складних умов діти здатні продовжувати успішно навчатися.

Як діти втрачають функціональне читання та письмо?

Анастасія Багаліка: Ви сказали, що є речі, які можуть датися взнаки пізніше. Я, наприклад, читала про втрати компетенцій, пов’язаних із письмом і читанням у дітей. Як це позначається? Від чого це залежить?

Іванна Коберник: Я зараз дуже цікавлюся цією темою, адже ця тенденція фіксується в усьому світі. Нещодавно, можливо, ви бачили в соцмережах активну дискусію в українському сегменті навколо фінської освіти. Фінський уряд чесно визнає, що на початку 2000-х Фінляндія була номером один у світі — тоді багато говорили про «освітнє диво». Але з кожним наступним дослідженням PISA показники знижувалися.

Зараз у Фінляндії відкрито визнають проблеми, які потребують вдосконалення, і публічно повідомляють про це суспільству. Серед іншого вони також фіксують зниження рівня функціонального письма й читання. Що означає «функціональне»? Це коли дитина знає букви, може прочитати слово, але не здатна пояснити, про що текст.

Причин може бути кілька. По-перше, змінюється мислення і середовище, у якому живуть діти. Якщо навчати їх так само, як раніше, це може бути менш ефективно. По-друге, вплив інтернету й соціальних мереж. Діти дедалі більше споживають короткі відео, тексти, прості формулювання, — їм складніше довго концентруватися. Наукові дослідження підтверджують існування цієї проблеми.

І третій чинник, який, на мою думку, особливо стосується України, — життя в умовах постійного стресу. Постійний стрес впливає і на дорослих, і на дітей, знижуючи їхню здатність до когнітивної діяльності. На жаль, когнітивні навички страждають через недосипання — коли діти не сплять через повітряні тривоги, перервані уроки, втрати рідних, те, що хтось із батьків воює, або через необхідність адаптуватися до нових умов після переїзду. Усе це безпосередньо впливає на когнітивні здібності та навички.

Як ковід і повномасштабна війна вдарили по когнітивних навичках?

Іванна Коберник: Це покоління безумовно зазнає втрат. Є діти, які можуть приходити до школи, навчатися з дев’ятої до шістнадцятої в спокійній обстановці, отримувати задоволення від навчання, спілкування з друзями — і це одна реальність.

А є наша реальність — з війною, тривогами й постійними перервами.

Це ті обставини, в яких ми живемо. Їх потрібно визнавати — не можна заплющувати на це очі. Якщо урок переривається, це означає ще й виснаженого вчителя, який має підготувати не один сценарій заняття, як раніше, а щонайменше три. Що робити під час повітряної тривоги? Чи можна продовжити урок в укритті? А якщо в укритті продовжити неможливо?

Додаємо до цього відключення електроенергії. Сьогодні уроки відбуваються в школі, завтра — дистанційно. У половини класу є світло, в іншої половини — немає. А буває й так, що всі повертаються до школи, але сидять у холодних класах у куртках, шапках, шарфах і рукавичках.

Потрібно чесно визнати, що це впливає на якість освіти, і вимірювати реальний рівень знань, щоб вживати заходів для подолання освітніх втрат. Що мається на увазі? Наукові дослідження показують, що для молодших дітей найефективнішим є індивідуальне репетиторство. Чим старші діти, тим більш результативною стає робота в малих групах.

За великим рахунком, держава мала б оплачувати вчителям цю додаткову роботу. Частково такі години оплачуються, але небагато. У школах із належним управлінням існують так звані години індивідуальних консультацій, які фінансуються.

Наприклад, моя донька навчалася в школі, де був чіткий графік консультацій: учителька математики в певні дні та години приймала конкретні класи. Тобто це можливо організувати. Проблема в іншому: часто на такі консультації приходять не ті учні, яким це найбільше потрібно, а ті, хто хоче, умовно кажучи, підвищити оцінку з десяти до дванадцяти. Тому необхідно працювати й із батьками.

Але щоб працювати з батьками, треба чесно говорити про існування проблеми. На жаль, я бачу спроби уникати цієї неприємної теми. Я не можу сказати, що Міністерство освіти і науки нічого не робить — це було б неправдою. Є додаткові субвенції, підвищення зарплат вчителів, фінансування укриттів.

Водночас, наприклад, цього року фактично зникла з комунікації політика «школа офлайн», яка раніше була задекларованою метою — збільшити кількість дітей, що навчаються очно, і зменшити дистанційне навчання. Планували укриття, підземні школи тощо. Але через погіршення безпекової ситуації, повзучу окупацію зросла кількість дітей, які перестали відвідувати школу офлайн. Відключення електроенергії також збільшили частку дистанційного навчання.

І тут постає ще одне питання: наскільки ефективно діти навчаються дистанційно, адже графік учителя і можливості дітей не завжди збігаються. У підсумковій комунікації Міністерства ця політика практично не згадується. Хоча варто було б прямо сказати, що з 1 вересня 2025 року кількість дітей, які навчаються очно, скоротилася.

Як подовжений навчальний рік впливає на подолання освітніх втрат

Іванна Коберник: Насправді продовження навчального року може мати ефект — якщо воно добре організоване. Щонайменше п’ять тижнів, протягом яких діти в Києві не відвідували школу, — це фактично повноцінні літні канікули в частині європейських країн.

Тривалі канікули — це проблема, бо діти забувають значну частину матеріалу. Тому у вересні вчителям доводиться фактично «повертати до тями» учнів, адже вони приходять із рівнем знань, який у кращому випадку відповідає кінцю березня. Поки згадають, що проходили, і почнуть рухатися вперед — уже настають осінні канікули.

А тепер уявімо, що така пауза стається посеред навчального року. Діти фактично «відкотилися» на кілька місяців назад. І найгірше, що може статися, — це якщо батьки почнуть вимагати не продовжувати навчання, аргументуючи тим, що дітям важко, в червні спекотно, в школах немає кондиціонерів. Так, дітям важко. Але питання в тому, чи нас цікавить якість освіти і ті відкладені наслідки, про які ми говорили. Нічого не минає безслідно. Якщо діти п’ять тижнів не навчалися, вони пропустили матеріал, який є основою для подальшого засвоєння знань. Ущільнення програми та самостійне опрацювання працюють лише з дуже вмотивованими й здібними учнями — а їх небагато.

Більшості дітей потрібна рутина, повторення, відпрацювання. Натомість наша програма і без того перевантажена. Це, на жаль, радянський спадок, а вже потім — Табачника, Шкарлета, на час якого припало запровадження базової середньої школи — п’ятий-дев’ятий клас — за реформою НУШ. Програма там ущільнена сама по собі, а тепер додалися ще й п’ять тижнів вимушеної перерви.

Уявіть стан дітей, якщо вчитель змушений сказати: «Прочитайте сторінки з 50 по 120 і виконайте вправи», а потім виставити оцінки, бо треба завершити семестр. Учитель також виснажений і не завжди має ресурс працювати в червні.

Те, що я бачу зараз, — зростання освітнього розчарування. Там, де батьки усвідомлюють цінність освіти, — залучають репетиторів, онлайн-курси, допомагають дітям надолужити прогалини. Там, де такої підтримки немає, — освітні втрати накопичуються. І часто вони маскуються фразами на кшталт: «Нічого страшного, все нормально, нехай дитина відпочине». Але проблема від цього не зникає.

Яка роль репетиторів зараз в навчальному процесі

Анастасія Багаліка: Можу сказати як мама: репетитори вирішують усе.

Дарʼя Бура: А я ненавиділа в школі репетиторів, бо це були саме ті предмети, з яких я відставала.

Іванна Коберник: Насправді це теж показовий момент. Не знаю, чому у вашому випадку склалося саме так, але, відверто кажучи, це не найкраща стратегія. Сучасним батькам я б радила так не робити — за винятком підготовки до НМТ, адже це іспит високих ставок.

Якщо ви вже витрачаєте гроші на репетиторів, інвестуйте їх у те, що дитині справді цікаво. Варто розвивати сильні сторони — те, що в дитини виходить добре. Це дає більше мотивації й кращий довгостроковий результат.

Яку роль школа виконує після 24 лютого?

Дарʼя Бура: Усі ситуації, які впливають на дітей — обстріли, переживання за рідних, що воюють, досвід окупації чи вимушеного виїзду, — чи змінюють вони роль школи? Чи це й надалі лише освітній простір? Чи школа може стати також стабілізаційним середовищем, де готові працювати з дітьми, травмованими подіями?

Іванна Коберник: Дуже важливе питання. Насправді школа мала б виконувати і таку функцію. Але потрібно зважати на реальність: у цьому просторі працюють вчителі, які отримують одну з найнижчих зарплат у державному секторі — менше мають лише працівники культури. При цьому навантаження на них постійно зростає. Вони мають готувати фотозвіти, чергувати в «пунктах незламності» — без додаткової оплати, — розробляти кілька варіантів уроків на випадок тривог, відключень електроенергії чи інших непередбачуваних обставин.

Тому, так, школа має бути безпечним і підтримувальним простором. Але якщо це додаткове навантаження безкоштовно покладається на вчителів із середньою зарплатою близько 14 тисяч гривень, варто поставити чесне питання: чи це справедливо щодо них і чи можна очікувати високої якості?

Крім того, важливо, щоб така підтримка ґрунтувалася на науково обґрунтованих методиках. Наприклад, наша організація «Смарт освіта» проводить курси з психосоціальної підтримки для освітян. Ми навчаємо вчителів розпізнавати певні стани та порушення у дітей, діяти обережно, не нашкодити, встановлювати контакт із дитиною та батьками й, за потреби, скеровувати до фахівця. Це своєрідна психосоціальна домедична допомога — ми не готуємо психотерапевтів чи психологів, а даємо базові інструменти підтримки.

Попит на такі курси дуже високий: реєстрація закривається за лічені години, і ми отримуємо стабільно позитивні відгуки. Водночас наш курс тривалий — це не одна-дві, а близько 30 годин навчання. Зазвичай це 6–9 онлайн-зустрічей по три години, залежно від програми. Сертифікат отримують лише ті учасники, які відвідали щонайменше 75% занять.

Нам неодноразово пропонували скоротити або спростити програму. Ми можемо створювати окремі коротші модулі, але для повноцінної підготовки, на мою думку, мінімальний обсяг має залишатися саме таким. Лише тоді вчитель справді буде готовий виконувати цю додаткову, дуже відповідальну роль.

Як мовне питання впливає на дітей у школі?

Анастасія Багаліка: Я зі свого досвіду можу розповісти про зворотну мовну ситуацію. У Києві, який для дорослих переважно україномовний, дітей, які розмовляють українською, у школах досі можуть булити — так само, як це було в 90-х. Мене в школі цькували через те, що я була єдиною україномовною дитиною в класі, згодом нас стало двоє. Подібний мовний булінг пережили й мої старші діти.

Іванна Коберник: Згодна, що це явище працює в обидва боки. Інше питання — темпи змін. Я теж була україномовною дитиною в Києві. У нашому класі було приблизно дві з половиною україномовні дитини. «Половинка» — це я, бо, чесно кажучи, мені як дитині не завжди вистачало внутрішнього ресурсу залишатися повністю україномовною, я переходила на російську. Але були дві дівчинки, які принципово говорили лише українською. Вони були тихими відмінницями, але усе одно стикалися з булінгом. Можливо, не таким агресивним, але він був.

Якщо говорити про зміни, звісно, це не соціологія, а спостереження, але я часто чую подібні цифри від знайомих. Якщо в 80–90-х роках у класі було одна-дві україномовні дитини, то зараз це може бути вже десять. Темп може здаватися недостатнім, але я погоджуюся з дослідниками, які наголошують: звільнення від колоніального впливу — це тривалий процес. Ідентичність не народжується з протесту чи заборони.

Можна змусити говорити певною мовою, але внутрішня ідентичність так не формується. Водночас я помічаю, що під час першого соціального контакту в Києві значно частіше звучить українська. Люди замовляють українською в кафе, спілкуються на пошті, на заправці. Так, у неформальному спілкуванні багато хто може переходити на російську. Але для мене важливо, щоб ідентичність формувалася внутрішньо, а не була «одягнена як каструля». Це потребує часу, навіть якщо хотілося б швидших змін.

До речі, у нинішній школі моєї доньки, вона в 11-му класі, нам пощастило — її клас став україномовним після 2022 року. Коли вона приєдналася, її вразило, що всі однокласники говорять українською. Звісно, у неформальних ситуаціях — на вечірках чи поза школою — частина дітей може переходити на російську, бо так їм легше жартувати чи швидко висловитися. Але загалом діє негласний соціальний договір: у шкільному просторі спілкуємося українською. І це вже важлива зміна.

Чи є булінг дітей із родин військових?

Анастасія Багаліка: Є ще одна група серед тих, хто зазнає булінгу, — діти з родин військових. Я стикалася з такими випадками. Іноді це пов’язано з мовним питанням, іноді — ні, ситуації бувають різні. Але цей вид булінгу, на жаль, існує. Хотілося б, щоб адміністрації шкіл і загалом нормативні документи, зокрема від Міністерства освіти і науки, навчили систему реагувати на такі випадки.

Іванна Коберник: Погоджуюся, я також про це чула — і це дуже болісно. У мене тут виникає асоціація з мовним питанням. У нас є доволі жорсткі нормативні документи з формулюванням «мовний режим». Зазначено, що мовою освітнього процесу є українська. Але, на мою думку, в школах варто забезпечувати не «режим», а мовне середовище. Це різні підходи. Формально вчителі мають стежити, якою мовою діти спілкуються навіть на перервах. Але чи працює це як інструмент? Не завжди.

Щодо дітей із родин військових — я намагалася зрозуміти, чому виникає такий булінг. Частково це пов’язано з тим, що певні наративи діти чують удома. Люди, які дозволяють собі негативні висловлювання, іноді таким чином намагаються виправдати власну позицію — через самоствердження за рахунок родин військових і уникання розмови про власний громадянський обовʼязок.

Як і в інших випадках булінгу, усе значною мірою залежить від середовища. Якщо директор має чітку позицію, відкрито говорить про цінності та є авторитетом для колективу, ситуація виглядає інакше. Є школи, де проводять збори коштів для батьків дітей, які воюють, або для чоловіків вчительок, які воюють. Я знаю такі приклади.

Дуже важливо, щоб у школі була постійна, а не формальна волонтерська діяльність. Не «до дати зібрали щось для ЗСУ», без розуміння куди й кому це піде, а реальна допомога, яку можна відчути, усвідомити й побачити результат.

Я була у відрядженні в Кривому Розі. У двох із трьох шкіл, які я відвідала, у спортивних залах плели маскувальні сітки. На кожній школі в Кривому Розі висять фотографії загиблих випускників — оформлені в єдиному стилі, з підтримкою міської влади, і ці стенди постійно оновлюються. Це частина шкільної культури пам’яті. Такі речі формують середовище. Чи є це в Києві та інших містах?

Директорка однієї київської школи розповідала мені про хлопчика з Бахмута, який переїхав у 2023 році. Він не міг перебувати в класі із зачиненими дверима — це викликало в нього стан, близький до панічної атаки. Тож у його класі домовилися залишати двері відчиненими під час уроків.

В тій школі було встановлено правило складати телефони в спеціальні бокси на час занять. Але одному хлопчикові, чий тато воює, дозволили тримати телефон на парті екраном догори — на випадок дзвінка. Діти це прийняли. Хлопчик не зловживав довірою, а батько не телефонував під час уроків. Проте сама можливість такого винятку була для нього важливою.

Такі рішення — про людяність і довіру. І саме вони створюють у школі атмосферу підтримки, яка допомагає долати булінг і робить спільноту більш чутливою.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі