Гостя — командирка екіпажу медичної евакуації медичного батальйону «Госпітальєри», аналітикиня Міжнародного центру української перемоги Тата Маргарян.

Про екіпаж медичної евакуації

Тата Маргарян: Батальйон «Госпітальєри» — це спільнота добровольців. Тобто в нас екіпажі досить автономні, адже ми можемо приймати рішення на основі того, що ми бачимо, де ми найбільш потрібні, й допомагати там. Це перевага над конвенційною армією: у нас, умовно, немає вказівки сидіти на ППД (пункті постійної дислокації — ред.) місяць і нічого не робити.

Андрій Куликов: Ви відстежуєте ситуацію й кажете, що можете приїхати до певного з’єднання, чи вас просять приїхати?

Тата Маргарян: Це працює і так, і так. Звичайно, ми це все централізовано робимо через командування нашого батальйону. Тобто екіпаж сам не може вирішити кудись поїхати. Це говорить про певну мобільність. Ми є повноцінною одиницею, яка бере участь і в плануванні різних операцій, і в евакуації.

У мене сам екіпаж медичної евакуації, тобто там, де медевак, реанімобіль. Це чотири людини. Але є ще казевак, яким евакуюють з лінії 0 до машини медичної евакуації. Це два різних екіпажі, але, зазвичай, головою процесу є командир машини медичної евакуації.

В екіпажі з чотирьох людей є лікар. У мене зазвичай в екіпажі анестезіолог. Анестезіолог, анестезійна медсестра, а також водій. Водій також навчений надавати допомогу, тому що в разі масованої травми, коли поранених більше, ніж спроможності лікарів, то ми всі долучаємося до надання допомоги.

Моя роль як командира екіпажу — менеджерська. Я менеджер, який робить все, щоб у моїх людей був дах над головою, щоб було поїсти, щоб завжди була медицина, запаси. Я веду документацію і їжджу з екіпажем на завдання.

У моїй команді немає такого, що всі робитимуть усе, що я скажу. Ми добровольці, у нас по духу такого взагалі не може бути. Тобто у нас завжди йде ініціація процесу обговорення, брифінг, дебрифінг, планування. Це йде з моєї ініціативи. Моя задача і роль — зробити так, щоб робота екіпажу була максимально ефективною. Якщо, на мій погляд, можна щось покращити, то я маю проявити ініціативу щодо цього. Але, звичайно, я дослуховуюся до людей, якщо вони приносять якісь поради тощо.

У нас екіпаж працює як один організм. Усі шестерні знають, за що вони відповідають. Досягнути такої злагодженості в роботі — це велике щастя і велика рідкість, якщо тебе рандомно розподіляють по різних командах. Мені ж пощастило зібрати свою команду.

Але це не єдине, чим я займаюся. Я ще сертифікована інструкторка з тактичної медицини рівня CLS. У мене є окремі місії, коли я беру ще одного інструктора собі в підтримку, і ми вдвох чи втрьох їздимо на фронт та вчимо військових. Зазвичай, така схема працює в мене, тому що я знаю підрозділи, яким треба допомога, і я до них особисто їжджу.

Читайте також: «Я натхненний і хочу повернутися до роботи» — бойовий медик про програму відновлення Repower

Про особливості евакуації поранених з поля бою та накладання турнікетів

Тата Маргарян: Деякі речі у світі тактичної медицини розробив прекрасний комітет з чудовою назвою TCCC (Tactical Combat Casualty Care), який базується в США. Він фактично є автором рекомендацій TCCC, якими керуються армії НАТО при наданні допомоги на полі бою. У цих рекомендаціях є багато речей, які написали з досвіду ведення війни Сполучених Штатів у різних країнах. Масштаби цих війн не схожі на війну російсько-українську. Єдиний досвід, який схожий на нинішню війну проти нас — це Друга світова війна.

Одне з таких речей — це плече евакуації. Це час, який описує момент отримання поранення і транспортування пораненого до ланки надання допомоги. Зазвичай у країнах НАТО час евакуації дуже-дуже короткий. Десь через 20 хвилин-півгодини з’являється гелікоптер, який підбирає пораненого, і він вже в комфортних умовах летить з медиками, які надають усю необхідну допомогу.

Але в наших реаліях війни проти серйозного ворога евакуація може тривати взагалі декілька днів. Якщо операції проходять через річку чи якісь водойми, то евакуація дуже-дуже складна.

16 годин евакуація, два дні евакуація — це норма в реаліях України.

Також є така річ як переміщення і конверсія турнікета. Це дві маніпуляції, які раніше у світі тактичної медицини сприймали як виключно привілей медичних працівників.

При переміщенні турнікета накладають один турнікет під час отримання поранення для зупинки масивної кровотечі; потім, за першої ж можливості, накладають другий турнікет, уже більш локалізовано, вище місця поранення, не на суглоб, а перший турнікет послаблюють. І це роблять дуже грамотно навчені люди. У арміях країн НАТО прийнято, що цим займається людина, яка пройшла спеціальне навчання та має медичну освіту. Але це тому, що вони можуть собі це дозволити. У наших реаліях це правило призвело до того, що є дуже багато випадків ампутації кінцівок там, де цього можна було уникнути.

Але нині Всеукраїнська рада реанімації адвокатує в комітеті TCCC нововведення про те, щоб усі бійці могли оцінювати перший накладений турнікет і накладати другий з можливим тампонуванням. Це навичка, яку тренують разом з накладанням першого турнікету. Тобто це дві навички, які йтимуть рука в руку.

Андрій Куликов: Коли треба цього навчити? Адже людина може потрапити на фронт, і в неї там просто немає часу. Наскільки це поставлено під час бойового злагодження тощо?

Тата Маргарян: Часто мені люди кажуть: «Ми всього місяць пробули на “учебці” і вже поїхали на фронт без знань». У мене зустрічне запитання: «Що ви робили весь цей час?» У нас повномасштабне вторгнення триває майже два роки, а війна в Україні триває 10 років загалом. Тобто, у моєму розумінні, знати базові речі з допомоги, ходити на курси з тактичної медицини та домедичної допомоги — це відповідальність кожного свідомого громадянина в Україні. Сьогодні, наприклад, пройти такі курси набагато легше, ніж два роки тому.

Андрій Куликов: А на якому зараз рівні постачання турнікетів?

Тата Маргарян: Мій досвід може кардинально відрізнятися від інших. Мені пощастило потрапити в підрозділ, де перебувають свідомі бійці, і всі хлопці розуміють, що потрібно купувати оригінальні турнікети. В Україні є де їх придбати. Це онлайн-магазини Catmedshop або ж Time For Rescue Shop.

Читайте також: Бойові медики отримали змогу переливати кров в окопах

Що потрібно українській піхоті

Тата Маргарян: Я часто їжджу за кордон, ділюся досвідом війни в Україні з різними людьми, які бачать Україну через заголовки й не можуть скласти враження про неї.

Мене запитують, що нам треба для того, щоб рятувати життя. Я завжди кажу, що для того, щоб зменшити кількість смертей на фронті й допомогти медикам рятувати життя, потрібно озброїти піхоту. Це потреба номер один. Потрібно зробити так, щоб наші люди воювали не своїм м’ясом, не тілом, а технологіями й зброєю.

Зараз я збираю 500 тисяч гривень на ППО разом з благодійним фондом «Гуркіт». І це маленький збір, тому що загальна мета — це 10 мільйонів гривень. З них є наразі 3 мільйони.

Автомобілі для евакуації поранених

Тата Маргарян: Казевак — спеціалізована машина, головна мета якої — це швидке вивезення поранених. В Україні не такі класичні казеваки, як в інших арміях країн НАТО. У нас вони більш обладнані різними медичними інструментами для порятунку життя, тому що плече евакуації довге. Інколи казевак може везти пораненого годину. У рамках армії НАТО це нечувано.

У нас казеваки прокачані. Вони повинні мати високу прохідність. Звичайно, бажано, щоб вони були на повному приводі. Зазвичай це Nissan Pathfinder. Також на початку повномасштабного вторгнення вистрілили Mitsubishi L200, і вони досі є.

Нагадаємо, 10 січня цього року Верховна Рада підтримала законопроєкт №10343 про організацію належного рівня медичного забезпечення ЗСУ. «Цей законопроєкт передбачає, що у сфері військової медицини ми маємо користуватись лише стандартами, настановами, рекомендаціями НАТО та держав-членів НАТО. І оскільки єдині рекомендації щодо турнікетів створив Комітет ТССС при Міноборони США — їх і зможе затвердити МОЗ та Міноборони України. І тепер, якщо іноземні партнери захочуть передати нам турнікети, у нас будуть чіткі правила: нам підходять лише турнікети, схвалені CoТССС, будемо за них дуже вдячні», — пояснила Інна Совсун.

Також вона додала: «Цей законопроєкт виник у відповідь на запит перш за все волонтерської спільноти, адже військовим важче висловлювати позицію щодо цього у силу ієрархії тощо. Це запит про те, що в армії на 10-му році війни військовим досі видають китайські, а подекуди й українські, турнікети, якість і походження яких незрозумілі. І в України не було жодної системи оцінювання турнікетів.

Але загалом законопроєкт № 10343 торкається не лише турнікетів, медзасобів, а й клінічних протоколів лікування, бо в нас досі по багатьох напрямках відсутні чи дуже застарілі протоколи лікування».

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту