Соня Морозюк на своїй персональній виставці. Фото: Instagram / sonya.moroziuk
Говоримо про постать Соні Морозюк з точки зору мистецтва з поетом, кандидатом соціологічних наук, автором YouTube-проєкту «Культуртригер» Богданом-Олегом Горобчуком.
Богдан-Олег Горобчук: Я, чесно кажучи, не чув ніколи раніше про Соню Морозюк, поки історія з Гринкевичами не стала загальновідомою. За моїм припущенням, Соня Морозюк була добре відомою у вузьких колах, враховуючи її харківський бекграунд. Вона була помічницею в галереї Алли Добкіної (дочки колишнього мера Харкова — ред.), займалася там якимись адміністративними речами. Її аудиторією були, вочевидь, люди так званого елітного прошарку українських скоробагатьків.
Морозюк здобула, наскільки я читав, певну технічну, мистецьку освіту, закінчивши училище. Тобто якісь технічні навички створення полотен у неї були. Враховуючи, що вона працювала в галереї, вочевидь, вона стикалася з іншими митцями, бачила, яким чином вони позиціюють свою творчість. Але я не чув про неї як про учасницю багатьох колективних виставок, хоча я слідкую за виставками сучасних українських молодих митців.
Коли я побачив відсутність характеру її робіт, то зрозумів, що все-таки тут і далі йдеться більше про певні фінансові моменти. Тобто, можливо, це дружнє накачування, капіталізація певного бренду, яка передбачає маркетингову розкрутку класичними методами для будь-якого товару: інтерв’ю, реклама, сітілайти.
Творчість Соні Морозюк передовсім не про мистецтво, а про бренд. Мистецтво тут просто товар, який можна під брендом продати або штучно на нього накрутити ціну.
Тобто, якщо проаналізувати технічний бік картин Морозюк і порівняти, наприклад, з актуальним українським мистецтвом, яке творять молоді люди, то це рівень значно нижчий, ніж середній.
Читайте також: Ріпин, Малевич, Гоголь, Айвазовський — як росіяни крали українських митців
Ана Море: Я особисто вперше наштовхнулася на імʼя Соні Морозюк на Андріївському узвозі. Стіну, яка колись була заповнена справжнім вуличним мистецтвом (різними графіті та тегами андеграундних мисткинь та митців), замалювали в білий. На стіні тепер красуються різноколірні плямки з натхненними написами типу «кохай», «бунтуй», «рівність», «повага». Це графіті-реклама «Голосу країни», підписана іменем Соні Морозюк.
У нас з друзями завʼязалася дискусія, наскільки це є мистецтвом, чи можна такий комерційний продукт вважати вуличним мистецтвом. Адже ця стіна нині виглядає як спроба, взявши лозунги з того ж Маршу рівності («Бунтуй, кохай, права не віддавай»), бути ніби в тренді протесту. Це натомість здається максимально вторинним та безособистісним твором. Але не стіною єдиною. Поговоримо про персональну виставку «Мазня». Опиши нашій авдиторії, будь ласка, роботи Соні та як вони вписуються в контекст сучасного мистецтва.
Богдан-Олег Горобчук: Як на мене, загальний стиль Соні Морозюк і її поведінку в артсфері можна схарактеризувати одним словом — апропріація. Тобто вона привласнює чуже: привласнює чужу поверхню, з якою уже працювали художники, і творчість яких мають поважати інші вуличні митці. Тобто вона без поваги поставилася до творчості своїх інших і створила абсолютно вторинний продукт.
Її творчість — це карго-культ, імітація актуальності. Якщо подивитися на стиль картин Морозюк, то вона, вочевидь, опирається на візуальну мову вуличної культури. Це і теги, які вона використовує на своїх картинах, і певне абстрактне тло. Якраз абстрактне тло відсилає до її намагання легалізувати свою творчість в галерейному просторі. Тому що задовго до неї, за багато десятиліть, подібним займався, наприклад, Сай Твомблі. Ще раніше цим займався, наприклад, Пауль Клее. Тобто є ціла традиція художників, які використовували у своїй творчості поєднання абстракції, аутсайдер арту і певної криптографії, тобто створення написів в різний спосіб. Творчість Морозюк мені нагадує відсилання до традиції. Також був Жан-Мішель Баскія, і на нього мисткиня ще більше покладається як на вуличного художника Морозюк. Після передчасної смерті Баскії обмежена кількість його робіт злетіла в ціні й продовжують бити рекорди на ринку.
Але не можна брати готові шаблони й один в один відтворювати їх через сімдесят чи п’ятдесят років після того, як це сталося. Тому що уже протягом цих років з ними працювали сотні й тисячі інших художників.
Для того, щоби сказати нове слово в цьому стилі й напрямку, потрібно справді дуже добре опанувати мистецьку освіту, техніки. Тобто людина, яка стверджує, що вона актуальний художник, але не має вищої мистецької освіти, може викликати питання. Хіба що ця людина дійсно самородок, і її роботи викликають безумовний вау-ефект. Жодного безумовного вау-ефекту роботи Соні Морозюк не викликають.
Читайте також: «Це фарби мого дитинства, фарби України»: як художниця Соня Делоне започаткувала французьку моду
Влад Бундаш: Для багатьох непоціновувачів сучасного мистецтва незрозуміло, як навіть роботи Баскії чи Твомблі можуть коштувати мільйони. Часто лунають фрази штибу «та моя дитина краще намалює». Як оцінювати таке мистецтво? (в контексті дискусії про Соню Морозюк — ред.)
Богдан-Олег Горобчук: Це буквально філософське питання, яке належить до ключових питань естетичної традиції кінця XIX — початку XX століття. Воно передбачає певні фундаментальні зміни в естетиці світу, пов’язані з виникненням фотографії, з відмовою від потреби відтворювати дійсність буквально. На основі цієї естетичної тріщини між потребою бути реалістом і потребою бути митцем виник спершу імпресіонізм, потім постімпресіонізм. Тобто роботи митців ставали все менше і менш подібними на відтворення реальності. Зрештою, це все переросло в модернізм і авангард, коли жодної потреби бути буквальним відтворювачем візуального світу у митця не було.
Малевич, наприклад, відпустив митця. Він написав «Чорний квадрат», і це було те, що повністю звільняло митця в плані розкутості його манери. Митець може бути будь- яким, і при цьому він буде митцем. Ще один художник, який буквально поряд із Малевич зробив фундаментальний прорив у цьому сенсі, був Марсель Дюшан, який представляв на виставці об’єкти з реального світу. В нього було декілька таких об’єктів. Найвідоміший — це унітаз або «Фонтан», як він його назвав. Він теж казав, що художник може стверджувати, що ці знайдені об’єкти є предметами мистецтва.
Отже, загалом, мистецтвом можна вважати те, де є достатня кількість консенсусу критиків.
Звісно, за історію від авангарду до сучасності були різні випадки. Мистецтвом вважали й законсервовані такі баночки із людськими виділеннями, які продавали на вагу золота. Після того мистецтвом вважали полотна Твомблі, які буквально може з легкістю відтворити дитина. Але, знаєте, Твомблі писав роботи за 40-50 років після «Чорного квадрату». Тобто, він знову ж таки знайшов у проблемі Малевича щось нове.
Звісно, можна стверджувати, що Соня Морозюк по-новому трактувала фундаментальну проблему абстрактного, не фігуративного мистецтва. Але я думаю, що це імітація. Хоча, якщо, наприклад, взяти сучасних митців, художників, то ми з легкістю зрозуміємо, що вони можуть бути дуже різними.
Читайте також: Виставка «Спротив» у Кривому Розі: як митці рефлексують на тему опору
Ана Море: Мені особисто здається, що бренд Соні Морозюк — це хороший комерційний проєкт. У неї є фото з Дантесом, Притулою, є реклама, де молода художниця на великому білборді «Гуліверу» в Києві. Є співпраця з «Голосом країни» тощо. Це все дуже гарний маркетинг. І зазвичай, мені здається, сучасним митцям та мисткиням потрібно якось дуже потужно проявитися, потрапити на Венеційське бієнале або захопити всі вулиці всіх міст. Це вдалося Гамлету Зіньківському, який починав з Харкова, а зараз його роботи можна побачити майже по всій Україні. Тобто художникам й художницям треба потужно проявитися перед тим, як їх помічає масова культура. Тут я теж згадую сестер Фельдман, які замальовували міста, щоб їх помітили. Із Сонею Морозюк ніби сталося навпаки: вона паразитує на стилістиці андеграунду, бувши при цьому взагалі з іншого середовища.
Мені подобається, що ми можемо говорити саме про мистецьку цінність її робіт, її виставки, тому що ми не можемо опиратися на якісь плітки щодо того, чи вкладав гроші Гринкевич в Соню. Ми можемо принаймні робити логічні висновки: є художниця, яка абсолютно вторинна і не конкурентна з сучасними українськими митцями. І чомусь всі її роботи коштують дорого, а її ім’я всюди світиться.
При цьому більшість представників як світового, так і українського мистецтва, які продовжують робити дивні експериментальні твори, які, на перший погляд, не здаються мистецтвом, опираються на минулий досвід, на розуміння мистецьких процесів. І їхні відповіді на питання, які ставили до них, — це нові відповіді та виклики. І це не просто реплікація, а обдумування. І для цього, власне, мені здається, буде належати говорити про важливість мистецької освіти.
Богдан-Олег Горобчук: Мистецька освіта — це фундаментальна річ, тому що вона вчить не лише технікам, які ти можеш потім продуктивно використовувати як художник. Наприклад, я викладаю в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. У нас студент може здобути освіту і в кераміці, і в металообробці, і в мультимедіа, і в будь-яких інших техніках, що йому цікаві. Потім можна синтезувати цю інформацію і обрати для себе найцікавішу техніку на певний період, яку можна змінити
Дуже багато художників зараз творять в різних техніках. Жанна Кадирова, наприклад, у своїх роботах і бетон використовує, і плитку, і каміння пиляє. Тобто сучасний митець дуже різноманітний.
З іншого боку, підґрунтям мистецької освіти є не тільки технічна сторона, але й філософська. Для того, щоб зрозуміти, яким чином реалізуватися як успішний художник, потрібно розуміти, в якому ти середовищі твориш, і в якому середовищі протягом всієї історії творили митці. Це дуже важливо, щоб зрозуміти різницю між тобою сучасним і, наприклад, твоїм аналогом років п’ятдесят тому.
Нагадаємо, 29 грудня 2023 року працівники ДБР затримали львівського бізнесмена Ігоря Гринкевича, одного з найбільших постачальників Міноборони, під час спроби дати хабар представникові ДБР у $ 500 тис. за повернення майна, вилученого у підконтрольних йому компаній під час розслідування кримінального провадження.
30 грудня Печерський районний суд Києва обрав Гринкевичу запобіжний захід — тримання під вартою з альтернативою у вигляді застави у розмірі понад 429 мільйонів 440 тисяч гривень. Підприємець наразі під арештом.
Загалом компанії Гринкевича виграли 23 тендери на постачання Міноборони одягу на суму у понад 1,5 мільярда гривень. Шість контрактів були повністю не виконані. Щонайменше за сімома договорами підприємства поставили товар на склади військових частин у невеликій кількості, але отримали державні гроші за повне виконання зобов’язань. Також правоохоронці встановили, що вісім договорів були виконані із запізненням від 3 до 5 місяців.
9 січня у Міністерстві оборони заявили, що розривають всі договори з компаніями, пов’язаними з сім’єю Ігоря Гринкевича.
17 січня 2024 року ДБР повідомило про нову підозру львівському бізнесмену Ігорю Гринкевичу, одному з найбільших постачальників Міністерства оборони та кільком іншим членам злочинної організації, які завдали держбюджету збитків на майже мільярд гривень.
Того ж дня у справі Гринкевича затримали ще 3 людей — двох директорів фірм, які виконували замовлення для Міноборони, та ще одну довірену особу. Ігор Гринкевич зараз перебуває в СІЗО.
Слідчі також повідомили, що не знають, де перебуває Роман Гринкевич — син Ігоря Гринкевича, якому повідомили про підозру за статтями про шахрайство та створення злочинної організації у справі про збитки через неякісні закупівлі для Міноборони. Офіційно кордону Роман Гринкевич не перетинав.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі