Фото: Мирослава Ребедюк / Громадське радіо
Українська документалістика пережила своє переродження саме 2014 року, адже до цього, у період незалежності, не було належних умов для її розвитку. Про це розповідає кінокритик Ігор Кромф під час виїзної студії Громадського радіо на 21 Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.
За словами Ігоря Кромфа, 90-ті в Україні — покоління дебютантів, коли люди знімали свої перші фільми, але не мали подальшого фінансування. А у 2000-х же було засилля російських коштів, не рухалося нічого українського. У цей час був розквіт переважно телевізійної журналістики.
Читайте також: Україна вже пропонує світу нову мову памʼяті — Дробович з Docudays
«Коли ми говоримо про це відродження української документалістики, то вона відродилася на Майдані. Тому що “Вавилон’13” (об’єднання документалістів — ред.) народився на Майдані як історія майже гонзо-документалістики, коли документаліст сам був учасником революції й фільмував те, що відбувається. Тому фактично ми говоримо, що 10 років тому відбувся ренесанс», — зазначає кінокритик.
За ці 10 років, як зауважує Ігор Кромф, наша документалістика дуже активно розвивалася. Вона вибирала нові форми, варіанти мовлення, розповіді, зокрема про нинішню війну. Саме тому вона якісна, абсолютно конкурентна, цікава й новаторська; до нашої документалістики звертаються, нею цікавляться.
Громадське радіо традиційно – партнер Docudays. Фестиваль триває до 6 червня, а 7-9 червня – глядацькі дні, коли можна подивитися фільми переможці. Детальніша програма – тут
Упродовж виїзної студії на Docudays UA 4 червня говорили також і з іншими гостями.
З Ксенією Шиманською, директоркою Правозахисного департаменту ГО «Докудейз» говоримо про правозахисну програму фестивалю. З Любов’ю Галан, співзасновницею ГО «Принцип», — про захист прав військових та їхніх родин.
Зокрема Любов Галан звертає увагу на питання доглядової праці родин ветеранів. Тобто, якщо у ветерана є поранення, то часто доглядом за ним займається сім’я, а не громада в якій він проживає. Все через те, що певні громади не виділяють з тих чи інших причин кошти на соцпрацівників, які мали б брати на себе доглядову працю. Це питання варто ставити на порядок денний й доцільно витрачати кошти громад.
«Є набагато більше способів і більш пріоритетних потреб, ніж, наприклад, черговий ветеранський центр, де будуть стояти столи, і потенційно хтось кудись буде приходити, збиратись. Я не хочу це знецінювати, це, безсумнівно, важливо. Але якщо у мене як у голови сільської ради постане питання того, щоб профінансувати зараз соцпослугу по денному догляду чи, наприклад, якогось стола, то, мабуть, соцпослуга важливіше», — пояснює Любов Галан.
Про стрічку «22 квітня 2023 року з 13:05 до 13:11 в Ірпені нічого не відбувалось» ми говоримо з її авторкою, режисеркою Анею На.
За словами авторки, ідея створення фільму з’явилася в неї ще 2018 року, коли на фестивалі «86» у Славутичі вона побачила фільм режисера Джона Сміта «Дівчина жує гумку». У стрічці був використаний хід, коли закадровий голос коментує те, що відбувається у кадрі, до того, як це там відбувається. Режисерка взяла це на замітку.
«Я розуміла тоді цей хід, і я розуміла, що просто вкрасти його — це не дуже цікаво. Тому ця ідея просто відклалася в мене в голові й лежала там 5 років. Коли після евакуації я повернулася через пів року в Ірпінь, то одного дня просто зрозуміла, що це має бути сьогодні. Я виставила камеру з вікна, за пів дня його змонтувала, записала закадровий голос на диктофон телефона. І я постійно сміялась ці пів дня, які я робила той фільм», — розповідає Аня На.
Для режисерки фільм — про відсутність контролю, якого дуже мало, особливо після початку повномасштабної війни.
Читайте також: Тайвань досі Україною офіційно не визнаний, тому ці культурні зв’язки дуже важливі — модератор програми тайванського фокусу на DocudaysUA
Про віднайдення та створення української ідентичності, а також про роль мистецтва під час війни, говоримо з координатором живої бібліотеки Docudays Євгеном Павлюковським.
Павлюковський вважає, що сучасне мистецтво — це можливість репрезентувати український контекст за кордоном, де з тих чи інших причин втомилися від війни в Україні. Це показав, зокрема, проєкт Жанни Кадирової Russian Rocket 2022. Це наліпки у вигляді ракети, які Кадирова розклеїла на вікнах закордонного транспорту, щоб ще раз нагадати про війну.
«У сучасного мистецтва, на мою думку, є великий кредит слухацької й глядацької довіри, тому що там менше слів, а меседжі більш абстрактні. Але від того повідомлення не стає менш зрозумілим. Ми таким чином нагадуємо про Україну. Тут хочеться згадати й Жанну Кадирову, і тих митців, які були представлені на Венеційському бієнале. Це дуже важливі меседжі, які ми маємо культивувати, і цих голосів має бути більше», — підкреслює координатор живої бібліотеки Docudays.
Читайте також: Культура пам’яті існує навіть у найтравмованішому суспільстві — Антон Дробович
Про міждисциплінарну мистецьку програму DOCU/СИНТЕЗ говоримо з її кураторкою Олександрою Набієвою та художником Володимиром Кузнєцовим.
Інсталяція Володимира Кузнєцова «Антологія української кухні 2022–2024» є важливим фокусом цьогорічної програми Docudays. Вона створена з документації життєвих історій та актів солідарності. Проєкт відтворює моменти волонтерської діяльності, суспільної взаємопідтримки.
«Коли ми з Володею починали розмову про цю роботу, коли я залучала Володимира до співпраці, то в нас була ідея — створити певний омаж волонтерській праці. Непомітної праці, праці, яка дуже часто знаходиться в певній сліпій зоні. Але, як ми знаємо, велику частину цієї війни, яка триває вже 10 років, несуть на своїх плечах волонтери й волонтерки», — розповідає Олександра Набієва.
Читайте також: Національне військове меморіальне кладовище — це про формування нової культури пам’яті — Максим Зубов
Повністю розмови слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту